Принципи соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини
Соціальне забезпечення допомогами осіб, які народили та виховують дитину проводиться в рамках як сімейної політики, так і політики в сфері соціального забезпечення. І сімейна політика, і політика в сфері соціального забезпечення ґрунтуються на специфічних принципах, оскільки є самостійними напрямками соціальної політики. Виходячи з цього, можна виділити наступні рівні принципів політики в області соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. Перший рівень, містить у собі принципи всієї соціальної політики, що проводиться в державі. Другий рівень – це принципи здійснення сімейної політики та принципи здійснення політики в сфері соціального забезпечення. Крім того, оскільки ми виходимо з традиційного розуміння того, що соціальна політика є одним з основних напрямків діяльності соціальної держави, то можна зробити висновок про те, що принципи діяльності соціальної держави повинні знаходити втілення в принципах здійснення соціальної політики.
Таким чином, державна політика в області соціального забезпечення сімей з дітьми повинна ґрунтуватися на принципах більш високого рівня –принципах здійснення соціальної політики, принципах політики в сфері соціального забезпечення і принципах сімейної політики. Кожен нижчестоящий рівень принципів має свої специфічні риси, що і дозволяють виділити її в самостійний напрямок діяльності соціальної держави.
Очевидно, що немає сенсу аналізувати принципи всіх названих рівнів. Доцільним буде розгляд лише тих принципів, які є специфічними саме в області соціального забезпечення допомогами осіб, які народили та виховують дитину. При цьому необхідно також мати на увазі, що принципи соціального забезпечення допомогами таких осіб в системі обов’язкового соціального страхування і державної допомоги також мають певні відмінності.
Загальність соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. Цей принцип передбачає законодавче створення рівних можливостей для одержання соціальних допомог. При цьому цей принцип має специфіку залежно від форми соціального забезпечення. Так, у системі загальнообов’язкового соціального страхування він знаходить своє вираження в тому, що право на одержання допомог з коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі – Фонд) має право кожен застрахований за єдиної умови – настання страхового випадку (народження дитини, вагітність і пологи, догляд за дитиною до досягнення нею віку трьох років). При цьому застрахованими є всі наймані працівники, а у випадках передбачених законом “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства і члени їхніх сімей, що проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється загальнообов’язкове державне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням і похованням. Таким чином, право на одержання соціальної допомоги у зв’язку з народженням та вихованням дитини в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування має кожен працюючий за трудовим договором працівник і деякі інші особи. В якості ж державної соціальної допомоги відповідні допомоги має право одержати або кожен, хто не застрахований у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування (у випадку народження дитини, вагітності і пологів, догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), або кожен у випадках народження дитини у одинокої матері, взяття дитини під опіку (піклування), малозабезпеченості.
Принцип гарантування соціальними допомогами гідного рівня життя. Цей принцип знайшов своє закріплення в Концепції державної сімейної політики і відповідно до Законів України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”, покладений і в основу визначення розміру соціальних допомог.
Він знаходить своє відображення в тому, що соціальні допомоги, які надаються особам, що мають дітей, повинні забезпечувати правомочному суб’єктові і членам його сім’ї гідне існування. Це обумовлено тим, що право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї є, відповідно до статті 48 Конституції України, одним з основних прав людини. Як зазначалося раніше, прожитковий мінімум, встановлюваний державою, повинен забезпечувати гідний рівень життя. У зв’язку з цим розмір допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини повинен бути наближеним до прожиткового мінімуму. Разом з тим, він не повинен і придушувати ініціативу осіб в самостійному забезпеченні себе і членів своєї сім’ї. Тому соціальні допомоги мають встановлюватися в розмірі, який би забезпечував рівень доходу, не нижче прожиткового мінімуму, лише в тому разі, коли особи, які народили та виховують дитину, не здатні самостійно забезпечувати себе і дитину через об’єктивні соціально-поважні причини. Страхові допомоги, які покликані компенсувати втрачену у зв’язку з настанням страхового ризику заробітну плату, повинні бути не меншими за розмір втраченого заробітку.
Принцип солідарності. Він означає, що відповідальність за гідне існування членів сім’ї, а, у зв’язку з цим, і за повноцінне виконання сім’єю своїх соціальних функцій, лежить на всіх зацікавлених суб’єктах, якими є члени сім’ї, суспільство і, нарешті, держава. Термін “солідарність” означає погодженість у діях і поглядах на основі близькості і спільності інтересів і цілей. У належному виконанні сім’єю соціальних функцій зацікавлені всі перераховані суб’єкти, тому на них і покладається обов’язок надання допомоги особам, чий матеріальний стан погіршився у зв’язку з народженням та вихованням дитини.
Такого роду обов’язки передбачені в ряді нормативно-правових актів. Наприклад, частина 3 статті 16 Загальної декларації прав людини вказує на те, що сім’я є природним і основним осередком суспільства, у зв’язку з чим має право на захист з боку суспільства і держави. У той же час, частина 1 статті 29 названої Декларації встановлює, що кожна людина має обов’язки перед суспільством. Як видно, солідарність в соціальному забезпеченні досягається через встановлення взаємних соціальних зобов’язань, тобто зустрічних зобов’язань людини перед суспільством та державою, і держави та суспільства перед людиною. Так, ще Гінс у XIX – на початку XX століття писав: “Права громадян повинні бути охоронювані, тому що суспільство, яке індивідові не дає можливості розвити його творчі сили, неминуче прямує до занепаду. У той же час, окрема людина без підтримки суспільства і держави перетворюється в ніщо, а тому вона повинна неухильно виконувати свої соціальні зобов’язання стосовно колективу, що розширює коло її можливостей і досягнень”.
У соціальній політиці в області соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини цей принцип виражається ще і в тому, що всі члени суспільства зобов’язані брати участь у формуванні грошових фондів, з яких в подальшому провадиться виплата допомог, пенсій та інших видів соціальних виплат. Цей обов’язок, зокрема, виконується за допомогою сплати податків, обов’язкових відрахувань до відповідних соціальних фондів. На державу в цій сфері покладається більший обсяг обов’язків: з метою соціального захисту осіб, які народили чи виховують дитину, вона формує всю систему соціального забезпечення, у такий спосіб виконуючи роль координатора. Більше того, держава бере участь на паритетних засадах у формуванні коштів Фонду і виділяє кошти з бюджету для виплати допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини у виді державної соціальної допомоги. Таким чином, на підставі вище викладеного можна зробити висновок, що цей принцип більшою мірою характерний для державного соціального страхування.
Принцип субсидіарності. Даний принцип тісно пов’язаний з принципом солідарності, розкриваючи сутність якого, ми називали суб’єктів, на яких лежить обов’язок підтримувати і захищати дитину та особу, яка її народила чи виховує: це члени сім’ї, суспільство і держава. У цьому зв’язку виникає питання про те, на кого першого покладається відповідальність? Так, в сімейному законодавстві визначений правовий інститут аліментів, тобто покладеного на одних членів сім’ї обов’язку утримувати інших членів сім’ї, які є непрацездатними або потрапили в скрутне матеріальне становище у зв’язку з виникненням необхідності в додаткових матеріальних витратах. У зв’язку з цим постає питання про співвідношення приватноправового інституту аліментування і публічно-правового інституту соціального забезпечення допомогами дитини або особи, яка її народила та виховує. Ця проблема в українському правознавстві вперше була поставлена Б.І. Сташківим, який детально розглянув всі види матеріального забезпечення, що передбачені СК України, проте так, на жаль, і не відповів на питання про співвідношення матеріального забезпечення за сімейним законодавством і соціального забезпечення. Він лише сформулював тезу про те, що види матеріального забезпечення, передбачені сімейним законодавством, є суттєвими доповненнями до соціального забезпечення. Ми вважаємо, що аргументована відповідь на поставлене питання може бути дана лише виходячи з розуміння сутності соціальної держави.
Як уже відзначалося вище, соціальна держава повинна дотримуватися політики невтручання в суспільні справи, а громадянське суспільство повинно функціонувати на основі саморегуляції. Це, зокрема, означає, що патерналістьскі дії з боку держави не допускаються і вона не повинна бути “опікуном” стосовно своїх громадян. Обов’язком держави є створювати умов для нормального функціонування суспільства. В цьому контексті О. Панкевич вірно відзначив, що ліберальна модель соціальної політики, до якої на даний час схиляється більшість вчених, допускає надання можливостей для вирішення індивідуальних проблем самому громадянинові, а держава лише формує умови для цього і приймає на себе ті функції, які не може виконати власними силами він сам або сім’я. Сучасний лібералізм визнає необхідність державної підтримки тих, хто виявився в складній ситуації, визнає відповідальність суспільства і держави за забезпечення всім гідного людини рівня життя, але вважає таку відповідальність лише вторинною. Первинною ж є власна відповідальність людини за своє матеріальне становище, у тому числі й пов’язана з соціальним страхуванням від різних факторів ризику. Таким чином, правильним буде висновок, про те, що держава повинна функціонувати з урахуванням принципу саморегуляції і самодостатності суспільних процесів. І лише в крайньому випадку, коли суспільство самостійно не може справитися з проблемами, що виникли, держава зобов’язана відреагувати на них.