Отже, є підстави для висновку про те, що правильне вирішення судами спеціалізованої адміністративної юрисдикції питань, пов’язаних, перш за все, із кваліфікованим захистом політичних та інших публічних прав та свобод громадян призведе до практичного впровадження в життя конституційних положень щодо гарантій людині на судовий захист. Спеціалізація ж судової системи України у сфері адміністративної юрисдикції полягає у можливості вирішення справ, пов’язаних із захистом саме політичних (інших публічних) прав і свобод громадянина у сфері управління суспільством, що зумовлює необхідність створення і розбудови судових органів адміністративної юстиції, яка мала б змогу забезпечити через тільки їй властиві механізми надійний захист прав та інтересів публічного характеру.
Виходячи з правових засад розбудови спеціалізованих судів господарської юрисдикції, не викликає сумніву необхідність максимального використання діючих структур та кадрового потенціалу колишніх арбітражних судів при формуванні системи судів цієї юрисдикції [180] [182]).
В юридичній літературі цілком обгрунтовано зазначається, що підхід до розподілу підвідомчості справ між загальними і господарськими судами України був перенесений із радянської судової системи, оскільки спори за участю громадян були підсудні судам загальної юрисдикції, а за участю юридичних осіб - арбітражним судам [181] [183]). Розбудова системи судів господарської юрисдикції повинна проходити на нових базисних засадах, які визначені ст.125 Конституції України, а також обумовлюватися сучасними економічними і правовими реаліями [182] [184]). Органи колишнього державного арбітражу за умов переходу економіки України до ринкових відносин повинні були пристосовуватись до вирішення спірних ситуацій, що виникали у сфері господарської діяльності. Однак, за оцінками західних фахівців-правників засади організації господарських судів та господарського судочинства не мали нічого спільного з принципами організації судів подібної юрисдикції в розвинутих європейських країнах [183] [185]). Концептуального виправдання цієї моделі в ринковій економіці не існує, оскільки в ній відносини між підприємствами регулюються приватним правом, і за таких обставин підтримка старої системи виглядає досить консервативно.
В даний час існує ситуація, коли, з одного боку, юрисдикція господарських судів не охоплює всіх спорів, які виникають в економічній сфері, а з другого - поширюється на суто цивільні та адміністративні спори юридичних осіб. Суто цивільним, як вірно вважає Л.І.Пахолок, є спір про право власності на будівлю між двома некомерційними організаціями, а адміністративним - спір про визнання недійсним акта ненормативного характеру, хоча більшість з них безпосередньо впливає на здійснення підприємницької діяльності [182] [186]). Відповідно і суди загальної юрисдикції поряд з розглядом цивільних та адміністративних справ розглядають певну частину спорів, що виникають при здійсненні підприємницької діяльності (наприклад, спори за участю фізичних осіб - засновників господарського товариства з приводу діяльності останнього тощо). Таким чином, при визначенні компетенції господарського суду виникає потреба відмовитися від існуючого критерію розподілу справ, які підвідомчі судам загальної юрисдикції і господарським судам, за суб’єктом спору (фізичні чи юридичні особи), що був запозичений із радянської судової системи, коли органи державного арбітражу, будучи квазісудовими органами, вирішували спори в умовах тотального одержавлення економіки.
Вважаю, що підвідомчість господарських справ повинна визначатися на інших засадах, тобто виходячи зі специфіки спору. До спеціалізованого господарського врегулювання законодавець повинен віднести, зокрема, вирішення спорів, пов’язаних з підприємницькою діяльністю (наприклад, спори, що виникають внаслідок укладення і виконання угод між підприємцями, між засновниками чи учасниками господарських товариств з приводу діяльності останніх, а також з інших угод, укладених і фізичними, і юридичними особами, якщо такі угоди мали на меті одержання прибутку (наприклад, угоди з оренди, комісії тощо). Також необхідно поширити компетенцію господарських судів щодо вирішення спорів, пов’язаних з вексельним обігом тощо, залишивши компетенцію цих судових установ стосовно розгляду справ про банкрутство.
Необхідно звернути увагу і на особливості розгляду справ про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств, установ, організацій. До таких особливостей слід віднести: а) відсутність вимоги досудового врегулювання; б) заборону передачі справи до третейського суду; в) віднесення до підвідомчості господарських судів лише справ про визнання недійсними актів, які породжують, змінюють або припиняють не всі, а тільки господарські правовідносини; г) розподіл справ за підсудністю залежно від правового положення органу, який видав акт (наприклад, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України); д) обмеженість застосування процесуального інституту забезпечення позову; е) неможливість застосування принципу арбітрування; є) неможливість використання прав сторін щодо вчинення деяких процесуальних дій - позивачем не може бути змінено предмет позову, збільшено або зменшено розмір позовних вимог; ж) визнання позову відповідачем не впливає на розгляд справи по суті; з) відсутність стадії виконання рішення. Зазначені особливості розгляду справ цієї категорії дають підстави стверджувати, що норми, які регулюють їх розгляд, доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України, зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою “Провадження у справах про визнання недійсними актів”.
Хоча внесення змін у ГПК України в 1997 році і виявило тенденцію до поступового виділення з норм господарського процесу правових норм інших видів провадження, але дані спори за своєю природою є не господарськими, а адміністративними, тому доцільно розгляд такої категорії справ віднести до вирішення спеціалізованими судами адміністративної юрисдикції [184] [187]).
На даний час місцеві господарські суди як суди першої інстанції створені на базі колишніх арбітражних судів областей та прирівняних до них. Виходячи з концептуальності питання щодо трьох рівнів оскарження судового рішення, законодавцем побудована система господарських судів, апеляційною інстанцією якої є апеляційні господарські суди, а касаційною - Вищий господарський суд України, тому ланки районного чи міського рівня цих судів на даний час створювати недоцільно. Реальні фінансові можливості держави не дозволяють створити такі судові установи господарської юрисдикції. Не існує й економічної потреби створення таких спеціалізованих судів.
Згідно зі статтею 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації, і в її складі найвищим органом є Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, які є вищими спеціалізованими судовими установами для окремих вертикалей спеціалізованих судів. В науковій літературі існують різні погляди щодо питання про створення нових вищих спеціалізованих судових установ. Так, В.І.Шишкін обстоює ідею створення апеляційних і вищих (касаційних) судів кримінальної та цивільної юрисдикції [181] [188]). З такою точкою зору не погоджуються В.С.Стефанюк [169] [189]), А.О.Селіванов [185] [190]) та В.М.Палій [186] [191]). На їх думку, є необхідність у створенні для спеціалізованих судів різних юрисдикцій судових установ тієї ж юрисдикції, але вищого рівня.
Вважаю таку думку правильною, оскільки для забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень нижчих спеціалізованих судів необхідність створення вищих судових органів спеціальних юрисдикцій є очевидною. Статтею 125 Конституції України встановлено загальне правило про те, що відповідно до закону в Україні діють апеляційні й місцеві суди, і це правило поширюється на всі суди в державі (спеціалізовані і неспеціалізовані). Крім того, за змістом частини 4 статті 127 Конституції України вказані вимоги стосуються спеціалізованих судів усіх рівнів, тобто вищим спеціалізованим судом може вважатися лише суд, який є вищим над спеціалізованим судом місцевого рівня.
Потрібно погодитися з точкою зору В.І.Німченка про недоцільність створення Вищого кримінального суду, оскільки така пропозиція суперечить положенням статті 125 Конституції України, відповідно до якої вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами відповідних спеціалізованих судів. Виходячи з базисного характеру окремих галузей права, кримінальне і цивільне право включають у себе норми інших галузей, які нерозривно пов’язані між собою (наприклад, норми податкового чи сімейного права). В даному випадку потреби у спеціалізованих загальних судах не виникає. Тобто, для створення Вищого кримінального суду потрібно створити судові установи кримінальної юрисдикції на рівні місцевих судів, але економічні труднощі на даний час не дозволяють цього зробити [187] [192]).
Викликають сумнів і пропозиції щодо створення Вищого цивільного суду в системі судів спеціалізованої юрисдикції [181] [193]). На мій погляд, кримінальні і цивільні справи можуть розглядатися суддями, які не мають додаткової фахової підготовки. Зараз не існує достатніх підстав для створення Вищого кримінального суду і Вищого цивільного суду України як вищих спеціалізованих судових установ, оскільки відповідно до положень статті 125 Конституції України до системи судів загальної юрисдикції можуть належати місцеві суди (спеціалізовані і неспеціалізовані), апеляційні суди, в тому числі і вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, який діє як суд касаційної інстанції і вирішує інші питання, віднесені до його відання.