Відповідно до загальноприйнятої в еколого-правовій літературі концепції критерієм класифікації екологічних ризиків є джерело походження ризику . Так, в залежності від джерела походження, екологічні ризики містобудівної діяльності можна класифікувати на природні та техногенні (антропогенні). Причиною виникнення природних ризиків у плануванні та забудові міст є явища природи, такі як повені, землетруси, зсуви тощо. Техногенні ризики пов’язані із небезпекою шкідливих речовин, які використовують в процесі людської діяльності.
Так, природним екологічним ризиком при здісненні містобудівної діяльності виступає наявністьнесприятливих інженерно-геологічних умов в окремих регіонах України. Специфічною особливістю навколишнього природного середовища міста є його „прив’язка” до визначеного місця в географічному просторі. На наш погляд, очевидною є різниця між природними екологічними ризиками, що виникають у плануванні та забудові, наприклад, в містах, що розташовані на рівнині або в гірській місцевості. Зокрема, в Україні висока складність освоєння території характерна для гірського Криму та Карпатського регіону, де спостерігається комплекс небезпечних природних та інженерно-геологічних явищ і процесів на фоні складного рельєфу – підвищена сейсмічність, повені гірських річок, селі, зсуви, а також для порушених гірськими виробками та спрацьованих територій Донбасу, Придніпров'я, Львівсько-Волинського басейну тощо . Суть такого явища, як сейсмічність, полягає в тому, що антропогенне втручання в земну кору при здійсненні міської забудови може призвести до перерозподілу наявної або до утворення додаткової напруги всередині Землі, тобто підвищити частоту природних землетрусів та інших сейсмічних подій.
Найбільш характерними для України факторами наведеної сейсмічності є крупні водосховища, розташовані поблизу міст (наприклад, Київське, Канівське, Каховське водосховища). Разом із тим, зсувні території міст України активно освоюються під забудову. Це стосується, перш за все, міст Києва, Чернігова, Чернівців, Одеси, Дніпропетровська, Ялти, Бердянська та інших міст. У зв’язку з цим, для забезпечення екологічної безпеки мешканців у здійсненні планування і забудови міст, на нашу думку, необхідно обов’язково враховувати сейсмічність території як фактор екологічного ризику.
Наступним джерелом природного екологічного ризику при здійсненні планування та забудови міст, на думку дисертантки, є підтоплення територій, що виявляється в підйомі ґрунтових вод до поверхні землі. В результаті цього природного явища активізуються зсуви, просідання, провали ґрунтів. На територіях, де підземні води забруднені нафтою та нафтопродуктами, підтоплення викликає підйом рідких та газоподібних вуглеводородів до поверхні землі, що створює екологічно небезпечну обстановку . Так, за даними Міжвідомчої ради з питань боротьби з підтопленнями при Національній Академії наук України на території нашої держави підтоплені 113 міст.
Дисертантка вважає що до техногенних ризиків у здійсненні планування та забудови міст України відносяться наступні:
1) висока концентрація виробництва і населення, нераціональна структура економіки, що призводить до посилення техногенного тиску на навколишнє середовище і формування кризових та надзвичайно складних екологічних ситуацій, особливо в регіонах з високою щільністю господарської діяльності. Забруднення повітря досягло критичного рівня у великих промислових центрах, особливо на Донбасі і в Придніпров’ї, а також у промислово розвинутих містах зі значною інтенсивністю транспортних потоків;
2) сильне забруднення поверхневих і підземних вод. Особливу тривогу викликає стан води річки Дніпро, яка є джерелом водозабезпечення близько 2/3 території міст України. Ситуація погіршується підвищенням рівня радіаційного забруднення Дніпра;
3) наявність на території України радіаційно забруднених територій, екологічний стан яких є небезпечним для забудови;
4) накопичення великої кількості промислових відходів, що через зростання площ, зайнятих ними, погіршує стан ґрунтів і збільшує антропогенне навантаження на природне середовище. Ускладнюють проблему санітарного стану ґрунтів побутові відходи, яких щорічно в містах України накопичується до 4 млн. тонн. Крім того, ґрунти міст забруднюються важкими металами та пестицидами;
5) небезпека виникнення на міських територіях техногенних аварій і катастроф. Всього потенційно небезпечні підприємства в містах становлять майже третину їх загальної кількості в Україні. Найбільша концентрація таких об’єктів спостерігається у містах Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Запоріжжя, Луганськ. До потенційно небезпечних відносяться також АЕС та газо-, нафто-, продуктопроводи. В зони ураження від АЕС в Україні підпадає до 100 міст.
Крім зазначених техногенних екологічних ризиків, значні обмеження на використання територій міст для планування і забудови чинять такі фактори техногенного характеру, як шумові зони від аеродромів, зони спеціального режиму, округи санітарної охорони курортів і джерел водопостачання тощо.
На підставі вищевикладеного, дисертантка вважає, що, оскільки, діяльність і сфері планування та забудови територій міст характеризується факторами природних та техногенних екологічних ризиків, то виникає необхідність у спеціальному правовому регулюванні такої діяльності з метою мінімізації їх проявів. На думку Г.І Балюк, мова йде про застосування правових засобів управління екологічними ризиками. До них належать способи впливу на суб’єктів, що здійснюють екологічно небезпечну діяльність, які полягають у застосуванні або реалізації норм права, тобто здійснюються безпосередньо на основі права і реалізують його потенціал .
Такими правовими засобами попередження екологічних ризиків у плануванні та забудові міст України, з нашої точки зору, виступають розробка, затвердження та реалізація містобудівної документації, організація проведення екологічної експертизи містобудівної документації, здійснення екологічного контролю діяльності в сфері планування та забудови міст України, здійснення зонування територій міст за рівнем екологічних навантажень тощо.
Якщо невід’ємною ознакою екологічної небезпеки та об’єктивною умовою виникнення правовідносин екологічної безпеки у плануванні та забудові міст є наявність екологічного ризику передбачуваної містобудівної діяльності, то показниками екологічної небезпеки виступають критерії екологічної безпеки.
Виникає питання що саме слід розуміти під критеріями екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України? В еколого-правовій доктрині існує декілька підходів до розуміння критеріїв екологічної безпеки. Найбільш розповсюдженим є підхід згідно із яким під критеріями екологічної безпеки розуміють гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі (ГДК), гранично допустимі рівні шкідливого впливу на навколишнє природне середовище (ГДР) та граничнодопустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДВ).
Крім того, наявні й інші наукові підходи, де такими критеріями визнаються наступні показники: рівні екологічно безпечної діяльності та природної безпеки ; рівень безпеки визначений на основі принципу ALARA (абревіатура від – “As Low As Reasonably Achievable” – “настільки низький, наскільки це можливо, у межах розумного”) ; система екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів, вимог та правил ; рівень здоров’я середовища ; санітарні норми, містобудівні та гігієнічні нормативи ; нормативи чистоти та екологічної стійкості . На думку дисертантки, критерії екологічної безпеки обумовлюються специфікою тієї сфери суспільної діяльності, в якій забезпечується екологічна безпека.
У відповідності із ч.3 ст.19 Закону України “Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року критерієм екологічної безпеки діяльності у плануванні та забудові міст України виступають встановлені природоохоронним законодавством вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження та раціонального використання природних ресурсів, а також санітарно-гігієнічні вимоги щодо охорони здоров'я людини.
Очевидним є той факт, що, в даній правовій нормі порушено принцип галузевої спрямованості правових вимог. А саме, вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища та збереження та раціонального використання природних ресурсів не можна вважати вимогами екологічної безпеки, оскільки їх дотримання безпосередньо не призводить до забезпечення безпеки життя і здоров’я людини у плануванні та забудові міст України.
Отже, згідно чинного законодавства України критеріями власне екологічної безпеки в цій сфері виступають лише санітарно-гігієнічні вимоги щодо охорони здоров'я людини, обов’язкове дотримання яких у здійсненні містобудівної діяльності передбачено ч.3 ст.19 Закону України «Про основи містобудування».
Дисертантка вважає, що такий підхід до правового закріплення критеріїв екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України не відповідає реаліям. Особливості діяльності у галузі планування та забудови міст, з позицій дисертантки, дозволяють віднести до критеріїв екологічної безпеки також і екологічні вимоги, які містяться в численних нормативних документах в галузі будівництва, дія яких спрямована на забезпечення охорони життя і здоров’я мешканців при здійсненні планування та забудови територій міст України. Вищевикладене надає авторці дисертаційного дослідження підстави стверджувати, що критеріями на основі яких має забезпечуватися екологічна безпека у плануванні та забудові міст України є екологічні, санітарно-гігієнічні та містобудівні вимоги щодо безпеки життя і здоров’я людей, що і має бути закріплено в ст.19 Закону України «Про основи містобудування».