Психологи стверджують, що після завершення періоду статевої зрілості й до виповнення повноліття особа може суттєво змінитися [3, с. 147]. Очевидно, кримінальний закон повинен адекватно враховувати сутність цих змін. Тому, якщо саме вік став формальним критерієм, згідно з яким у кримінальному праві змінюється ставлення до особи, яка вчинила злочин, то й зміна віку, пов’язана з настанням наступного періоду життя особи як учасника суспільних відносин (повноліття) повинна означати зміну її правового статусу.
По-друге, критерії, через призму яких закон вимагає проводити оцінку ступеня виправлення кандидата на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК, описано таким чином, що дозволяє зробити висновки: у цій нормі мається на увазі пенітенціарна поведінка передусім неповнолітніх засуджених, оскільки „ставлення до навчання" як показник виправлення розраховано на засуджених, які не мають закінченої освіти або не мають її взагалі, що властиве передусім для неповнолітніх засуджених.
По-третє, передбачені у ст. 107 КК скорочені (порівняно із ст. 81 КК) розміри мінімальних строків необхідного фактично відбутого покарання також дозволяють вважати, що передбачено норму сформульовано передусім щодо неповнолітніх осіб. Адже, як зазначалося раніше, для отримання стійких та позитивних результатів у вигляді виправлення, неповнолітніх, як правило, достатньо менше часу піддавати каральному, виправному та виховному впливу у порівнянні з періодом, потрібним для ефективних змін особистості дорослої, уже сформованої (повнолітньої) особи.
По-четверте, зазначений стан речей суттєво ускладнює, навіть порушує внутрішню координацію та субординацію норм Загальної частини кримінального права, утворює непотрібну, вважаємо, конкуренцію між загальною (ст. 81 КК) та спеціальною (ст. 107 КК) нормами про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Слід відзначити, що питання конкуренції правових норм у науці кримінального права найчастіше розглядається стосовно приписів Особливої частини, стосовно потреб кваліфікації злочинів (роботи В.Н.Кудрявцева, М.Й. Коржанського, С.А. Тарарухіна та ін.). На думку О.К. Маріна, конкурувати між собою можуть лише норми Особливої частини, тобто охоронні, а регулятивні норми вступати в конкуренцію не можуть [1, с. 5]. Однак, з цього питання ми вважаємо за можливе розділити позицію російського науковця Л.В. Іногамової-Хегай, яка обґрунтовує можливість конкурування між собою регулятивних кримінально-правових норм, зокрема, й тих, що передбачають звільнення від покарання та його відбування. Вона відзначає, що норми про умовно-дострокове звільнення дорослих і про таке ж звільнення неповнолітніх перебувають між собою у співвідношенні загальної (за КК України такою є передбачена в ст. 81) та спеціальної (відповідно, ст. 107 КК України). Згідно з міркуваннями Л.В. Іногамової-Хегай, спеціальна норма про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосовується на більш пільгових умовах, аніж загальна, оскільки терміни покарання, які слід відбути, законом у ній суттєво зменшено. Відповідно, у випадках конкуренції підлягає застосуванню норма про умовно-дострокове звільнення за злочин, вчинений у неповнолітньому віці [7].
Таким чином, застосування розглядуваної норми можливе не лише до неповнолітніх засуджених, але й до тих осіб, які вже досить давно вийшли за цю вікову межу. Наприклад, якщо у сімнадцять років особа вчинила особливо тяжкий злочин, то засудженою за цей злочин вона може бути, скажімо, коли їй виповниться двадцять п’ять, двадцять шість, або навіть двадцять сім років, тобто будучи вже цілком дорослою людиною (адже строк давності за цей злочин становитиме десять років – п. 4 ч. 2 ст. 106 КК). Отже, норма про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в частині особливостей умовно-дострокового звільнення розповсюджується вже на цілком дорослого суб’єкта. Виникає питання, чи насправді у подібних випадках ст. 107 КК може бути віднесено до інституту особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх? З цим інститутом її пов’язує період часу, в якому виникла підстава кримінальної відповідальності, тобто та обставина, що склад злочину в суспільно небезпечних діяннях особи мав місце тоді, коли вона була неповнолітньою (або, якщо час її народження визначався за допомогою експертизи – коли вона вважалася такою, що не досягла 18-ти років). Звернемо увагу, що розділ XV Загальної частини КК має назву „Особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх". Визнаючи, що кримінальна відповідальність є фактичним обмеження прав і свобод злочинця за вироком суду, вимушеним зазнаванням особою, що вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави [5, с. 22], а також погоджуючись, що вона розпочинається з моменту набуття чинності обвинувальним вироком суду, слід визнати: якщо обвинувальний вирок набуває чинності щодо особи, яка не досягла на цей момент 18-ти років, насправді можна говорити, що вона настала стосовно неповнолітнього. У жодному іншому випадку (у т.ч. коли за злочин, вчинений нею в неповнолітньому віці, засуджується вже доросла особа) не можна говорити про кримінальну відповідальність неповнолітніх. У цьому зв’язку залишається відкритим питання, стосовно того, чим обґрунтовуються пільгові положення ст. 107 КК у тих випадках, коли вона застосовується до повнолітніх засуджених? Певної логічної та обґрунтованої відповіді на це запитання немає. На нашу думку, враховуючи наведене вище, необхідне рішення, що узгодить положення ст. 107 КК із принциповими положеннями та особливостями відповідальності саме неповнолітніх у кримінальному праві. Таким рішенням на законодавчому рівні може стати зміна змісту норми таким чином, щоб можливість її застосування залишалася виключно до осіб, засуджених у віці до вісімнадцяти років.
Говорячи про суб’єктів умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх слід звернути увагу, що позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2. ст. 102 КК). У цьому зв’язку до числа суб’єктів умовно-дострокового звільнення згідно зі ст. 107 КК включаються:
а). особи, засуджені за вчинений у віці до 18-ти років вперше злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий;
б). особи, засуджені за сукупністю злочинів будь-якої тяжкості, або за повторний злочин, у т. ч. й невеликої тяжкості, вчинених у віці до 18-ти років.
Характеризуючи передумову умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх вважаємо, що такою передумовою є засудження особи до певного виду покарання. Порівняння ст. 81 та ст. 107 КК дозволяє побачити, що у випадках відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років зміст цієї передумови суттєво звужено. Передумовою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання за загальною нормою (ст. 81 КК) є відбування засудженим одного з таких основних покарань: виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Таким чином, у дану передумову включено п’ять видів основних покарань. Згідно ж зі ст. 107 КК, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване до осіб, які відбувають покарання у виді лише позбавлення волі. Таким чином, на нашу думку, обмежено законні права засуджених за злочини, вчинені у неповнолітньому віці. Можна відзначити два аспекти зазначеної проблеми. Перший стосується випадків, коли суб’єктом умовно-дострокового звільнення є неповнолітній: умовно-достроково звільнити його від відбування покарання можна лише тоді, коли його засуджено до позбавлення волі. І, якщо відсутності серед передумови цього виду звільнення таких покарань, як службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та обмеження волі можна дати цілком логічне пояснення (адже за чинним кримінальним законодавством України ці види покарань можуть призначатися лише повнолітнім), то виключення з її змісту покарання у виді виправних робіт не видається настільки обґрунтованим.
Власне, ця проблема є похідною від іншої, яка також стосується кримінально-правових аспектів відповідальності неповнолітніх. Як відзначалося у попередньому розділі, український законодавець сконструював систему покарань щодо неповнолітніх „за остаточним принципом": із генеральної, основної системи покарань (побудованої у ст. 51 КК) виключив покарання, які, враховуючи певні (фактичні, юридичні чи моральні) перепони не можуть бути застосовувані до неповнолітніх злочинців. Однак, стосовно створеної таким чином щодо неповнолітніх „усіченої" система покарань фахівці цілком справедливо критично зазначають: стан речей, який склався, є таким, що найбільш розповсюдженим щодо даної категорії засуджених видом основного покарання, яке призначається до реального відбування, стало позбавлення волі. Це підтверджується й оприлюдненою статистикою судової практики. Наприклад, за даними Верховного України, у 2002 році 67,2% від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК, до позбавлення волі було засуджено 4569 неповнолітніх, або 22,7%. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко: арешт призначено 98 неповнолітнім, виправні роботи – 48, громадські роботи – 81, штраф – 307 [4, с. 25]. І, хоч відсоток засуджених до виправних робіт є справді відносно невисоким, але можна стверджувати, що кожен з цих засуджених обмежений у праві на умовно-дострокове звільнення на підставах, передбачених ст. 107 КК. Це, на нашу думку, порушує один з головних принципів кримінального права – рівність осіб перед кримінальним законом. „Усічений" вид передумови умовно-дострокового звільнення щодо неповнолітніх у перспективі здатен ще більш негативно відбитися на практичному здійсненні цього заходу [5, с. 23-24].