Виконуючи завдання зазначеної Концепції, прийнявши Закон України “Про Конституційний Суд України” [159] [157]), перетворивши органи державного арбітражу на систему арбітражних судів та реформувавши мережу військових трибуналів колишнього СРСР у військові суди, Верховна Рада України у 1991-1993 р.р. започаткувала принцип спеціалізації судової системи. Але в подальшому реалізація Концепції в розрізі створення судів спеціалізованої юрисдикції, зокрема, адміністративних судів, судів у справах неповнолітніх, господарських та інших спеціалізованих судів уповільнилася [160] [158]). З прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України [161] [159]) постало завдання приведення у відповідність до її положень, зокрема до норм Розділу VIII “Правосуддя”, всього масиву національного законодавства про судоустрій та судочинство, на що зверталася увага з’їздами суддів України [162] [160]), [163] [161]), [164] [162]), [165] [163]).
Відповідно до ст.125 Конституції України в державі створена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує принцип галузевої спеціалізації окремих судових ланок з наявністю Верховного Суду України, як найвищої судової інстанції системи судів загальної юрисдикції, і вищих судових органів спеціалізованих судів - відповідні вищі суди.
Основним призначенням судів є здійснення захисту гарантованих Конституцією кожній особі прав і свобод (стаття 55 Конституції України), і тому роль судових установ стосовно цього значно підвищено новим положенням Конституції про те, що юрисдикційні повноваження судів поширюються на врегулювання всіх правовідносин, які виникають у державі. Завданням судів як органів судової влади є також захист конституційного ладу України, забезпечення дотримання законності та справедливості при виконанні і застосуванні законів та інших нормативно-правових актів.
Конституція України не відтворює всю систему судів держави, і законодавець визначив її окремим законом. Закон України “Про судоустрій України” закріпив усі види існуючих нині місцевих і спеціалізованих судів, їх структуру та повноваження. Статтею 19 Закону визначено, що відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, якими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані [106] [164]).
Визначаючи поняття спеціалізованого суду, зазначимо, що відповідно до ст.12 ГПК України господарські суди мають компетенцію по розгляду справ у спорах, які виникають при здійсненні господарської діяльності щодо укладання, зміни, розірвання і виконання договорів господарюючими суб¢єктами; справ про банкрутство; справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції. Відповідно до ст.20 проекту Адміністративного процесуального кодексу України в адміністративних судах розглядатимуться спори, що виникають із конституційних, адміністративних, зовнішньоекономічних, фінансових, податкових, будівельних, екологічних, транспортних, військових, промислових, соціальних та інших публічно-правових відносин [166] [165]). З наведеного логічно випливаєвизначення спеціалізованого суду – це створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.
Для спеціалізованих судів територіальна ознака не є визначальною складовою їх юрисдикції, оскільки принцип судової спеціалізації не передбачає створення спеціалізованих судових органів відповідно до адміністративно-територіального устрою держави (апеляційні господарські суди, військові апеляційні суди регіонів та гарнізонів) [167] [166]). Статтею 19 Закону України “Про судоустрій України” передбачено створення системи адміністративних судів, зазначимо, що Указом Президента України № 810 від 22 липня 1998 року було схвалено Концепцію адміністративної реформи [168] [167]). Даною концепцією опрацьовувалися питання про роль адміністративної юстиції як форми контролю за діяльністю органів управління і посадових осіб різних ланок. Забезпечення правового захисту є найвищою метою правової держави, яка презентує себе таким чином для забезпечення реалізації основних прав через незалежні спеціалізовані суди та запобігання зловживанням з боку виконавчих структур. Така ж мета вбачається, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України.
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. “В розвиток зазначеного конституційного положення слід згадати, що 17 липня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 і 11 Конвенції і названа Конвенції тепер є частиною національного законодавства [169] [168])”. Саме у статтях 2, 6, 13 Конвенції закріплено право громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, вчинених суб’єктами оскарження у сфері управлінської діяльності, тобто публічних правовідносин.
Право громадян на судовий захист своїх прав та свобод від дій (бездіяльності) суб’єктів управлінської діяльності передбачено низкою законів. Так, відповідно до ст.22 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, громадянин має право на оскарження до суду рішення підприємств, організацій, та установ, які надають пільги ветеранам війни і особам, на яких поширюються вимоги даного закону [170] [169]). Закон України “Про біженців” [171] [170]) у ст. 11 встановлює, що рішення органів міграційної служби про позбавлення статусу біженця може також бути оскаржене до суду, а ст.8 Закону України “Про правовий статус іноземців” передбачено право на оскарження до суду рішень органів внутрішніх справ, Служби безпеки України про видворення іноземця за межі території України [172] [171]). Цей перелік не є вичерпним, оскільки окреслити, у зв¢язку з порушеннями яких саме правових норм громадяни звертаються за судовим захистом, практично неможливо. Зазначимо, що на даний час в Україні не існує інституту достатнього захисту фізичних осіб у їх відносинах з адміністративними органами. Ми підтримуємо думку В.С.Стефанюка з цього питання, оскільки “одна з причин – традиційність поглядів та функцій судової влади - влади не захисної, тобто покликаної захищати права громадян, а такої, що накладає на них стягнення [169] [172]).”
Адміністративною юстицією з погляду на її правову природу є інститути адміністративного, адміністративно-процесуального та судоустрійного права, які регулюють порядок вирішення органами правосуддя конфліктів (спорів), що виникають у сфері адміністративних (управлінських) правовідносин між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та адміністративними органами (посадовими особами) - з іншого, у зв’язку з порушенням суб’єктивних прав чи порядку державного управління. З практичної точки зору - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів правосуддя щодо вирішення зазначених конфліктів (спорів). Л.С.Анохіна слушно зазначає, що адміністративну юстицію (правосуддя) потрібно розуміти не тільки як інститут захисту порушених прав громадян, а й оцінювати з точки зору діяльності стосовно розгляду адміністративних справ [173] [173]).
Поняття адміністративної юрисдикції доцільно розглянути в двох аспектах. При першому, вузькому підході, вона зводиться до діяльності по розгляду справ про адміністративні правопорушення та винесення відповідних актів правозастосування. Згідно з другим підходом адміністративно-юрисдикційна діяльність розширюється до меж розгляду будь-якого адміністративно-правового спору (конфлікту), тобто до меж всього адміністративного процесу. На практиці використання поняття “адміністративна юрисдикція” і у вузькому, і в широкому розумінні одне одному не суперечить, але набагато частіше зустрічається вузьке її трактування, в якому вона ототожнюється з діяльністю по застосуванню санкцій правових норм, тобто реалізації адміністративних стягнень.
Законом передбачається, що в адміністративній справі, яка розглядається судом, конфлікт між державою в особі органів управління та громадянином має бути вирішений, при цьому суд повинен поважати інтереси як держави, так і особи, що звернулася до суду за захистом порушених своїх прав чи свобод. Якщо немає впевненості в тому, що пересічний громадянин може сподіватися на неупереджений і кваліфікований розгляд спору суддею, виграти справу у представника держави, то навіть розвинута правова система взагалі і спеціалізований суд, зокрема, не дадуть позитивних результатів у вирішенні цього питання. Довіра до суду формується поступово, і роль самих суддів у цьому процесі є важливим регулятором публічних правовідносин.
Вважаю, що при вирішенні питання розбудови спеціалізованих судів адміністративної юрисдикції визначальною стане кількість справ різних категорій, які підлягатимуть розгляду цими судами. За даними Верховного Суду України кількість справ, які виникають з питань адміністративно-правових відносин, становить до 30 відсотків усіх цивільних справ, розглянутих судами загальної юрисдикції [174] [174]). Це обумовить кількість суддів у цих судах та вирішення ряду процедурних питань. Визначення і вирішення вказаних проблем у значній мірі залежить від людських і фінансових ресурсів, які будуть задіяні в адміністративному судочинстві.