Ст.59 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” закріплює екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів. Так, планіровка, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Як відомо, Закон України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року закріплює положення про те, що екологічна експертиза в Україні - це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. В Україні згідно з законом здійснюється державна, громадська та інші види екологічних експертиз. У відповідності зі ст.14 вказаного Закону України об’єктами державної екологічної експертизи визначені проекти генеральних планів населених пунктів, схем районного планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення підприємств у промислових вузлах і районах, схем упорядкування промислової забудови, інша передпланова і передпроектна документація. Крім того, проекти містобудівної документації можуть бути об’єктами громадської та інших видів екологічних експертиз.Важливим кроком на шляху попередження настання екологічної небезпеки, пов’язаної із впливом урбанізаційних процесів на довкілля міст нашої держави, а відтак на життя та здоров’я людей, стало прийняття «Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України 17 жовтня 2007 року . Зазначена Концепція визначає, що мета національної екологічної політики полягає в стабілізації і поліпшенні екологічного стану території держави шляхом утвердження національної екологічної політики як інтегрованого фактора соціально-економічного розвитку України для забезпечення переходу до сталого розвитку економіки та впровадження екологічно збалансованої системи природокористування.
В основу Концепції покладені принципи національної екологічної політики, а саме рівність трьох складових розвитку держави (економічної, екологічної, соціальної), що зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку, екологічна відповідальність за будь-які порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; запобігання, аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах державної екологічної експертизи, інтеграція питань охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічних цілей) в секторальну політику на тому ж рівні, що й економічні та соціальні цілі.
«Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 року» вперше на рівні стратегічного нормативно-правового акту виділила в якості одного із основних завдань національної екологічної політики удосконалення регіональної екологічної політики, зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище. Виконання вищезазначеного завдання передбачає здійснення, передбачених Концепцією заходів, які на думку автора, умовно можна класифікувати за змістом на заходи, пов’язані із забезпеченням екологічної безпеки при плануванні та забудови міст України на територіальному рівні та на об’єктовому рівні.
При цьому, заходи на територіальному рівні розглядаються нами в контексті забезпечення безпеки життя та здоров’я людей при здійсненні планування території України, а на об’єктовому рівні в контексті забезпечення безпеки життя та здоров’я людей при плануванні та забудові території міста або її окремих частин.
Отже, перша група заходів, відповідно до положень вищеназваної Концепції передбачає розв'язання нагальних екологічних проблем у промислово розвинутих регіонах та проведення класифікації регіонів за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення банків геоінформаційних даних та карт техногенно-екологічних навантажень; упровадження інструменту стратегічної екологічної оцінки регіональних планів і програм.
Друга група заходів пов’язана із оптимізацією процесів, швидкого розширення території міст, удосконаленням планування територіальної структури міст, зменшення концентрації і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території; припиненням руйнування навколишнього природного середовища великих міст, скорочення площі зелених насаджень міст і зелених зон, зниження рівня забруднення водойм, шумового та електромагнітного забруднення.
Механізм реалізації перелічених вище заходів, а отже, забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України має бути визначений в Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року, розроблення котрої покладається на Мінприроди України і має бути здійснено в тримісячний термін з моменту прийняття Концепції.
На думку дисертантки, досягнення цілей Концепції національної екологічної політики України в галузі зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище має здійснюватися з урахуванням необхідності забезпечення екологічної безпеки людей при плануванні та забудові міст нашої держави, що створить підґрунтя для удосконалення вказаної Концепції та її життєздатності.
Друга група нормативно-правових актів, в яких містяться положення щодо забезпечення екологічної безпеки при плануванні і забудові міст України, може бути, на нашу думку, в свою чергу класифікована за галузевою спрямованістю на нормативно-правові акти в сфері містобудування та такі, що відносяться до інших галузей законодавства.
Перша підгрупа представлена Законами України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року, „Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 року, „Про Генеральну схему території України” від 7 лютого 2002 року.
Основним документом, який регламентує містобудівну діяльність в нашій державі, є Закон України “Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року. На регулювання правовідносин в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України спрямована правова норма ст. 19 Закону України “Про основи містобудування”, відповідно до якої при здійсненні планування і забудови суб’єкти містобудівної діяльності зобов¢язані дотримуватись основних завдань та заходів щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій.
При цьому, екологічна безпека територій передбачає дотримання встановлених природоохоронним законодавством вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження та раціонального використання природних ресурсів, санітарно-гігієнічних вимог щодо охорони здоров¢я людини, здійснення заходів для нейтралізації, утилізації, знищення або переробки всіх шкідливих речовин і відходів.
У відповідності із положеннями п.8 ст.2 Закону України «Про основи містобудування» одним з головних напрямів містобудівної діяльності є захист життєвого і природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ.
На нашу думку, окремого дослідження потребують терміни «життєве середовище» та «природне середовища», які вживаються законодавцем у вищевказаній статті Закону. Крім того, підлягає дослідженню термін «безпечне навколишнє природне середовище», який застосований в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» та конституційний термін «безпечне довкілля», який вживається в ст. 50 Конституції України.
В еколого-правовій доктрині склався науковий підхід щодо визначення поняття «навколишнього природного середовища» як “сукупності природних систем, природних об’єктів і природних ресурсів, включаючи атмосферне повітря, води, землю (грунти), надра, тваринний і рослинний світ, а також клімат і найближчий космос, та їх взаємозв’язки і взаємодії” .
Як зазначає В.І. Андрейцев довкілля (буквально – те, що знаходиться довкола) необхідно розуміти як вічне, безцінне благо, яке “виконує в житті й діяльності людини триєдину функцію: економічну, соціальну і екологічну…”.
Зауважимо, що в законодавстві зарубіжних країни застосовується термін “environment”, який у перекладі означає «навколишнє середовище». На думку М.Ф. Реймерса, вищезазначений термін є “багатослівним і фактично безграмотним, оскільки вимагає визначення – “оточуючий (навколо) кого?”.
Згідно із ст.1 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” в редакції від 7 лютого 2002 р. визначається поняття “середовище життєдіяльності людини” як сукупність об’єктів, явищ і факторів навколишнього середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо. Вищевикладене дає дисертантці підстави дійти висновку щодо співпадіння доктринального визначення поняття «довкілля» із легітимним визначенням поняття «середовище життєдіяльності».