Подібно до Єгипту, характерною рисою міст Міжріччя було спорудження будинків на штучних платформах, підвищених над поверхнею вулиць з метою запобігання підтопленню під час зимових дощів. Крім того, під час розкопок в містах Марі та Вавилоні були знайдені каналізаційні колектори у вигляді широких кам’яних лотків, що свідчить про усвідомлення вже на той час важливості захоронення нечистот. Щодо впливу міст на навколишнє природне середовище, то міста досліджуваного періоду були тісно пов’язані з сільським господарством, в них мешкало багато селян. У зв’язку із цим, в радіусі 10 -12 км навколо міста природний ландшафт зазнавав сильної зміни, виникала ерозія ґрунтів.
Античні міста, як свідчать наявні джерела, відзначалися хаотичністю забудови. Ще в епосі про Гельгамеша в описі Стародавнього Урука (3 тис. років до н.е.) наводиться співвідношення забудованих і незабудованих площ у місті. Пізніше багато грецьких філософів – Платон , Аристотель , Гіппократ, Вітрувій , та інші - виступали з трактатами, в яких розглядалися питання оптимального розміру міст, гігієни, планування міст, а також охорони природи в місті та за його межами.
Концепцію давньогрецького містобудування можна уявити з опису Платона, який вважав, що в ідеальному випадку місто повинно бути розплановане таким чином, щоб кожна його дільниця мала найкоротший вихід за місто, а всі жителі мали будинки як у місті, так і поза ним.
Гіппократом в 5 ст. н.е. були обґрунтовані принципи вибору місця забудови міста з урахуванням пануючих вітрів і їхнього впливу на мікроклімат і здоров’я мешканців. Наприклад, давньогрецьке місто Прієна мало і водопровід, і каналізацію. Вода, що надходила з гір, очищувалася в спеціальних відстійниках і підводилася майже до кожного будинку за допомогою підземних керамічних труб. Разом з тим, в Римі спостерігалася надзвичайна скупченість споруд. Це призводило до неможливості зміни застійних повітряних потоків над сирими низинами. Тому, в Римі нерідко спостерігалися спалахи епідемій. Небезпечними для життя і здоров’я громадян Стародавнього Риму були екологічні проблеми, пов’язані із забрудненням відходами джерел водопостачання і, як наслідок, періодичними спалахами інфекційних захворювань .
В Київській Русі вже в кінці C ст. з’явився “Закон градскій” або Прохірон, в якому знайшла відображення греко-візантійська містобудівна система. Відповідно до цього закону нове місто закладалося згідно визначених функціональних, естетичних та екологічних вимог. Причому, екологічні принципи організації міста були поставлені в Прохіроні на приоритетнемісце. А саме, тогочасне місто повинне було бути заплановане так, щоб кожна його будівля не втрачала зв’язку з природою. Для цього в місті створювалися, так звані, “прозори”, через які відкривався вид на природу.
В гігієнічному плані місто обов’язково повинно було провітрюватися, що досягалося завдяки співрозмірності будівель у ньому. Це закріплено в 9-тій грані Прохірона: “Але, щоб повітря не було затіснене, додержуйся відстані між дворами 12 стоп…”. Крім того, дим від печей жителів нижчих частин міста не повинен був потрапляти до будинків людей, що проживали у верхніх частинах. Також кожен двір мав бути позбавлений від нечистот проживаючих зверху. Аналіз вищевикладених норм Прохірона, дає змогу, на нашу думку, вести мову про те, що вже в ті часи робилися перші спроби шляхом закріплення обов’язкових правил поведінки забезпечити безпеку людини від несприятливого впливу навколишнього середовища при створенні та розвитку міст.
У Середньовіччі, разом з феодалізмом, що прийшов на зміну рабовласницькому ладу зародився новий тип міста - місто-фортеця, оточене могутніми оборонними спорудами. Середньовічні міста поступалися за розміром поселенням Стародавнього світу, але екологічні проблеми в них були не менш гострими. Головну небезпеку для жителів становили неутилізовані відходи та епідемії. Крім того, в Середньовічних містах був надзвичайно низький рівень благоустрою.
Значний розвиток планування міст відбувся в період індустріальної епохи, а саме у 17-18 ст.ст. Період феодального абсолютизму був одночасно і періодом створення великих архітектурних ансамблів з особливим садово-парковим мистецтвом. Разом з містами зростала і кількість мешканців міст, що були одночасно важливими адміністративними і господарськими центрами. В цей період особливого значення набули заходи, спрямовані на впорядкування природокористування в містах. Відповідні укази були спрямовані на охорону лісів від вирубування, створення заповідних гаїв, регламентацію полювання, встановлення місць рибного лову тощо. Всі ці заходи сприяли охороні навколишнього природного середовища, проте рівень екологічної безпеки в містах залишався незадовільним.
Промислова революція, яка відбулася із становленням нових капіталістичних відносин, призвела до бурхливого зростання і розвитку промисловості, і, як наслідок цього, подальшого розвитку міст, в яких раніше усього виявилися негативні в екологічному відношенні наслідки індустріалізації та урбанізації. Такі міста, як Лондон, Париж, Москва та інші на початку 19 ст. перевищили мільйонний рубіж за кількістю мешканців.
Хаотична забудова, антисанітарні умови в робітничих кварталах і епідеміологічна небезпека стали виявом дисгармонії людини і природи. В цей час гостро постала нова екологічна проблема - прогресуючий розвиток забруднень повітряного та водного басейнів, грунтово-рослинного покриву, деградація природного ландшафту за рахунок зростаючих антропогенних навантажень. Саме в цей час соціальні проблеми містобудування знайшли відображення в філософських працях А. Сен-Сімона, Ш. Фурьє, Р. Оуена, сформувалися ідеї міста-утопії Т. Мора, міста-саду Е. Говарда .
Постіндустріальний період розвитку міст характеризується спробами врегулювати на державно-правовому рівні вирішення екологічних проблем, які виникали протягом тривалого часу при плануванні і забудові міст. В науковій літературі запропоновано підхід до періодизації вітчизняної містобудівної теорії з урахуванням актуальних суспільних проблем.
Так, 20-30 - ті роки XXсторіччя ознаменувалися соціально-політичною парадигмою планування і забудови міст; 30-70 роки 20 століття характеризувалися промисловою парадигмою. Саме в цей час в Україні спостерігалися величезні масштаби промислового будівництва, при цьому економічні цілі висувалися на перший план; наступний період (80 роки 20 століття - до наших днів) відзначається екологізацією містобудівних знань у зв’язку із глобальною екологічною проблематикою планування і забудови міст. Очевидно, що на сьогоднішній день парадигмою, яка може сприяти інтеграції всіх багатоаспектових містобудівних знань, на нашу думку, є саме екологічна безпека .
Чинне законодавство України не містить формально-юридичного визначення поняття екологічної безпеки у плануванні і забудові міст. Разом із тим, в містобудівному законодавстві, а саме в Законі України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року вживається поняття «екологічна безпека територій».
Зокрема, у відповідності із положеннями ч.3 ст.19 зазначеного Закону екологічна безпека територій передбачає дотримання встановлених природоохоронним законодавством вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження та раціонального використання природних ресурсів, санітарно-гігієнічних вимог щодо охорони життя і здоров’я людини, здійснення заходів для нейтралізації, утилізації, знищення або переробки всіх шкідливих речовин та відходів.
З позицій дисертантки навряд чи таке визначення відповідає реаліям, а також юридичному змісту поняття екологічна безпека.
По-перше, викликає заперечення вживання терміну «екологічна безпека територій», а саме необхідно констатувати наявність юридичної норми, яка допускає розуміння «стану захищеності особи, суспільства та держави» від впливу забруднених природних об’єктів як стану захищеності природних об’єктів від впливу антропогенної діяльності» . Адже, згідно із положеннями ст.1 Закону України „Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 року територія визначається як частина земної поверхні у визначених межах(кордонах) з властивим їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами. Вищевикладене дає дисертантці підстави стверджувати, що, не логічним, видається закріплення в ч.3. ст.19 Закону України «Про основи містобудування» санітарно-гігієнічних вимог щодо охорони життя і здоров’я людини в якості критерію екологічної безпеки саме територій міст нашої держави.
По-друге, на думку дисертантки, зміст ч.3 ст.19 Закону України «Про основи містобудування» в частині визначення екологічної безпеки територій у здійсненні планування та забудови міст не в повній мірі відповідає положенням ст.59 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з якою планіровка, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих Рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки. екологічна безпека правовий містобудівний
Екологічна ємність визначається у вигляді граничної можливості природного середовища протистояти деградації під впливом антропогенного навантаження. При цьому антропогенне навантаження визначається як ступінь безпосереднього впливу на природне середовище, яке не призводить до втрати ним здатності до самовідновлення, а гранично допустиме техногенне навантаження - це максимальний безпосередній та опосередкований вплив господарського комплексу на навколишнє середовище без порушення екологічної рівноваги та негативного впливу на людину.