Намір знищити безліч людей через їх членство в певній групі складає геноцид, навіть якщо ці люди складають тільки частину групи в межах країни чи окремого регіону. У справі Akayesu Судова камера Трибуналу по Руанді визнала обвинувачуваного винним у геноциді в зв'язку з діями, що він учинив у межах окремої комуни. У справі Nikolic характеристику геноциду одержали дії, вчинені в окремій області Боснії і Герцеговини – Власениці. У цьому зв'язку виникає запитання: які пропорції групи, на знищення якої спрямовані дії винних осіб, тобто які кількісні межі, за що злочин може бути кваліфіковано як геноцид? У справі Jelisic, яку розглядав Гаазький трибунал, обвинувачення виходило з того, що фраза «цілком або частково» має на увазі знищення частини групи, суттєвої з кількісного чи якісного погляду. Обвинувачуваний може демонструвати намір знищити групу частково, чинячи злочинні акти щодо її головної частини чи її представницької фракції, наприклад лідерів. Судова камера дійшла висновку, що намір знищити має поширюватися, принаймні на «суттєву» частину групи .
Намір знищити певну частину групи, наприклад її політичних, адміністративних, інтелектуальних, військових лідерів, може бути ознакою геноциду незалежно від того, наскільки велика кількість убитих, якщо їх винищування має значення для всієї групи . Винищування лідерів може інтерпретуватися як геноцид у контексті подальшої долі іншої частини групи. У цьому зв'язку особливий інтерес являє справа Prosecutor v. Krstic. 2 серпня 2001 року Радислав Кристич став першим засудженим Міжнародним трибуналом по колишній Югославії за обвинуваченням у геноциді. Генерал Кристич був визнаний винним у геноциді, що стався в період з липня по листопад 1995 року після нападу збройних сил Сербської Республіки на місто Сребреницу. Події в Сребрениці – одна з найбільше трагедійних і кривавих сторінок в історії Югославської кризи. Під час цих подій були знищені тисячі боснійських мусульман чоловічої статі, що належали до вікової групи, здатної тримати в руках зброю. У зв'язку з трагедією в Сребрениці обвинувачення в геноциді були висунуті проти Р. Караждича, Р. Младича. У причетності до геноциду обвинувачується і С. Милошевич.
У справі по звинуваченню Р. Кристича захист затверджував, що, незважаючи на масштаб вчинених убивств, у Кристича не було геноцидального наміру. На думку захисту, кількість загиблих у Сребрениці не свідчить про вчинення геноциду. У будь-якому разі, на думку захисту, навіть якщо існував намір знищити в Сребрениці все мусульманське чоловіче населення, здатне тримати в руках зброю, це не може інтерпретуватися як намір знищити, цілком або частково, всю етнічну групу, як це має на увазі стаття 4 Статуту .
Судова камера не погодилася з доводами захисту і зазначила, що, приймаючи рішення вбити всіх здатних боротися чоловіків, сербські сили мали розуміти, як вплине таке рішення на виживання всієї групи. При цьому Судова камера не затверджувала, що план учинити злочин геноциду існував до нападу на Сребреницу чи безпосередньо перед захопленням міста. Судова камера підкреслила, що не обов'язково, щоб такий план існував заздалегідь і не обов'язково має минути якийсь час між його виникненням і вчиненням. Подані суду докази дають підставу вважати, що попередньо було прийняте рішення вчинити «етнічне чищення» сребреницького анклаву. Однак з якихось причин згодом було прийнято рішення вбити всіх чоловіків, здатних тримати зброю. Результат був неминучий: знищення боснійського мусульманського населення в Сребрениці. Це було свідоме рішення, прийняте з повним розумінням неминучого впливу на всю групу. Рішення вбити всіх чоловіків було прийнято, щоб зробити неможливим виживання боснійських мусульман у Сребрениці. Етнічне чищення стало геноцидом. Судова камера у справі Krstic відзначила очевидну подібність між політикою геноциду і політикою, називаною «етнічним чищенням». Акти дискримінації не обмежені до подій у Сребрениці, вони характеризують увесь цей конфлікт 1992 – 1995 років між боснійськими сербами, мусульманами і хорватами. Судова камера підкреслила, що вона твердо дотримується характеристики геноциду як тільки таких дій, що вчинені з метою знищення всієї чи частини групи .
Судова камера дійшла висновку, що сили Сербської республіки прагнули знищити в Сребрениці боснійських мусульман як групу. Близько 7-8 тисяч чоловіків були вбиті, у той час як мусульманське населення Сребрениці, що залишилося, приблизно 25 тисяч чоловік, були насильно переміщені. Судова камера встановила, що намір убити всіх боснійських мусульман чоловічої статі, здатних тримати зброю, складає намір знищити частково боснійську мусульманську групу в межах розуміння геноциду за статтею 4 Статуту, і таким чином дійшла висновку, що обвинувачення довело, що стосовно боснійських мусульман, поза всяким розумним сумнівом, був вчинений геноцид .
Стаття 5 Статуту Міжнародного воєнного трибуналу по колишній Югославії вважає належними до його юрисдикції злочини проти людяності. Уперше термін «злочини проти людяності» був використаний у Декларації 1915 року урядами Англії, Росії і Франції для позначення різанини вірменів у Туреччині, що, за сьогоднішніми критеріями, підпадає під поняття геноциду. Надалі поняття «злочин проти людяності» стало частково збігатися з поняттям «воєнний злочин» і взагалі зв'язуватися з наявністю збройного конфлікту. Сучасне трактування злочину проти людяності дуже широке, містить у собі широке коло масових злодіянь проти особистості й гідності людини незалежно від того, у мирний чи воєнний час такі злодіяння вчинені .
Як випливає з тексту статті, Трибунал повноважний здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за перераховані злочини, коли вони відбуваються під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру і спрямовані проти будь-якого цивільного населення. Таким чином, стаття 5, додержуючись Статуту Нюрнберзького трибуналу, вважає належними до юрисдикції Трибуналу тільки ті злочини проти людяності, що були вчинені в ситуації збройного конфлікту. Однак, на відміну від Нюрнберзького трибуналу, у даному разі йдеться про конфлікт «міжнародного чи внутрішнього характеру».
У справі Tadic, оскаржуючи юрисдикцію Трибуналу, захист затверджував, що Трибунал має юрисдикцію за статтею 5 Статуту тільки в тому разі, якщо інкриміновані діяння були вчинені в зв'язку з міжнародною збройною сутичкою. При цьому захист посилався на Статут Нюрнберзького трибуналу, що передбачає наявність такого зв'язку. Захист також затверджував, що розширення можливостей статті 5 щодо злочинів, що відбуваються в ситуації збройних конфліктів неміжнародного характеру, порушує принцип «nullum crimen sine lege».
Не погодившись з думкою захисту, Судова камера заявила, що вказівка на обов'язкову наявність зв'язку між злочинами проти людяності й іншими двома категоріями (злочинами проти миру і воєнними злочинами) у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу було специфічною умовою для контексту Нюрнберзького трибуналу, заснованого для суду над «головними воєнними злочинцями». Такого зв'язку не вимагає загальне міжнародне право, що очевидно доведено його післявоєнним розвитком. Концепція злочинів проти людяності стала розглядатися як автономна, що не залежить від воєнних злочинів. Відповідно до цієї концепції, злочини проти людяності розцінюються як окрема категорія, без потреби формального зв'язку з воєнними злочинами. Характерно, що в Конвенції про незастосовність терміну давнини до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року, ратифікованої понад 40 державами, було прямо передбачене, що «злочини проти людства» можуть бути вчинені як під час війни, так і в мирний час. Таке трактування міститься й у Доповіді Генерального Секретаря ООН щодо заснування Міжнародного трибуналу по колишній Югославії .
До моменту прийняття Статуту Трибуналу по колишній Югославії це положення стало загальновизнаним. Стаття 5 Статуту не тільки не розширює, але і трохи звужує категорію злочинів проти людяності, установлюючи, усупереч загальноприйнятому поняттю, умову вчинення злочину під час збройного конфлікту . Ця умова накладає обмеження на юрисдикцію Трибуналу, що жодним чином не може порушувати принцип «nullum crimen sine lege».
Необхідно відзначити, що таке обмеження відсутнє у Статуті Міжнародного трибуналу по Руанді. Характеризуючи злочини проти людяності, цей Статут (стаття 3) не зазначає стан збройного конфлікту, але уводить важливий конструктивний елемент – широкомасштабний і систематичний характер нападу на цивільне населення. Крім того, як обов'язковий елемент цього виду злочинів передбачаються національні, політичні, етнічні, расові чи релігійні мотиви поведінки винної особи.
Розбіжності у формулюваннях поняття злочину проти людяності не змінюють його загальновизнаного змісту. Передбачаючи, що такі злочини підпадають під юрисдикцію Трибуналу, якщо вони вчинені «під час збройного конфлікту міжнародного чи внутрішнього характеру», стаття 5 Статуту Югославського трибуналу не претендує на зміну загальновизнаного трактування цього поняття .Прецедентне право Трибуналу інтерпретує дану умову як специфічну передумову для юрисдикції Трибуналу. Конфлікт – це юрисдикційний, а не матеріально-правовий елемент статті 5. У справах Tadic, Kupreskic, Blaskic Krstic, Kupreskic і ряді інших Трибунал неодноразово підкреслював, що збройна сутичка не є елементом злочину проти людяності, але є умовою для його покарання Трибуналом [129, paras. 140; 127, para. 66, 173, para. 545].