Підтримуючи цю пропозицію, відзначимо, що відповідно до вимог ч.1 ст.21 Закону України “Про судоустрій України” військові суди віднесені законодавцем до судів загальної юрисдикції. Разом з тим, ст.19 цього ж Закону не містить виключного переліку судів спеціалізованої юрисдикції. Вважаємо, що військові суди з цих підстав слід віднести до спеціалізованих. Виходячи з конституційного принципу спеціалізації та враховуючи специфіку завдань військового правосуддя, існує проблема визначення юрисдикції військових судів. На нашу думку, зазначена юрисдикція визначається не тільки залежно від суб’єкта правовідносин (військовослужбовця чи іншої особи), але й специфіки об’єкта злочину (державна безпека, порядок несення або проходження військової служби).
Пропонується визначення юрисдикції військового суду, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта (військовослужбовця чи іншої особи), категорії справи (військові злочини) та особливості сфери правовідносин (військове управління). Тобто визначення юрисдикції військових судів, як спеціалізованої, в межах загальної судової юрисдикції має право на існування з урахуванням сукупності потреб такого правосуддя, практики та умов його здійснення в державі.
Можливо запропонувати визначення суду військових формувань – це суд, юрисдикція якого поширена на правовідносини, учасником яких є спеціально означений суб¢єкт (військовослужбовець чи інша особа), а його компетенція зумовлюється не територіальним принципом, а місцем перебування (дислокації) вказаного суб¢єкта. Якщо законодавцем буде знайдена можливість процесуальним шляхом розширити підсудність справ військовим судам і суб’єктів судочинства, то в майбутньому ми матимемо змогу говорити про спеціалізовані суди військових формувань, які здійснюватимуть правосуддя за однаковими процесуальними кодексами серед усього загалу воєнної організації суспільства.
Виходячи з наведеного, пропонується така редакція частини 2 статті 19 Закону України “Про судоустрій України”: 2. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди, суди військових формувань та інші суди, визначені, як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, у частині 1 ст.21 слова “ військові суди гарнізонів” - виключити. Також вбачається необхідність внесення змін до частин 2, 3, 6 статті 25, частини 1 ст.32 Закону України “Про судоустрій України”. Так, у частині 2 статті 25 – слова “військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України” виключити. Частину 3 статті 25 викласти в такій редакції: “3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські, апеляційні адміністративні та апеляційні суди військових формувань, які утворюються відповідно до указу Президента України”. У частині 6 статті 25 та частині 32 Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” – виключити.
Пропонується така струкрура спеціалізованих військових судів: місцеві суди військових формувань, апеляційні суди військових формувань та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду його рішень Верховним Судом України (див. також “Додаток У”). Зазначена трьохрівнева система таких спеціалізованих судів, на мою думку, здатна забезпечити повноцінну процедуру оскарження судового рішення. Крім того, в такій побудові судів військових формувань ми вбачаємо і значну економію фінансових затрат, оскільки фактично за такої структури потрібно створити тільки Вищий суд військових формувань, який би розглядав справи колегіально, без створення відповідних палат в Апеляційному та Касаційному судах України.
Слушною є висловлена в юридичній літературі пропозиція “створити можливості для участі цивільної юридичної влади в проведенні юридичного контролю в армії та на флоті” (наприклад, участь цивільних осіб як народних засідателів) [219] [229]). Звичайно, вказані заходи можуть свідчити про їх спрямованість на гармонізацію організації та діяльності військових судів з демократичними принципами судоустрою. Водночас для забезпечення права народу (в тому числі і військовослужбовців) брати участь у здійсненні правосуддя в частині 4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України” передбачено право військовослужбовців бути народними засідателями.
Необхідно звернути увагу, що існування окремої військової судової ланки притаманне практично всім державам, які мають регулярні збройні сили. Військовий суд функціонує навіть у нейтральній Швейцарії, не кажучи вже про країни НАТО та СНД (США, Бельгія, Іспанія, Росія, Молдова, Казахстан, Білорусь тощо). Діяльність військових судів, як незалежних і безсторонніх, створених відповідно до закону і здатних забезпечити справедливий і відкритий розгляд справ впродовж розумного строку, повністю відповідає вимогам ст.ст.6 та 13 Європейської конвенції з прав людини, їх демократичність підтверджувалась і в рішеннях Європейської комісії та Європейського суду з прав людини [220]. Намагання ліквідації необхідної в державній системі захисту прав і свобод всіх верств громадян судової ланки є безпідставними та можуть призвести лише до погіршення стану законності і правопорядку в такій важливій інституції, як збройні сили України.
Крім того, необхідність існування військових судів обумовлена також і рядом інших факторів: особливою правовою регламентацією відносин, пов’язаних із проходженням громадянами військової служби; специфікою розташування військових об’єктів; необхідністю поряд зі знанням загальних норм права грунтовних пізнань у галузі військової справи; допуском на режимні об’єкти та постійною роботою з таємними документами.
Таким чином, ідея судової спеціалізації за суб’єктною ознакою допускає можливість існування побудованих на демократичних засадах спеціалізованих військових судів, зважаючи на те, що вони мають компетенцію по розгляду не тільки кримінальних справ про військові та загальнокримінальні злочини військовослужбовців і військовозобов’язаних під час проходження зборів, а також здійснюють судочинство у цивільних і адміністративних справах, які виникають на терені проходження громадянами військової служби.
Дослідження юрисдикції судів за спеціалізацією на підставі суб’єктного критерію показало, що в науковій літературі висловлюються пропозиції стосовно доцільності створення та функціонування спеціалізованих судів у справах неповнолітніх [221] [230]), юрисдикція яких визначається конкретним суб’єктом судочинства – підлітками та молодими людьми [222],[223] [231]). Необхідність в особливому захисті дітей та підлітків передбачена Женевською конвенцією прав дитини 1924 року [224] [232]), Загальною декларацією прав людини [225] [233]) і Декларацією прав дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року [226] [234]) та визнана в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [227] [235]).
Правосуддя по справах неповнолітніх виникло і розвивалося переважно як правосуддя по кримінальних справах. У кримінальному переслідуванні правова незахищеність дітей і підлітків перед судом та іншими органами, що здійснювали правоохоронні функції, проявлялося у доволі жорстких формах. Безправне становище неповнолітніх було характерним для більшості країн світу.
Крім того, на рубежі ХІХ і ХХ ст.ст. були зафіксовані надзвичайно високі темпи зростання злочинності серед неповнолітніх і молоді. Хоча, в цьому плані робилися деякі окремі спроби виправити таке становище, але вони кардинально не змінювали каральної спрямованості кримінальної політики щодо неповнолітніх. Виходячи з цього, прогресивні юристи США та Європи поставили питання про необхідність створення для дітей і підлітків спеціальних судових органів, оскільки існуючі в той час засоби боротьби зі злочинністю оцінювалися як не досить ефективні, а щодо неповнолітніх – як такі, що провокували вчинення нових злочинів [228] [236]).
Вперше такий суд було створено в США відповідно до Закону від 1 липня 1899 року, а поступово – і в деяких інших державах світу: в Канаді – 1908 році згідно з Законом про створення суду для неповнолітніх, в Ірландії – 1904 році (спеціальна сесія загального суду), в Німеччині – у 1907 році (відбулося з’єднання функцій опікунських судів і суддів з кримінальних справ щодо неповнолітніх), у Франції – відповідно до Закону від 22 липня 1914 року (була створена судова система по справах неповнолітніх), в Італії – 1908 році (інститут спеціалізованих суддів по справах неповнолітніх) тощо [229].
Процес створення спеціалізованих органів по справах неповнолітніх чітко визначив два варіанти їх побудови: автономний суд для неповнолітніх, не пов’язаний з загальним судом, і склад загального суду, якому надавалися повноваження по розгляду справ стосовно неповнолітніх. Так, автономні суди були створені в США, Канаді, Бельгії, Росії, Франції, а у Німеччині, Австрії та Португалії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що поставило на перший план завдання захисту прав і законних інтересів зазначених осіб, а не завдання боротьби зі злочинністю, як це сталося у першій групі вказаних країн.