Смекни!
smekni.com

Юрисдикція судів України за спеціалізацією (стр. 26 из 39)

Основне питання, яке постало перед законодавцем - модель майбутнього суду присяжних. Існують дві моделі такого суду - англо-американська і континентальна. Першій моделі властиво те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала (або суддів) колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішення про винність (невинність) підсудного, в той час як за другою моделлю присяжні всі питання, пов’язані з розглядом справи та постановленням вироку (в тому числі й щодо винності або невинності підсудного та призначення йому покарання), вирішують разом із професійним суддею (суддями).

Вважаю, що зазначена вище конституційна норма лише задекларувала право народу у здійсненні судочинства через суд присяжних, але, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення, зазначимо, що досвід США чи Канади, де суд присяжних має давню традицію, не має для України практичного інтересу.

На мою думку, найбільш прийнятною для України є континентальна модель суду присяжних. Як слушно зазначають В.Г.Білоусенко і П.П.Пилипчук, “імплементація до нашого законодавства англо-американської моделі суду вимагатиме істотних змін не тільки існуючих процедур, а й нашого уявлення про основні засади кримінального процесу (перш за все такі, як законність, змагальність, забезпечення доведеності вини) [248] [255]).” Реалізація цієї концепції у вітчизняному законодавстві може призвести до втрати надзвичайно цінного багаторічного досвіду розгляду кримінальних справ за участю народних засідателів. Наведене можна проілюструвати на принципі змагальності, оскільки традиційним для нашого кримінально-процесуального права є розуміння цього принципу як такого, що полягає, з одного боку, у розмежуванні трьох основних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи), а з другого - в об’єднанні судом дій учасників судового розгляду з метою встановлення істини. Інше розуміння цього принципу спостерігається в процесуальному праві США, оскільки він належним чином реалізується лише тоді, коли суддя чи присяжні є нейтральними і пасивно сприймають докази, що подаються сторонами у справі - обвинуваченням і захистом, і на практиці це призводить до того, що суддя і присяжні засідателі одержують дозовану сторонами інформацію [247] [256]).

Важливим є також питання про принципи і порядок відбору присяжних. У більшості країн формування списку присяжних здійснюється на підставі списків виборців. Очевидно, що для України найбільш прийнятним є формування таких списків відповідно до списків виборців, складених для останніх виборів депутатів.

Зважаючи на те, що з цих списків формуються склади суду присяжних, які здійснюватимуть правосуддя, процедура і принципи їх складання повинні бути чітко врегульовані законодавством про судоустрій. Доцільно зазначити на підставі списків виборців до якої ради (міської, районної чи обласної) повинні формуватися склади присяжних, виходячи з рівня суду, який розглядатиме справу за їх участю. Слушною є думка правників, які вказують на те, що через певний період голова відповідного суду визначає кількість громадян, які повинні бути включені до списку присяжних [248] [257]).

Не менш ретельно у законодавстві про судоустрій повинні бути регламентовані вимоги, які ставляться до присяжних, основні з яких викладені у ст.66 Закону України “Про судоустрій України”. До їх списку можуть включатися лише громадяни України, які постійно проживають на території, що підлягає юрисдикції відповідного суду, а також не можуть включатися особи, які згідно з чинним законодавством не взмозі виконувати обов’язки судді за віком, або не володіють мовою, якою ведеться провадження у справі, чи визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, страждають хронічними психічними чи іншими захворюваннями, що перешкоджають виконанню обов’язків присяжного тощо.

Враховуючи, що заборона виконувати обов’язки присяжного у зв’язку з професією чи діяльністю громадянина спрямована, з одного боку, на захист суспільних інтересів, а з іншого - на забезпечення прийняття у конкретних справах законних і справедливих судових рішень, вважаємо, що в законодавстві України слід визнати несумісними з виконанням обов’язків присяжних посади депутатів різних рівнів, членів уряду, суддів та службовців апарату судів, прокурорів, слідчих і адвокатів.

Виходячи з наведеного, в законодавчому порядку потрібно встановити такі підстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя: за особистим проханням; у разі досягнення жінкою 55 років, а чоловіком - 60 років; жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також тих, які мають дітей дошкільного або молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів чи членів сім’ї похилого віку; виконання обов’язків керівників органів виконавчої влади; особам, які не володіють державною мовою або іншою мовою, якою ведеться судочинство; особам, які через свої релігійні переконання вважають для себе участь у здійсненні правосуддя неможливою. Очевидно, що Законом можуть бути встановлені й інші підстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя.

Основні питання, пов’язані з функціонуванням суду присяжних, повинні вирішуватися процесуальним законодавством. Насамперед, це питання компетенції суду присяжних та його кількісного складу в розгляді конкретної справи. Вирішувати їх необхідно з огляду на економічні фактори та фінансові можливості держави. Ми вважаємо, що хоча б на початкових етапах процесу впровадження суду присяжних треба зупинитись на варіанті, згідно з яким суд присяжних діятиме у складі шести осіб і ним розглядатимуться (якщо про це заявив клопотання підсудний) лише справи про найтяжчі злочини (наприклад, ті, за які законом буде передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі).

Також потрібно чітко визначити у процесуальному законі права й обов’язки присяжних, встановити норми їх поведінки під час розгляду справи. Зокрема, слід передбачити, що присяжний повинен призначатися лише на добровільних засадах, не повинен відлучатись із залу судового засідання без дозволу головуючого, спілкуватися з приводу справи з особами, що не входять до складу суду, збирати відомості у справі поза судовим засіданням, процесуальну відповідальність присяжного та механізм його усунення від подальшої участі в розгляді справи у разі невиконання ним визначених обов’язків.

Згідно з частиною 1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених законом випадках є також представники народу - народні засідателі. Чинним законодавством (ч.3.ст.17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судом першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [249] [258]).

Виходячи з вимог зазначених вище положень Конституції України, народними засідателями можуть бути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, здійснюють правосуддя як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованих судах, а їх необхідна кількість для провадження судочинства визначається головою відповідного суду. Списки народних засідателів за поданням голови місцевого чи спеціалізованого суду складаються і затверджуються відповідною районною чи міською радою строком на чотири роки. До списків, у кількості визначеній головою відповідного суду, включаються громадяни, які постійно проживають у відповідному районі (місті).

На наш погляд, вдалим є припис, викладений у ч.4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України”, щодо оформлення списків народних засідателів із числа військовослужбовців. Однак, процедура і критерії складання зазначених списків, що прийнятні для визначення народних засідателів районних (міських) судів, в повній мірі не відображають специфіку військової організації та особливості дислокації військ. Враховуючи можливі переміщення військовослужбовців по службі, списки народних засідателів повинні переглядатися по мірі необхідності. Також потрібно передбачити норму, яка вказувала б, що кожен громадянин включається до списків виключно за його згодою і здійснює свої функції на платній основі, а ухилення народного засідателя від виконання своїх обов’язків унеможливить здійснення правосуддя і порушує право громадянина на судовий захист. На мою думку, народні засідателі спеціалізованих судів повинні відповідати визначеним вимогам. До них, зокрема, потрібно віднести ті критерії, які висуваються і до присяжних. Народні засідателі при вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом конкретної справи і винесення судового рішення по ній, мають такі ж права, як і професійні судді. Потрібно також законодавчо визначити, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачених чинним законодавством, повинні поширюватися і на народних засідателів при здійсненні ними судочинства.

Важливим кроком для здійснення незалежного правосуддя судами спеціалізованої юрисдикції за участю народних засідателів треба визнати той факт, що таким громадянам за час виконання ними обов’язків повинна виплачуватися винагорода пропорційно до середньомісячного заробітку професійного судді-головуючого при розгляді справи. Також необхідно вирішити питання з оплатою коштів на відрядження, проїзд, найм житла тощо при здійсненні правосуддя.