У 1864 р. російським самодержавством було проведено судову реформу - колишні російські станові суди ліквідовувалися і вводилися загальні судові установи трьох ступенів. Згідно з реформою найнижчою судовою інстанцією був інститут мирових суддів, що створювався в містах та повітах. На Лівобережній Україні у кінці 80-тих років ХІХ ст. було проведено контрреформу, за якою інститут мирових суддів скасовувався, і створювалася така система судових органів: земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Апеляційною інстанцією для цих судових органів був повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства повіту.
До загальних судових установ відносилися окружні суди, які розглядали кримінальні справи у складі трьох призначених царем суддів за участю народних засідателів, обраних населенням округу. Судові палати (Київська, Харківська та Одеська) мали повноваження суду апеляційної інстанції щодо перевірки рішень окружних судів та по першій інстанції розглядали справи про державні і посадові злочини. Палата складалася з двох департаментів: кримінальних і цивільних справ, що свідчить про наявність у цій судовій установі елементів спеціалізації суддів по розгляду справ окремих категорій. З ліквідацією судової системи, яка функціонувала на теренах України за гетьманського правління, незалежне українське судочинство фактично було знищено. Наголосимо, що за часів російського самодержавства відбувся відхід судочинства від усталених європейських засад правосуддя, характерних для України-Гетьманщини.
Заслуговує на увагу процес становлення судової організації Галичини, оскільки після приєднання цієї території України до Австро-Угорської імперії система судочинства залишалася майже без змін. У період перебування в складі Австро-Угорщини судова влада Галичини поділялась на шляхетську, духовну і міщанську, що свідчить про суб’єктну спеціалізацію судових органів. В структурі шляхетських судів першої інстанції були земські і міські суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи щодо шляхетних громадян. Спори, що виникали між представниками духовенства, розглядалися в особливих духовних судах, серед яких були єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові. Зазначимо, що компетенція духовних судів чітко не визначалася, до 1784 року такі суди розглядали лише кримінальні справи щодо священнослужителів[23] [23]) (див. також “Додаток В”).
У містах Галичини діяли магістратські суди, але лише тоді, коли місто користувалося магдебурзьким правом. Такі суди розглядали кримінальні справи, а також позови про спадщину і спірні земельні питання. В решті міст функціонували міщанські суди, вирішуючи цивільні та кримінальні справи щодо громадян цього міста. У 1773 році у Львові було створено Верховний губернський суд з повноваженнями суду апеляційної інстанції для всіх нижчих судів Галичини і суду першої інстанції по розгляду особливо важливих справ.
За законом 1852 року в Галичині було створено два вищі крайові суди у Львові та Кракові, поряд з якими діяли на правах окружних крайові суди. Найвищою судовою інстанцією для всіх крайових судів Австро-Угорщини був створений у 1850 році Верховний судовий касаційний трибунал у м. Відні [24] [24]).
Для вирішення судових справ щодо військовослужбовців на території Галичини в цей же період були створені окремі суди трьох інстанцій: військовий суд, вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. У Галичині існували також фінансові суди, які розглядали фінансові спори, а спори між підприємцями і робітниками вирішували промислові суди. Однак, зазначені судові установи були засновані у 1896 році лише в деяких містах. З наведеного вбачається, що в Галичині часів Австро-Угорщини судова система будувалася як за суб’єктною, так і за галузевою ознакою спеціалізації. Це в повній мірі відображало ставлення імперської влади як до участі в судочинстві різних верств населення, так і до вирішення справ певної галузевої категорії.
З’ясовуючи питання судової спеціалізації Галичини, відзначимо, що система судів цієї невід’ємної території сучасної України, будучи частиною судової системи Австро-Угорської імперії, мала ознаки станової. Це підтверджується поділом судової влади на шляхетську, духовну та міщанську, а також, певною мірою, існуванням судових органів військової юстиції. Безперечно позитивним для правосуддя Галичини було функціонування магістратських судів у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, а також право особи на апеляційне оскарження судового рішення.
Крім того, здобутком судової системи Галичини була діяльність самостійної трьохступеневої системи військових судів і, незважаючи на властиві їй недоліки, вперше на території України правосуддя у сфері військової справи здійснювалося спеціалізованими судовими органами. З розвитком промислового виробництва та збільшенням фінансових надходжень для розвитку економіки відбувається поступовий перехід від спеціалізації судової системи за суб’єктною ознакою до галузевої спеціалізації. Виходячи з цього, на території Галичини були створені фінансові суди, що вирішували в межах компетенції справи, пов’язані з врегулюванням відносин у фінансовій сфері, та промислові суди, в яких робітники, відстоюючи свої права в соціальній сфері та у сфері трудових відносин, могли позиватися з роботодавцями.
Питання судоустрою в Україні у 1917-1920 р.р. необхідно розглядати з точки зору чергового і, на мою думку, базисного етапу державотворення та національного самовизначення українського народу, спрямованого на отримання суверенності і самостійності в аспекті об’єднання нації як виокремленого суспільства з наявністю всіх ознак незалежної держави. У цей період судову систему та інститут військової юстиції в Україні в історичному і правовому сприйманні необхідно аналізувати як невід’ємну складову частину суспільних відносин, окреслену масивом правових норм, що на конкретному відрізку історії становлення державності забезпечували механізм здійснення правосуддя.
Діяльність судових установ доби Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії (1917-1919 р.р.) визначає характерна риса уніфікації судової системи - наділення військових судів повноваженнями органів правосуддя у сфері правовідносин як військового, так і цивільного характеру. Заслуговує на увагу та обставина, що в перші місяці після лютневих подій 1917 року судова система в Україні майже нічим не відрізнялася від діючої на всій території Росії, де Тимчасовий уряд ліквідував військово-польові суди, станові “особливі присутствія” та відновив діяльність мирових суддів, які були скасовані в Україні ще в 1898 році, фактично повернувши судову систему у відповідність до першої редакції судових статутів 1864 року.
Кримінальні і цивільні справи розглядали мирові судді, касаційною інстанцією для рішень яких були з’їзди мирових суддів. Судами загальної юрисдикції вважалися окружні суди, що створювалися один на кілька повітів і розглядали справи колегіально у складі трьох суддів, а деякі – і за участю 12 присяжних, обраних із представників органів місцевого самоврядування. Вищою інстанцією для окружних судів були Київська, Харківська і Одеська судові палати, що вирішували справи у складі трьох постійних суддів.
Розвиток подій вимагав об’єднання політичних сил України під одним центром. Політичні організації за ініціативою Товариства українських поступовців 17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду, обравши її головою М.С.Грушевського. Центральна Рада, формуючи судову систему, з 4 травня 1917 року розширила компетенцію мирових суддів, а з 30 травня у повітах почали призначатися адміністративні судді, які розглядали спори між державними органами та громадськими організаціями. Тим самим можна вести мову про введення принципу спеціалізації по розгляду спорів у сфері публічних правовідносин, що потягло зародження вперше в Україні гарантування права громадян вирішувати в суді спори з органами і посадовими особами держави. При окружних судах створювалися адміністративні відділення з повноваженнями суду апеляційної інстанції щодо справ, розглянутих адміністративними суддями (див.також “Додаток Д”).
У виданому 3 (16) липня 1917 року другому Універсалі Центральна Рада наголосила, що визнає Всеросійські установчі збори, і не має планів відокремлення України від Росії [25], а за постановою Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Про склад Генерального секретаріату” до нього ввійшли 9 Генеральних секретарів [26] [25]). 4 серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав Тимчасову інструкцію, якою визнавав Центральну Раду, але перетворював її Генеральний секретаріат на орган зв’язку між Тимчасовим урядом і Центральною Радою [27] [26]). У проголошеній 29 вересня 1917 року “Декларації Генерального Секретаріяту України” щодо судової системи зазначалося “щоб апарати суду були краще пристосовані до місцевого населення відповідно до нових національних форм життя на Україні [28] [27])“. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що формування влади в Україні ні за яких умов не було пов’язано з ігноруванням судової влади. Залишалося тільки єдине питання - визначення місця судів в ієрархії державних структур, що забезпечували б існування влади взагалі. Це стосувалося і наступних політико-правових процесів, що мали місце в Україні [29] [28]).
Формуючи судову систему, Центральна Рада 19 листопада 1917 року прийняла Закон “Про амністію”, згідно з яким “сила сього закону простягається на справи, підсудні як загальним і мировим установам, так і військовим судам і виконання постанов сього закону доручити також і військовому морському начальству, військовим окружним і військовим місцевим судам [30] [29]).”