За часів Київської Русі, яка займала територію не тільки сучасної України, а й Росії та Білорусії, діяв княжий суд. Князь здійснював правосуддя як найвищий суддя, зважаючи на те, що судова влада належала до прерогатив княжого уряду, а обов’язок судити своїх підданих вважався головним обов’язком володаря. Княжі суди мали право судити всіх осіб, за винятком, коли особа була “церковною людиною” [1][1]). Історичні джерела свідчать про діяльність вічових, громадських та приватних судів [2][2]). Оскільки княжому суду не надавалося право здійснювати правосуддя щодо “церковних людей”, то в Київській Русі діяли церковні суди, підпорядковані єпископам. Їх компетенція поширювалася на осіб, які були пов’язані з діяльністю церкви (представники духівництва, їх родини, церковна прислуга тощо). Ці суди розглядали справи про злочини проти віри, подружжя, сімейно-шлюбні спори та спори про спадкування [3][3]). У своїй діяльності церковні суди застосовували Номоканон та церковні статути князів, тобто, судові органи здійснювали правосуддя тільки стосовно одного спеціально виокремленого суб’єкта судочинства [4] [4]).
Із середини ХVІ ст. почала розвиватися українська козацька державність - Запорізька Січ, де згодом припинили свою дію правові норми, які встановлювали кару за злочини проти королівської влади і польсько-литовського врядування. У цей же період була встановлена сувора кара за зраду українському народу, християнській вірі, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації. Специфічним для Запорізької Січі було те, що на чолі Війська Запорізького стояв гетьман, який мав повну адміністративну владу та брав участь у законотворенні і судочинстві [5].
На становлення судової системи в Запорізькій Січі істотно вплинули тогочасні правові джерела. Основним з них було звичаєве право, яке широко застосовувалося на Запоріжжі, при здійсненні правосуддя відмічається і вплив збірників писаного права Речі Посполитої та гетьманського законодавства. На нормах цих правових джерел ґрунтувалася структура і діяльність військово-адміністративних та судових органів. Це дає можливість розкрити питання, пов’язане із розмежуванням компетенції судових органів Запорізької Січі [6] [5]).
Запорізька Січ була громадсько-політичною і військово-адміністративною організацією українського козацтва і об’єднувала козацькі січі, розташовані на дніпровських островах. Козацтво складало товариство (громаду), організаційною частиною якого був курінь, а вищим органом - січова (військова) рада. Органом військово-адміністративного і судового управління був козацький кіш. Кошовий отаман мав військову, адміністративну і судову владу, а в управлінні йому допомагали кошовий суддя, осавули, писар, а також виборні полковники і курінні отамани. Ці посадові особи складали кошову старшину, яка була дорадчим органом при кошовому отаманові як з військово-адміністративних, так і з судових справ [7][6]).
Поряд з гетьманом судові функції виконувала військова рада, генеральні, полкові та сотенні суди, а в умовах війни – козацька старшина. Отже, у Запорізькій Січі судова діяльність не була чітко відокремлена від адміністративної і судові функції виконували органи адміністративно-територіального управління [8] [7]).
Систему судових органів козацької держави очолював гетьман, якому належала вища судова влада, і він мав право затверджувати вироки чи рішення Генерального і полкових судів з найбільш важливих справ, особливо вироки, що стосувалися засудження до смертної кари [9] [8]). Гетьману також подавалися скарги на рішення всіх судів, перевірки яких він проводив за власним бажанням, надсилаючи своїх представників на місця для розгляду справ по суті, однак сам судові справи не вирішував [10][9]). Роль вищих судових органів виконували рада козацької старшини, рада генеральної старшини і колегіальний Генеральний суд [11][10]). Полкові, сотенні та сільські суди поширювали свою компетенцію не тільки на справи щодо козаків, але також і на справи селян, міщанства та шляхти [12] [11]) ( див. “Додаток А”).
У Запоріжжі порядок здійснення правосуддя та сама його суть були визначені військовими традиціями і звичаями. Звичаєве право діяло в козацькій державі у ХVI – XVII ст.ст., на нормах якого ґрунтувалася структура та діяльність військово-адміністративних і судових органів, цими нормами регулювалися також питання земельних, майнових і особистих відносин [13] [12]). А.Й. Пашук на підтвердження цієї думки зазначав, що “писаних законів у Запорізькій Січі не можна було чекати, оскільки козацька громада мала за собою невелику минувшину і все життя запорожці проводили у безперервних війнах, через які не мали можливості займатися влаштуванням внутрішніх судових порядків [5] [13])”.
На жаль, до нашого часу не дійшли документи про діяльність козацьких судів у поході і на війні. Однак, збереглися окремі повідомлення про діяльність козацького суду у мирний час. Шляхом вивчення судової практики та тих норм, згідно з якими здійснювалося правосуддя (польські і литовські нормативні акти, а також військові козацькі звичаї), можна встановити за що саме каралися козаки і козацька старшина. Січ, як воєнізована організація, взяла під охорону основний її принцип – військове товариство, і будь-яке посягання на нього ставило винних під загрозу застосування найсуворіших покарань. Такими посяганнями визнавалися вбивство козака козаком, розкрадання січового майна, крадіжки козаками майна та речей один в одного тощо [14]. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на недоторканність січового майна. Підтвердити цей факт можливо вироком великої козацької ради від 23 грудня 1764 року: “На кажду потребность атаманам и старшине казны войсковой себе никогда не делити и не касаться без стариков скарбу неподвижного войскового под смертным штрафом и кто поступить проти этого войскового устава, то горлом карать и всю худобу его забрать не уважая ни на старшину, ни на атаманов и ни на кого [15] [14]).” Цей документ - одна з небагатьох писаних пам’яток козацького судочинства.
В особливих випадках на Січі створювалися і надзвичайні суди. Прикладом їх існування може бути направлення у 1656 році київського полковника Ждановича до Білорусії. До наших часів дійшов уривок з рішення такого суду: “…милости пана гетьмана для выслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества грабеж, таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такое воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое [13].”
Виходячи зі специфіки існування та діяльності козацької державності на Запоріжжі, є підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала судова система, яка складалася з Генерального, полкових, сотенних та сільських судів. В умовах війни правосуддя здійснювала і козацька старшина, основним завданням якої був захист правових норм і звичаїв, що мали важливе значення для існування об’єднаної козацької громади. Особливість функціонування судів на Запоріжжі полягала в організації судових установ, яка базувалася на військово-адміністративному поділі Війська Запорізького. Це свідчить про наявність в Україні за часів Січі чіткої вертикальної судової системи з розмежуванням повноважень в аспекті компетенційності кожної судової ланки.
Особливість функціонування сільських і сотенних судів полягала в здійсненні правосуддя за суб’єктною ознакою щодо козацької голоти, козаків-наймитів, оскільки право засуджувати представника старшини їм не надавалося. Компетенція полкових судів поширювалася на злочини, які вчинялися сотенною та полковою старшиною. Одним з елементів спеціалізації цих судів убачаємо поширення їх компетенції не тільки щодо козацької старшини, але й стосовно міщанства та шляхти з введенням до їх складу бургомістрів та війтів. Судочинство у полкових судах здійснювалося спільно козацькими суддями і представники міських адміністрацій, що значно розширило їх повноваження. Ці суди мали компетенцію по розгляду не лише кримінальних справ, а й цивільних спорів, пов’язаних з набуттям права на землю, спадкуванням тощо.
З’ясовуючи питання функціонування судової системи часів Запорізької Січі в аспекті дисертаційного дослідження, зазначимо, що судова діяльність у цьому козацькому державному утворенні не була чітко відокремлена від військово-адміністративної діяльності. Це зумовило своєрідність організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за суб’єктним критерієм. Основною передумовою створення і функціонування системи судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші об’єктивні причини (часті війни і походи, вплив польсько-литовських та західноєвропейських правових джерел), що виразилося в здійсненні судочинства за суб’єктною ознакою.
Здобувши незалежність у ході національно-визвольної війни 1648-1654 р.р., український народ створив і власну судову систему, яка є однією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднання адміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), але відображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя [16] [15]). До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полкові суди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні, отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих [17] [16]) (див. також “Додаток Б”).
Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний військовий суд. Також до вищих органів судової влади належали суд гетьмана, суд ради Генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія, а з посиленням тиску з боку російського самодержавства - Малоросійська колегія. Головами сільських судів були вихідці з козацької старшини, що обиралися козацькою громадою хутора чи поселення (укріплення), а сотенних та полкових судів - відповідно сотники й полковники, які поєднували обов’язки по здійсненню правосуддя з адміністративними обов’язками.