Правова ситуація при здійсненні правосуддя щодо неповнолітніх поставила дві основні вимоги: спеціалізація процесу і спрощення судочинства [230] [237]). Спеціалізація процесу вбачалася в таких формах: слухання справ щодо неповнолітніх в окремих приміщеннях, окремо від дорослих підсудних; відокремлення неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього ув’язнення; виконання функцій правосуддя для слухання таких справ спеціалізованим суддею по справах неповнолітніх. Спрощення процедури розгляду справ даної категорії обгрунтовувалося необхідністю зменшення негативного впливу на дітей і підлітків самого процесу розгляду справи в суді. Надалі формальна судова процедура в цих судах була замінена бесідою судді з підсудним, а також поставлено питання про проведення закритих судових засідань.
Функціонували суди у справах неповнолітніх і за часів царської Росії, але проіснували вони недовго. Модель цього суду була досить своєрідною, оскільки судові функції по справах неповнолітніх здійснювали спеціальні мирові судді, які не могли розглядати багато питань цивільного і опікунського провадження. Суди по справах неповнолітніх у Росії при їх створенні в 1910 році включали завдання кримінального переслідування не тільки неповнолітніх злочинців, але й дорослих підбурювачів, здійснюючи нагляд за роботою дитячих установ, що піклувалися про малолітніх злочинців. Тобто, ці суди виступали як “органи державного піклування про неповнолітніх, діючи в судовому порядку [231] [238])”.
У більшості країн, де створювалися суди по справах неповнолітніх, їх діяльність діставала схвалення офіційної влади, але в Росії зусилля прогресивних сил з цього питання фактично ігнорувалися царським урядом. Однак, необхідно вказати і на позитивні сторони діяльності таких судів у Росії, до яких ми відносимо: розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; виборність спеціалізованого мирового судді за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; вимоги щодо професійної підготовки судді в області дитячої та підліткової психології; відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; спрощена процедура розгляду справи у формі бесіди з підлітком за участю піклувальника; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Вказані процесуальні особливості характерні для англо-саксонської моделі правосуддя по справах неповнолітніх, хоча вони дотримувалися в Росії при наявності в країні континентальної системи права.
На даний час зміни, що відбуваються у правосудді по справах неповнолітніх, переважно стосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність, кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав. Значна частина цих змін пов’язана з завданнями кримінальної політики щодо неповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці. Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей суду стосовно неповнолітніх, полягає у “недостатній ефективності такого правосуддя як засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості” [232] [239]).
Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані “Пекінські правила”, в яких сформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнародним співтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді. Цими Правилами дано поняття неповнолітнього правопорушника, статусного правопорушення (тобто, ті що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, або дорослими); вік кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); мети правосуддя щодо неповнолітніх, забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодо неповнолітнього тощо [233] [240]).
На нашу думку, позитивне значення “Пекінських правил” полягає у спробі вирішення на міжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддя стосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, “Пекінські правила” ініціювали прийняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх, зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх [234] [241]) і Правил ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [235] [242]).
Судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи функціонують у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальні форми діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересів неповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевиховання підлітків, які вчинили протиправне діяння та усунення факторів негативного впливу на них.
Зокрема, ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цих судів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблем молоді та виявляють до неї інтерес з питань виховання, опікування тощо. Крім того, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладених на них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників, нагляду за ними та надання соціальної допомоги.
Для прикладу можна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунських судів Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена на злочини й інші правопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкоду неповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов’язані із захистом прав та інтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їх навчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди є самостійними в системі районних судів і їм підсудні справи щодо неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціально неадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінною процедурою, тобто за правилами “соціального дослідження”, і тому при цих судах функціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють таку діяльність.
В Україні ідея створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх набуває все більше прихильників [236] [243]). Підтримуючи цю позицію, ми висловлюємо думку про те, що Закони України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [237] [244]) та “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” [238] [245]) акцентують увагу на тому, що заходи примусового впливу до неповнолітніх правопорушників можуть застосовувати тільки суди, а через те, що розгляд цих справ у судах загальної юрисдикції не позбавлений фактора негативного впливу на підлітків, слід створити спеціалізовані суди у справах неповнолітніх.
Таким чином, історія спеціалізованого правосуддя по справах неповнолітніх і сучасні надбання міжнародного співтовариства з цього питання свідчать про намагання гуманістичних сил у суспільстві і юридичній науці створення і функціонування такого суду, який покликаний максимально захистити молоде покоління від посягань на його права і має можливість бути ефективним засобом боротьби з молодіжною злочинністю.
На наш погляд, створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх є привабливим, однак фінансові можливості держави досить обмежені і нагальної потреби їх створення саме зараз не вбачається. Разом з тим, функціонування таких судів можливе в майбутньому, основною метою діяльності яких повинно стати усунення помилок у вихованні дітей, посилення саме опікунської ролі сім’ї. Крім того, в законодавчому порядку доцільно зазначити і конкретні категорії справ, що підлягатимуть розгляду в судах по справах неповнолітніх, зокрема категорії цивільних, кримінальних, адміністративних справ, справ про опікунство, усиновлення та позбавлення батьківських прав.
2.3 Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики
юрисдикція судовий правовий правосуддя
На шляху створення системи спеціалізованих судів в Україні існує багато проблем, для розв’язання яких потрібно вирішити ряд питань, пов’язаних із законодавчим, організаційним, соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням всього комплексу заходів, покликаних створити дієву та, з урахуванням національних традицій, пристосовану до норм міжнародного права судову систему нашої держави, вирізнивши в ній спеціалізовані судові установи.
У зв’язку з цим слід відзначити, що питання структури судової системи України знайшли вирішення одночасно у двох статтях Конституції України (124 і 125), хоча з точки зору законодавчої техніки їх доцільніше було передбачити в одній. Крім того, закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Основний Закон прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Тому вважаємо за доцільне, за можливості, зосередити в майбутньому ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 частину третю.
Виходячи з наведеного, стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такій редакції:
“Стаття 125. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
До судів загальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів забороняється.”
При вирішенні цих проблем недостатньо обмежитися тільки внесенням змін до Конституції України чи прийняттям нових законів про судоустрій і статус суддів. На нашу думку, слід переглянути всю нормативно-правову базу матеріального, процесуального права тощо, які матимуть безпосередній вплив на здійснення правосуддя спеціалізованими судами.