Проблема протиправного впливу в стадії судового розгляду висвітлена і в роботах, присвячених оперативно-розшуковій діяльності. За даними В.П. Хомколова, 32 % з 600 респондентів – співробітників підрозділів, що здійснюють ОРД, відповіли, що вони мали оперативну інформацію про вплив підсудних і їхніх “пособників” під час судового розгляду на свідків і потерпілих [4, с. 107]. При цьому 50 % респондентів ніяк не відреагували на зазначену інформацію, 46 % передали її керівникам оперативних апаратів, 1,2 % повідомили про неї прокурорів і лише 0,2 % – суддів, у провадженні яких перебували кримінальні справи, причому у всіх випадках інформація передавалася в усній формі [6, с. 178]. Очевидно, що настільки мала кількість оперативних працівників, які вирішили що потрібно повідомити прокурорів і суддів (нехай в усній формі) про погрозу правосуддю, як і те, що половина з тих, хто мав інформацію про протиправний вплив, взагалі не вжила ніяких заходів, значною мірою зумовлена розумінням, що в розпорядженні прокурорів і суддів (і інших суб'єктів) у даний час немає достатніх засобів, здатних нейтралізувати протиправний вплив.
Щодо протиправного впливу, який здійснюється після судового розгляду, то досить мало випадків, коли в цей період є виправданим припинення захисту тих, хто дав показання або сприяв правосуддю в іншій формі. Залишати цих осіб без захисту неможна, оскільки після закінчення судочинства їм загрожує так зване “виховне” насильство – вони і їх близькі можуть бути “вбиті для того, щоб показати майбутнім можливим свідкам, з якими наслідками їм доведеться зіштовхнутися у випадку надання доказів” [5, с. 6].
На Х Конгресі ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками (що відбувся в квітні 2000 року у Відні), також було звернено увагу на те, що “навіть у випадку забезпечення певного ступеня захисту свідків до початку і в ході судового розгляду питання про їхню безпеку в довгостроковому плані як і раніше викликає серйозне занепокоєння” [6, с.9]. Підстави для такого занепокоєння є. Так, у статті заступника Генерального прокурора Казахстану О.І. Жумабекова зазначено, що застосовувана в цій країні охорона жертв злочинів лише в період дачі ними показань дозволяє злочинцям і їх “зв'язкам” надалі робити замахи на жертви [7, с. 3].
Необхідність захисту осіб, які сприяють правосуддю, після судового розгляду, зумовлена і рядом кримінально-процесуальних рішень (наприклад, про відстрочку відбування покарання); можливістю участі цих осіб (тобто продовження сприяння правосуддю) у стадії апеляційного провадження. У стадії виконання вироку також можуть прийматися рішення (про умовно-дострокове звільнення від покарання і ряд інших), що стосуються безпеки зазначених осіб. Не виключається можливість їхньої появи і у випадках поновлення справ за знову виявленими обставинами; у таких випадках проявляється дискретність кримінально-процесуальних правовідносин.
Таким чином, обов'язок держави захистити особу, яка сприяла правосуддю, не припиняється із набуттям вироку чинності.
Наступний аспект – форми (засоби) протиправного впливу. Він може проявлятися в заборонених кримінальним законом діяннях, і тоді особи, які його здійснюють, повинні підлягати кримінальному переслідуванню. Однак 62 % з 180 респондентів – працівників правоохоронних органів – вказали на складність доведення злочинного протиправного впливу [5, с. 49–50]. Очевидно, саме ця обставина тягне зазначене багатьма авторами нечасте порушення кримінальних справ у зв'язку з таким впливом, за винятком, звичайно, випадків, коли воно сполучено зі скоєнням особливо тяжких і тяжких злочинів (наприклад, коли свідка викрадають і б'ють для того, щоб змусити дати неправдиві свідчення) [8, с. 47]. Застосування форм впливу, заборонених кримінальним законом, характерно насамперед для ОЗГ.
Крім того, чимало засобів впливу не можуть бути криміналізовані, але з успіхом застосовуються. Наприклад, серед військовослужбовців протиправний вплив проявляється у створенні атмосфери навмисного відчуження навколо осіб, які сприяють правосуддю, у систематичному направленні на “брудні” роботи тощо. Не випадково серед військовослужбовців більше 85 % жертв насильницьких злочинів не повідомляють про насильство не тільки через фізичну розправу, але і погрози клейма “стукача”; 88 % таких потерпілих заявили, що після того, як про насильство стало відомо командуванню і правоохоронним органам, їм стало важче служити, тому що навколо них утворився “вакуум спілкування” внаслідок бойкоту з боку колег по службі [9, с. 82]. Ще більш складна ситуація з захистом осіб, які сприяють (сприяли) правосуддю, складається при їх утриманні під вартою і в пенітенціарних установах.
У застосуванні розглянутих та інших форм протиправного впливу, криміналізація яких неможлива, полягає ще одна, і не менш важлива причина того, що національне законодавство повинно містити і розвинені адміністративно-процесуальні гарантії безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
На підставі розглянутих характеристик протиправного впливу пропонуємо таке його визначення:
Протиправний вплив – це вплив у заборонених законом і інших формах, що здійснює особа, яка скоїла злочин, а також інші особи стосовно жертв, очевидців злочинів і інших осіб, які сприяють, здатні посприяти або посприяли правосуддю з метою: змусити відмовитися від наміру сприяти правосуддю, припинити це сприяння, а також через помсту за надане сприяння, тобто внаслідок помсти за діяльність, яка сприяла викриттю винних у скоєнні злочинів, виконанню інших завдань кримінального судочинства.
Розглянемо далі наслідки протиправного впливу. Такий вид впливу і його наслідки набули загрозливих масштабів на межі XX–ХХI століть. Зокрема, В.В. Лунєєв зазначає, що при заподіянні тілесних ушкоджень і здійсненні шахрайських дій тільки 25 % жертв звертаються до правоохоронних органів, у випадках погрози вбивством або іншої погрози – близько 20 %; при здійсненні вимагань – лише 10 %, які автор пов'язує, у тому числі, з відсутністю захисту жертв – майбутніх учасників кримінального процесу [7, с. 76].
В.В. Вандишев, який вивчив більше тисячі кримінальних справ, стверджує, що протиправний вплив здійснювався стосовно 30 % жертв злочинів, внаслідок чого більшість із них (65,4 %) примусово вживали заходів, спрямованих на протидію розслідуванню [1, с. 156–157]. При проведенні соціологічного дослідження на питання: “Які пропозиції по поліпшенню правового положення потерпілого в кримінальному процесі Ви схвалюєте?” – 100 респондентів-потерпілих у 100 % вибрали відповідь: “Належним чином забезпечити право потерпілого на особисту безпеку, включаючи членів його родини”; а на питання: “Що дозволяє в даний час злочинцям уникати відповідальності?” – 41 % респондентів відповіли – “незахищеність потерпілих і свідків” [2, с. 50].
А.А. Юнусов (опитано 260 потерпілих і свідків) зазначає, що майже 90 % респондентів відповіли, що у випадку погрози їхньому життю або здоров'ю вони відмовляться від дачі показань або ж дадуть неправдиві показання, незважаючи на караність таких діянь [3, с. 9].
Не менш красномовні і результати досліджень, проведених у цей період серед працівників правоохоронних органів: 82 % слідчих прокуратури і органів внутрішніх справ, 85 % суддів і 68 % адвокатів (кількість респондентів відповідно 253, 105 і 98) вважають, що свідки беззахисні у випадках впливу на них з боку обвинувачуваного; 96 % слідчих працівників (з 253) зазначили, що не мають можливості забезпечити безпеку особам, які сприяють правоохоронним органам. Як наслідок, майже половина (46 %) працівників правоохоронних органів не фіксують заяви про протиправний вплив стосовно потерпілих і свідків [4, с. 47].
Таким чином, у процесі кримінального судочинства наслідки протиправного впливу найчастіше виражаються в ухиленнях від явок до правоохоронних і судових органів, у неправдивих показаннях осіб, які його зазнали. Стосовно неправдивих показань, то за даними О.І. Гурова близько 30 % свідків, які дають такі показання, роблять це внаслідок протиправного впливу [5, с. 192]. Відомі також інші наслідки: потерпілі і свідки змушені відправляти свої родини до родичів в інші міста, самі змінюють місце проживання без повідомлення про це слідчого, їдуть під час судового розгляду за кордон, – тобто “тікають” від слідства і суду. Іноді ж слідчий, не маючи можливості забезпечити безпеку потерпілих і свідків, сам змушений рекомендувати їм виїхати. Викладені обставини створюють суттєві, нерідко нездоланні перешкоди для здійснення правосуддя.
Література
1. Стратегии борьбы с насилием в семье: справочное руководство. / ООН; Центр по социал. разв. и гуман. вопросам. – Нью-Йорк, 1998. – 122 с.
2. Аніщук Н.В. Гендерне насильство у правовому житті України / Н.В. Аніщук. – Одеська національна юридична академія. – О. : Юридична література, 2007. – 232 c.
3. Парламентські слухання “Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства” 21 листопада 2006 року. // Режим доступу: http://www.rada.gov.ua. – Назва з титул. екрану.
4. Журавлев С.Ю. Противодействие деятельности по раскрытию и расследованию преступлений и тактика его преодоления: Автореф. дис... канд. юрид. наук. / Нижегородская высшая школа. – Нижний Новгород, 1992. – 18 с.
5. Кустов А.М. Механизм деятельности по противодействию расследованию // Актуальные проблемы криминалистического обеспечения расследования преступлений : Тр. акад. / Акад. МВД России; [Редкол.: Р. С. Белкин (отв. ред.) и др.]. – М. : Акад. МВД РФ, 1996. – 162, [1] с.
6. Ахтирська Н. Безпека учасників кримінального процесу та подолання протидії встановленню істини / Н. Ахтирська. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 7. – С. 50–53.
7. Брусницын Л.Б. Международно-правовые и конституционные основы обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию / Л.Б. Брусницын // Государство и право. – 1996. – № 3. – С. 100–109.
8. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – М., – Наука. – 2005. – 365 с.
9. Марченко Р.А. Из зарубежного опыта борьбы с организованной преступностью / Р.А. Марченко. // Преступность: стратегия борьбы : [Сб. ст.] / Криминол. ассоц. – М. : Криминол. ассоц., 1997. – 253 с.
10. Материалы для занятий с российскими прокурорами и следователями. Документ Управления по уголовным делам Департамента юстиции США. Ежемес. информ. бюл. : Рос. акад. наук, М-во промышленности, науки и технологий Рос. Федерации, Всерос. ин-т науч. и. техн. информ. (ВИНИТИ). – М., ВИНИТИ, 1997. – № 3.