Період 1921-1957 рр обумовлював необхідність створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничні суди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям створення у цей же період спеціальних структур за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). Для тоталітарного режиму необхідно визнати характерним у більшості своїй ігнорування принципів здійснення правосуддя цими “судами” взагалі.
2. 1961-1991 р.р. є періодом створення і вдосконалення національного судоустрійного і процесуального законодавства щодо здійснення правосуддя та поступового і повільного відновлення традиційних демократичних інститутів судочинства залежно від галузі права, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках ХХ століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), виокремлення в ЦПК України процесуального порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапом становлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.
3. Закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Конституція України прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Доцільним є, за можливості, в майбутньому зосередити ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 Конституції України частину третю.
Стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такій редакції:
“Стаття 125. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
До судів загальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди.
Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів забороняється.”
4. Спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках, коли це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин і особливостей правового статусу суб’єктів судочинства. Виходячи з цього, визначається поняття спеціалізованого суду, яким є створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.
5. Судова спеціалізація передбачає процесуальну спеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремих категорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, мають бути оптимізовані до властивостей цих справ. Конституційний принцип спеціалізації передбачає, що в системі судів діють певні підсистеми судових органів, які покликані вирішувати справи тільки певної категорії, і такі суди здійснюють правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів, уніфікованих і максимально пристосованих до розгляду категорій справ, віднесених до їх компетенції.
Розуміння принципу судової спеціалізації відповідно до вимог Конституції України зводиться до того, що цей принцип передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та внутрішню спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду.
Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин відповідно до певної галузі права.
Суб’єктна спеціалізація судової системи передбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносин щодо неповнолітніх.
Внутрішня спеціалізація суддів в межах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади – суддів, виходячи із суб’єктивних критеріїв розподілу судових справ у конкретному суді, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, віднесених до юрисдикції даного суду.
Вважаю що, такий підхід до визначення конституційного принципу спеціалізації судової системи України дає можливість відповідно до методологічних позицій кандидатського дослідження розглядати пропозиції щодо створення та подальшої розбудови спеціалізованого правосуддя в нашій державі.
6. Зміна законодавства, що стосується спеціалізованих судів, забезпечить можливість вдосконалення їх організації та діяльності, а саме:
- наведено додаткові аргументи щодо необхідності прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, який має забезпечити право на судовий захист у сфері публічних правовідносин;
- пропонується структура цього Кодексу, в якому потрібно визначити загальні положення адміністративного судочинства; організацію діяльності судів; правовий статус учасників процесу і питання доказів; порядок судочинства в адміністративних судах по першій інстанції, в апеляційному та касаційному порядку; питання перегляду судових рішень, що набрали законної сили, Верховним Судом України, за нововиявленими обставинами та виконання судових рішень;
7. Для побудови системи адміністративної юстиції необхідно:
- створити нову структуру спеціалізованих адміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одному на два адміністративно-територіальні райони та в містах обласного підпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційні адміністративні суди - по одному на дві області (в деяких густонаселених областях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративний суд України (див. “Додаток С”);
- визначити предметну компетенцію адміністративного суду, віднести до його юрисдикції спори про: визнання незаконними і недійсними письмових індивідуальних актів державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; визнання незаконними дій державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відшкодування збитків, завданих протизаконними актами і діями державних (у тому числі і правоохоронних) органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відмову у видачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню; відмову в проведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданні згоди на це з порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушення порядку призначення на посади та звільнення з посад службовців органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх апарату (перелік таких посад бажано оформити законодавчо); незаконність та необгрунтованість рішень, прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади і місцевого самоврядування тощо;
- встановити умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом: спори, що випливають з публічно-правових відносин – віднести до сфери повноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, передусім ті, що випливають з господарських договорів - до сфери повноважень господарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексу України. Правові норми, які регулюють розгляд справ щодо визнання недійсними актів державних і самоврядних органів, якщо вони порушують права і законні інтереси суб’єктів господарювання, доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України, зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою: “Провадження у справах про визнання недійсними актів”;
- створити в апеляційних адміністративних судах та Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розгляду податкових і митних справ, оскільки вони пов’язані із застосуванням окремих інститутів адміністративного права, регулюючи певні сторони однорідних суспільних відносин. На цій же підставі є можливим створення у цих судах судових палат з питань громадянства й міграції населення;
- в законодавчому порядку визначити такі принципи формування колегіальних складів відповідних судових ланок спеціалізованих судів: один суддя-юрист і два судді спеціалісти у певній галузі (в місцевому суді) або три судді-юриста і два – спеціалісти з питань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).