На погляд А.Б. Качинського, екологічну безпеку можна визначити як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, природи, держави від реальних і потенційних загроз, утворюваних антропотехногенним або природним впливом на навколишнє природне середовище .
Кожне з вищенаведених визначень, на думку дисертантки, відображає лише окремі аспекти поняття екологічної безпеки. Разом з тим в еколого-правовій науці наявний загальнотеоретичний підхід, відповідно до якого екологічна безпека розглядається через призму суспільних правовідносин. Виходячи із положень загальної теорії права маємо можливість визначити і дослідити склад правовідносин екологічної безпеки, а саме, їх суб’єкти, об’єкти та зміст .
Суб’єктами вищезазначених правовідносин виступають, перш за все, громадяни, по-друге, інші фізичні та юридичні особи; по-третє, держава. Об’єктами є, життя та здоров’я людини, а також навколишнє природне середовище, з точки зору його безпечності. Зміст цих відносин становлять конституційно закріплене право громадян на екологічну безпеку (на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище) і обов’язок всіх інших осіб, в тому числі і держави, це право не порушувати. На підставі вищевикладеного, можна дійти висновку, що за складом суб’єктів і ступенем їх конкретизації відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки є абсолютними правовідносинами.
Для юридичного визначення поняття екологічної безпеки як об’єктивної категорії має значення виділення суттєвих юридичних ознак екологічної безпеки, які в науково-методологічному, прикладному та пізнавальному аспектах дозволять виявити її істотні змістовні властивості. Зокрема, на думку Г.І. Балюк, перша з юридичних ознак екологічної безпеки полягає в тому, що екологічна безпека нині є об’єктом екологічного права, складовою частиною національної та транснаціональної безпеки. Друга ознака виявляється в наявності системи державно-правових та інших соціальних засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності. Третя ознака стосується спрямованості системи екологічної безпеки на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, що можуть призвести стан довкілля до рівня, небезпечного для життя і здоров’я людей, суспільства і держави. Суть четвертої ознаки екологічної безпеки полягає у запобіганні екологічно ризикованим діям, станам і процесам, тобто у застосуванні запобіжних заходів.
Вищевикладені наукові підходи стосуються юридичної природи загального поняття екологічної безпеки та його правових ознак. Базуючись на положеннях чинного законодавства України, зокрема розділу XI Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» , який закріпив вимоги екологічної безпеки в різних сферах життєдіяльності людини, та оцінюючи реалії сьогодення, можна, на наш погляд, здійснити класифікацію екологічної безпеки за видами суспільної діяльності.
Отже, проведення класифікації екологічної безпеки за видами діяльності, дає дисертантці підстави виділити екологічну безпеку інвестиційної діяльності при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів; екологічну безпеку діяльності у сфері застосування засобів захисту росли, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів; екологічну безпеку науково-технічної діяльності; екологічну безпеку діяльності у сфері поводження з відходами; екологічну безпеку діяльності у транспортній сфері; екологічну безпеку військової діяльності; екологічну безпеку містобудівної діяльності при розміщенні і розвитку населених пунктів тощо.
Зокрема, правовою підставою для виділення екологічної безпеки містобудівної діяльності як окремого виду та частини загальної екологічної безпеки виступають на думку дисертантки, положення ст.59 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», яка закріплює екологічні вимоги при розміщенні та розвитку населених пунктів .
Зазначимо, що диференціація правової регламентації екологічно небезпечних видів діяльності виступає неодмінним шляхом у правовому становленні й розвиткові правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки. Це передбачає створення відповідних правових механізмів забезпечення безпечного здійснення різних видів діяльності, що водночас не виключає правового закріплення загальних вимог екологічної безпеки .
Тому, для проведення дослідження організаційно-правових засад забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст основоположне значення, на думку дисертантки, мають проаналізовані вище загальні положення щодо юридичної природи загальної екологічної безпеки, виходячи із філософського співвідношення загального і особливого .
Разом з тим, на нашу думку, з метою більш повного та ефективного дослідження правових засад забезпечення екологічної безпеки містобудівної діяльності доцільно відокремити екологічну безпеку у плануванні і забудові міст та екологічну безпеку у плануванні і забудові сіл та селищ України. Такий поділ можна обґрунтувати наступними об’єктивними обставинами:
- по-перше, наявністю різних за змістом джерел екологічної небезпеки (екологічних ризиків), що мають враховуватися з метою їх мінімізації при здійсненні планування і забудови міст та сіл і селищ міського типу. Принципова різниця, на нашу думку, полягає в тому, що міста, на відміну від сіл, є урбанізованими територіями, з переважно штучноствореними екосистемами, на яких розміщуються виробничі підприємства, в тому числі і ті, які здійснюють діяльність, пов’язану з використанням небезпечних речовин, що є джерелами екологічного ризику, а отже, потенційно еколого-небезпечними. Щодо сіл та селищ, де переважає сільськогосподарське виробництво, то тут можуть мати місце інші джерела екологічного ризику, наприклад, використання в сільському господарстві небезпечних пестицидів та агрохімікатів;
- по-друге, таке розмежування підтверджується і на нормативно-правовому рівні. Зокрема, техніко-юридичні документи встановлюють різні вимоги, в тому числі і екологічні, щодо здійснення планування і забудови міст та сіл;
- по-третє, дане положення підтверджується і на доктринальному рівні. А саме, на сьогоднішній день в системі соціальної екології виділена окрема галузь знань, що має назву урбоекологія, або екологія міста .
Щодо еколого-правової науки, то тут наявні окремі дослідження правових проблем охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки саме міст. В якості прикладу можна навести монографію Ю.С. Шемшученка „Охорона навколишнього середовища міст. Організаційно-правові питання” , дисертаційні дослідження Г.В. Випханової «Організаційно-правові питання охорони навколишнього середовища міст та міських агломерацій» , Г.І. Ткач „Адміністративно-правова охорона зелених насаджень у містах” , І.О. Міняєва „Організаційно-правові основи екологічної служби міста” , розділи підручників з екологічного права, наприклад, розділ під назвою „Правова охорона навколишнього середовища міст” в книзі „Правовая охорона природи в СРСР” під редакцією В.В. Петрова .
Вважаємо, що наявність вищезазначених відмінностей між містами та іншими населеними пунктами продукує різний механізм правового забезпечення екологічної безпеки у здійсненні їх планування та забудови і дозволяє виділити правові засади забезпечення екологічної безпеки у плануванні і забудові міст в якості предмета окремого наукового дослідження.
Використавши метод виділення загального, особливого та одиничного, на нашу думку, можна виокремити загальну екологічну безпеку, екологічну безпеку у плануванні і забудові населених пунктів України та екологічну безпеку у плануванні і забудові міст України, дослідження організаційно-правових засад забезпечення якої і буде здійснено в даній роботі.
Очевидним є той факт, що на сучасному етапі розвитку цивілізації міста є основним елементом територіального устрою будь-якої країни, місцями найбільшої концентрації населення . Досліджуючи поняття «екологічна безпека у плануванні та забудові міст» дисертантка вважає за доцільне звернутися до історичних передумов формування даного поняття, спираючись на те, що містобудування має давню історію.
Зокрема, перші держави, в яких виникли стародавні міста сформувалися в 4-3 тис. до н. е. Це Єгипет, Індія, Міжріччя. А вже в середині III - на початку II тисячоліття до н.е. в країнах давніх цивілізацій при забудові поселень використовували елементи регулярного планування. Проте коло проблем, що охоплювало містобудування на ранніх етапах розвитку було, на наш погляд, надзвичайно вузьким і лише поступово екологічні вимоги стали враховуватися у плануванні та забудові міст.
Дослідження історії екологізації містобудівного процесу дало дисертантці підстави запропонувати умовно виділити наступні етапи розвитку міст та відповідного правового забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові:
1) забезпечення екологічної безпеки при створенні міст епохи Стародавнього світу і Середньовіччя;
2) забезпечення екологічної безпеки при створенні міст індустріальної епохи;
3) забезпечення екологічної безпеки при створенні міст постіндустріальної епохи.
Характерними рисами міст Стародавнього світу, на нашу думку, були скупченість населення, низький рівень благоустрою, велика щільність забудови. В цей час міфологічні та релігійні уявлення були основою норм поведінки людей. Проте в деяких стародавніх містах застосовувалися заходи, які можна вважати проявами забезпечення безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Так, в праці Геродота „Історія” описується, що у зв’язку з розливами Нілу в Єгипті рано з’явилася інженерна підготовка території, котра полягала в улаштуванні терас під палацами і храмами, а також в обвалуванні міст за зовнішнім контуром. Завдяки цьому населення міста було захищено від такого прояву природної стихії, як повінь.