Заперечуючи проти цієї концепції, радянський фахівець у сфері міжнародного права І.М. Іванова підкреслювала, що «Генеральній Асамблеї, відповідно до Статуту, дійсно властиві ясно визначені у статті 11 функції щодо підтримки миру і безпеки… але немає основ розширювати їх тлумачення до твердження, що Генеральна Асамблея має право утворити міжнародний кримінальний суд. Генеральна Асамблея може, звичайно, прийняти резолюцію, що містить положення, які б передбачали утворення суду. Але зробити її не просто рекомендацією, а документом, що містить зобов'язання держав з утворення й організації діяльності суду, може тільки ратифікація такого документа державами, подібно до того, як це було з Конвенцією про геноцид 1948 року. У цьому разі майже зникає розбіжність між таким способом утворення суду (резолюція Генеральної Асамблеї з прикладеним до неї Статутом і з подальшими ратифікаціями держав) і утворенням суду за допомогою багатобічної конвенції. Не можна забувати, що остання лише представляє держави, які ввійшли в неї як члени, притім у межах цілей і принципів цієї організації, але не поглинає ці держави та їхні функції. Тому неправильно переносити принцип універсальної репресії, що здійснюють окремі держави, на Організацію Об'єднаних Націй»
Комітет 17-ти висловив думку, що «кращим методом заснування міжнародного кримінального суду є висновок конвенції, виробленої на міжнародній дипломатичній конференції, скликаної під заступництвом Організації Об'єднаних Націй». У статті 1 проекту Комітету 17-ти говорилося про те, що «міжнародний кримінальний суд засновується для відправлення правосуддя над фізичними особами, обвинувачуваними в загальновизнаних міжнародно-правових злочинах» . Як бачимо, комітети розглядали питання, зв'язані зі утворенням органу міжнародної кримінальної юстиції загальної предметної юрисдикції. У той самий час проекти Статуту міжнародного кримінального суду, що вони розробили, містять положення, яке відкриває можливість спеціальних міжнародних кримінальних судів.
У 60 – 70-х роках активно обговорювалася ідея утворення міжнародного кримінального суду щодо одного з видів тероризму – повітряного. Ідея знайшла підтримку в офіційних колах. Зокрема, 14 вересня 1970 року Генеральний секретар ООН У. Тан висловився за утворення міжнародного кримінального суду щодо повітряних терористів .
Зусилля, спрямовані на заснування міжнародного кримінального суду, починалися й у рамках неурядових організацій. У післявоєнний період у розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції велику участь брала Міжнародна асоціація кримінального права (AIDP), її президенти – професори Х.-Х. Джешек, O. Триффтерер, М.Ш. Бассиуни. У зв'язку з активізацією тероризму на концепцію міжнародного кримінального суду звернули увагу дослідники цієї проблеми. Зокрема, автори великої праці «Міжнародний тероризм і політичні злочини», виданої у США 1975 року, дійшли висновку про необхідність заснування міжнародного кримінального суду з юрисдикцією щодо міжнародних злочинів, і в першу чергу актів, які підпадають під визначення тероризму. У підтримку ідеї утворення міжнародного кримінального суду з юрисдикцією щодо актів тероризму виступали Л. Гросс (США), Р.Ю. Дінстейн (Ізраїль), Южмалан (Індія), Л. Кабрал (Аргентина) і інші вчені. Л. Кос-Рабсевич-Зубкоський (Канада) писав: «Утворення міжнародного кримінального суду, що має оптимальну юрисдикцію і конкурує з національними судами, може бути важливим. Держава мала би передавати винного міжнародного терориста з його національного суду такому міжнародному суду» .
Радянська юридична наука, визнаючи цінність Нюрнберзького і Токійського трибуналів, проте з великою сторожкістю ставилася до концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. За утворення факультативного міжнародного кримінального суду для терористів виступав М.В. Жданов. Аналогічну позицію займав І.І. Карпец, що 1979 року писав: «Для розгляду справ про тероризм можуть утворюватися трибунали й інші суди ad hoc за згодою між державами». Відомий радянський дослідник тероризму Є.Г. Ляхов стверджував, що «не виключається заснування міжнародного органу спеціальної компетенції». «У випадках найбільш відповідальних і складних (тяжкі наслідки для суверенітету держави, нації чи народу, для системи міжнародних відносин, для міжнародного права, зв'язаних з іншими злочинами проти миру і людяності, і т.д.) має бути утворений міжнародний кримінальний трибунал ad hoc для суду над головними винуватцями терористичного акту».
Незважаючи на значні політичні розбіжності, що перешкоджали реалізації ідеї міжнародної кримінальної юстиції, держави передбачили утворення міжнародного кримінального суду в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього, що прийняла Генеральна Асамблея 30 листопада 1973 року, яка набрала чинності 18 липня 1976 року. Стаття V Конвенції говорить: «Особи, яким висунуте обвинувачення в здійсненні актів, перерахованих у статті II даної Конвенції, можуть віддаватися до компетентного суду будь-якої держави-учасниці даної Конвенції, що може набувати юрисдикцію над особистістю обвинувачуваних, чи міжнародного кримінального трибуналу, що може мати у своєму розпорядженні юрисдикцію щодо тих держав-учасниць, які погодяться з його юрисдикцією». На відміну від Конвенції про запобігання злочину геноциду, заснованої на територіальному принципі, відповідно до якої особи, котрі вчинили акти геноциду, мають бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої були вчинені ці діяння, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього базується на принципі універсальної юрисдикції.
1981 року Генеральна Асамблея ООН резолюцією 36/106 доручила Комісії міжнародного права відновити роботу над проектом Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, і в наступному році ця робота була почата. У міру розробки Кодексу становилось очевидним, що він стане неефективним, якщо не буде супроводжуватися утворенням органу міжнародної кримінальної юрисдикції.
У процесі обговорення питання в утворенні міжнародного кримінального суду в Комісії міжнародного права виявилися три моделі суду, що відрізняються одна від однієї головним чином особливостями юрисдикції. По-перше, міжнародний кримінальний суд з виключною юрисдикцією. Передбачалося, що держави будуть утримуватися від відправлення правосуддя щодо злочинів, які підпадають під юрисдикцію міжнародного кримінального суду. Ця модель не знайшла підтримки з боку великого числа держав внаслідок побоювання обмеження в цьому разі їхнього суверенітету. По-друге, модель міжнародного кримінального суду з рівнобіжною (конкуруючою) юрисдикцією. Однім з різновидів цієї моделі можна вважати міжнародний кримінальний суд із преференційною юрисдикцією – у разі вчинення міжнародного злочину компетентний міжнародний кримінальний суд, але якщо з якихось причин справа не була їм порушена, то компетентні національні суди. Нарешті, третя модель – міжнародний кримінальний суд, що має юрисдикцію лише щодо перегляду судових рішень. Держави погоджуються тільки з тим, що вироки їхніх вищих судових інстанцій можуть бути переглянуті міжнародним кримінальним судом. Пропонувалися також різні варіанти «змішаної» юрисдикції: щодо однієї категорії злочинів міжнародний кримінальний суд мав би виключну юрисдикцію, щодо іншої – конкуруючу з національною .
Жодний з названих варіантів не був остаточно здійснений. Держави виявились не готовими обмежити свої репресивні функції. Як писав Р.-Л. Перре 1970 року, «опір держав до встановлення універсальної влади, здатної накладати санкції за порушення гуманітарного права, імовірно, може бути пояснений головним чином «тиранічними тенденціями», що зберігають силу.
Концепція міжнародної кримінальної юрисдикції виявилася логічним наслідком розвитку космополітичної теорії кримінальної юрисдикції, в основі якої лежать уявлення про «всесвітню правову розправу». Ідея створення міжнародного судового органу, наділеного кримінальною юрисдикцією, пройшла складний і тривалий шлях розвитку і була вперше реалізована після Другої світової війни у створенні й діяльності Нюрнберзького трибуналу.
Характеризуючи юрисдикцію Нюрнберзького трибуналу, варто враховувати той незаперечний факт, що його заснування було прямим наслідком поразки Германії. Трибунал представляв тільки частину світового співтовариства – переможців, що могли переслідувати обвинувачуваних самостійно, але зволіли заснувати об'єднаний суд, що діє одночасно від імені чотирьох держав. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу заснована на укладеній цими державами Угоді про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Таким чином, вона мала мультинаціональний характер і повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу. Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожної держави, що уклали угоду, лежав принцип «юрисдикції переможців».
При безсумнівних вадах, властивих «правосуддю переможців», внесок Нюрнберзького трибуналу в розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції важко переоцінити. У післявоєнний період ця концепція інтенсивно розвивалася й одержала переконливе обґрунтування, однак політична ситуація у світі створювала нездоланні перешкоди для її реалізації. Закінчення «холодної війни» відкрило новий етап у розвитку в неухильному русі до створення міжнародного кримінального суду.
кримінальна юрисдикція міжнародний конвенція
Література
Объединенные Нации, Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи. Девятая сессия, доп. № 12. U.N. Doc. А/2645.
Ляхов Г.Е. Проблемы сотрудничества государств в борьбе с международным терроризмом. – М.: Международные отношения, 1979. – 168 с.
Карпец И.И. Преступления международного характера. – М.: Юридическая литература,1979. – 262 с.
Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за него. Утверждена Резолюцией 3068 (ХХVIII) Генеральной Ассамблеи Организации Объединенных Наций от 30 ноября 1973 г. U.N. Doc. A/RES/3068 (ХХVIII), приложение. (1015 UNTS 243).
Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 36/10. U.N. Doc. А/RES/36/10.