Інші вчені вважають, що права людини, незалежно від того до якого покоління прав вони відносяться, є її природними, невід’ємними правами [19, с. 71; 90, с. 14-17; 120, с. 55]. Так, наприклад, М.І. Козюбра відзначає, що суперечливість першої точки зору полягає в тому, що вона не дає відповіді на питання, чому одні права людини – право на життя, на людську гідність, власність тощо, визнаються природними і невідчужуваними, а інші, які забезпечують реальність цих прав – право заробляти собі на життя працею, право на належні умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, на пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, не нижче від прожиткового мінімуму, тощо – неприродними і відчужуваними. О.Є. Мачульська, доказуючи тезу про те, що право соціального забезпечення є природним і невід’ємним правом людини, відзначає, що хоча держава (мова в даному випадку йде про державу, яка приєдналася до міжнародно-правового акта в сфері соціального забезпечення – О.П.) може позбавити частину населення деяких основних прав і свобод, ці рішення з погляду міжнародного права будуть незаконними. І, у зв’язку з цим, вона робить висновок про те, що основні права і свободи людини, у тому числі й право на соціальне забезпечення, слід розглядати як невід’ємне, належне кожному, незалежно від волі конкретної держави. Аргументів на обґрунтування природності права на соціальне забезпечення О.Є. Мачульська не наводить, а лише констатує, що природні права, які відображають загальнолюдські цінності, у тому числі й право на соціальне забезпечення, утворюють фундамент для формування особистості. Цю точку зору поділяє і Б.І. Сташків, який відзначає, що "право на соціальне забезпечення належить до природних прав людини. Воно не може бути відчужуване, відібране, обмежене чи подароване". Пізніше, в іншій роботі, Б.І. Сташків уточнив свою позицію, відзначивши, що право на соціальне забезпечення в мінімальних розмірах – це природне право людини, а право на соціальне забезпечення, що виходить за межі мінімальних потреб людини – це позитивістське право. Таким чином, на думку Б.І. Сташківа, "у праві соціального забезпечення одночасно поєднані природні властивості, що не залежать від їх визнання державою, і елементи, які держава добровільна бере на себе".
Уявляється, що прихильники визнання соціально-економічних прав, у тому числі й права на соціальне забезпечення, природними і невід’ємними, найчастіше змішують поняття природних і невід’ємних прав людини. На наш погляд, робити це неприпустимо. Істотні відмінності між правами першого і другого поколінь полягають в тому, що громадянські і політичні права "є фундаментом для існування людини як такої, розвитку його особистості", у зв’язку з чим, "їх визнання і забезпеченість є абсолютно необхідними для держави". Вони "спрямовані на визнання і захист цінності свободи за допомогою реалізації принципу формальної правової рівності", вони "позатериторіальні і позанаціональні". Соціально-економічні ж права залежать, у першу чергу, від економічного та соціального розвитку тієї чи іншої держави. По суті, вони покликані забезпечити людині достатній рівень життя.
Природно, що громадянам економічно більш розвитих держав буде належати більший обсяг соціально-економічних прав, у той час як економічно слабо розвинуті держави можуть надати своїм громадянам лише мінімальний обсяг цих прав. Однак необхідно уточнити, що правосуб’єктність індивідів, їх права і свободи, правовий характер їхніх відносин з владою – це не продукт волі і розсуду політичної влади, не її "подарунок" або поступка людям, а істотна складова частина права, що об’єктивно складається в даному суспільстві, дотримання якого є юридичним обов’язком для всіх, і, насамперед, публічної влади". Саме тому "законодавець не може штучно "занижувати" або "завищувати" обсяг прав і свобод, він пов’язаний умовами соціальної взаємодії людей". Таким чином, держава зобов’язана надати своїм громадянам той обсяг соціальних та економічних прав, який відповідає досягнутому нею економічному і соціальному рівню розвитку.
Вказівка на таку специфіку соціально-економічних прав знаходить своє вираження й у міжнародно-правових актах. Так, практично всі міжнародні акти, що стосуються соціальних прав, зокрема права на соціальне забезпечення, дозволяють державам вибрати і вказати у своїй ратифікації галузь, стосовно якої воно бере на себе зобов’язання, що випливають з цього міжнародно-правового акта. Тобто, в тому випадку, якщо економічний розвиток держави не може їй дозволити взяти на себе виконання всіх зобов’язань, що випливають з конвенції або іншого міжнародного акта, держава може прийняти лише частину зобов’язань.
Однак, тут необхідно застерегти, що якщо соціально-економічні права знайшли позитивне оформлення в національному законодавстві і, особливо, в національній Конституції, вони мають таку ж обов’язкову юридичну силу для держави, як і громадянські та політичні права. І відповідно до цього держава несе відповідальність перед своїми громадянами за дотримання і створення умов для їх реалізації, незалежно від того, про які права йдеться. У цьому разі грань між правами першого і другого покоління стирається, у зв’язку з чим вони є такими ж невід’ємними правами людини, як громадянські та політичні права.
Друге. Держава відіграє різну роль у реалізації громадянами класичних природних прав і соціально-економічних прав. Багато авторів думають, що "права першого покоління традиційно вважаються абсолютними. Це знаходить свій прояв у безумовній пов’язаності ними держави, у судовій системі їх захисту. Ступінь гарантованості соціально-економічних прав, а також механізм їх правового захисту інший". З тим фактом, що соціально-економічні права, на відміну від прав громадянських і політичних, покладають на державу обов’язок на здійснення активних дій, що сприяють реалізації громадянами цих прав, погоджуються всі вчені, навіть прихильники точки зору про визнання прав першого і другого покоління природними і невід’ємними [196, с. 223; 90, с. 14-17]. Цю особливість соціально-економічних прав відзначив ще Б.О. Кістяківський, на думку якого, ці права відносяться до категорії суб’єктивних публічних прав на позитивні послуги з боку держави. При цьому він писав, що дійсно, громадянські і політичні права не покладають на державу обов’язку вчиняти активні дії по їх реалізації. Держава, на його думку, зобов’язана стосовно цих прав дотримуватися принципу невтручання, тобто вона покликана убезпечувати ці права не лише від свого, але й від чийого б то не було втручання. Стосовно ж соціально-економічних прав, навпаки, не достатньо тільки проголосити ці права - держава зобов’язана сприяти їх реалізації. Зокрема, стосовно права на соціальне забезпечення законодавець визначає, хто визнається ще або вже не здатним до праці і відповідно таким, що потребує соціального забезпечення; що і за яких умов він вправі отримати від суспільства; за рахунок яких коштів і за рішенням яких державних органів. Тобто для реалізації соціальних прав необхідне чітке і детальне нормативне регулювання. Відносини в сфері соціального забезпечення існують винятково в правовій формі, вони завжди є правовими.
Як правило, міжнародно-правові акти лише загалом описують зміст соціально-економічних прав. Це ще раз підтверджує, що соціальні права, закріплені в міжнародно-правових актах, не можуть мати прямої дії в національних правових системах. Держава, яка ратифікувала конвенцію, що стосується, зокрема, соціальних прав, зобов’язана створити національне законодавство для реалізації цих прав. Таке положення знаходить своє підтвердження у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Так, частина 1 статті 2 зазначеного Пакту покладає на держав-учасниць зобов’язання в індивідуальному порядку та в порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в економічній і технічній областях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів (курсив наш – О.П.)заходів для того, щоб забезпечити поступово (курсив наш – О.П.) повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема вжиття законодавчих заходів. Міжнародно-правові акти, що стосуються громадянських і політичних прав, навпаки, можуть і, як правило, мають пряму дію. Не дивлячись на положення статті 8 Конституції України про те, що її норми є нормами прямої дії, на практиці реалізувати право на соціальне забезпечення у тому обсязі, як це сформульовано в статті 46 Конституції України, досить важко. Ця стаття закріплює лише загальні положення, зокрема: проголошує право громадян на соціальне забезпечення, передбачає перелік соціальних ризиків при настанні яких виникає право на соціальне забезпечення, закріплює гарантії здійснення цього права і передбачає мінімальний обсяг державної допомоги у випадку, якщо вона є єдиним джерелом існування. Однак, у ній не міститься положень про те, до компетенції якого органу входить розгляд питання про надання державної соціальної допомоги; за наявності яких умов громадянинові надається така допомога тощо. Для реалізації права на конкретний вид соціального забезпечення необхідна детальна регламентація в поточному законодавстві. Уявляється, що стаття 46 Конституції України, передбачаючи загальні умови виникнення права на соціальне забезпечення, покладає на державу обов’язок подальшої законотворчості в цьому напрямку, визначає мінімальні межі такого забезпечення. Таким чином, суб’єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення, як елемент правовідносин, на підставі статті 46 Конституції України не виникає. Право на соціальне забезпечення, як і будь-яке інше право людини чи громадянина, закріплене в Конституції України, є складовою частиною їх правового статусу, а точніше, елементом правоздатності. Суб’єктивне ж право на конкретний вид соціального забезпечення виникає за наявності умов, передбачених поточним законодавством, яке приймається на виконання Конституції України і повинне відповідати їй.