На даному етапі історичного розвитку судової системи України домінуюче становище посідали військові суди. Своєрідність здійснення ними правосуддя та право затвердження в умовах війни смертних вироків військовим командуванням свідчать про значний вплив військової територіальної влади на судову. Створення військових судів з міжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювалися фактично на всі правовідносини адміністративного, цивільного, кримінального та військового характеру, свідчить про фактичну заміну правосуддя репресивним військовим судочинством.
У період з 25 жовтня 1917 року по 4 січня 1918 року, до видання перших урядових декретів радянської влади про суд в Україні були створені нові суди з різними назвами та компетенційними ознаками [52] [50]), [53] [51]), [54] [52]).
Постановою Народного секретаріату “Про введення народного суду в Україні” від 4 січня 1918 року передбачалася ліквідація старої судової системи. [55] [53]). Здійснення цього доручалося особливим комісарам, обраним Радами на місцях. Формуючи судову систему, радянська влада 13 січня 1918 року припинила діяльність Харківського окружного суду, були ліквідовані судові установи в Полтаві [56] [54]), а 19 лютого 1918 року - Київська судова палата та інші судові органи в місті [57] [55]). Принципи організації нового суду в Україні були в основному такими ж, як і в РРФСР: виборність суддів, колегіальність суду, введення інституту загальногромадського обвинувачення і захисту в суді та відкритий розгляд справ.
Відповідно до постанови “Про введення народного суду на Україні” створювалися дільничні народні суди з розрахунку один на 10000 осіб, а також повітові і міські суди. Суди другої інстанції не створювалися, хоча кожна справа могла бути переглянута тим же судом при виявленні нових істотних для вирішення справи обставин. Постанова від 4 січня 1918 року передбачала організацію революційних трибуналів, компетентних вирішувати тільки кримінальні справи. Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 року визначило обрання цих трибуналів радами у складі постійного голови, двох його заступників і 12 членів [58] [56]). Строк їх повноважень обмежувався трьома місяцями, однак Радам надавалося право в будь-який час позбавляти суддів повноважень і призначати нові вибори. Як і в народних судах, рішення переглядалися лише за нововиявленими обставинами тими ж революційними трибуналами. Відсутність касаційної інстанції і позбавлення права на оскарження вироків революційних трибуналів і народних судів були безумовними недоліками організації судових органів УРСР, і вже І з’їзд народних суддів висловився за введення порядку оскарження і перегляду вироків народних судів [59] [57]).
У нейтральній зоні (між РРФСР і територією України, зайнятою німецькими військами) у 1918 році відбулося формування частин Української Червоної Армії. Складність обстановки на фронтах громадянської війни вимагала зміцнення військової дисципліни, що зумовило створення в УЧА військових трибуналів, до яких входили: ротні, полкові, загальноармійські військові трибунали та армійський касаційно-апеляційний відділ, що здійснювали правосуддя колегіально [60] [58]). В розвиток угоди від 1 червня 1919 року між УРСР і РРФСР про об’єднання діяльності двох республік, ці військові трибунали були переформовані і відповідно до Положення про революційні військові трибунали ввійшли в єдину систему революційних військових трибуналів об’єднаної Червоної Армії Радянських республік.
Важливим правовим актом в УРСР цього періоду був декрет РНК УРСР від 14 лютого 1919 року “Про суд”, згідно якого були ліквідовані суди, поновлені Центральною Радою і Директорією [61] [59]), та затверджено Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР. За цим Положенням в Україні створювалися дві самостійні судові системи: народні суди і ради народних суддів та революційні трибунали [62] [60]).
Компетенція народних судів полягала у вирішенні цивільних і кримінальних справ, крім тих, які були віднесені до підсудності революційних трибуналів. Вводився касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів, що безперечно стало позитивним аспектом судової організації. Судом касаційної інстанції виступали ради народних суддів. Ці суди за участю народних засідателів розглядали справи не лише в касаційному порядку, а й по суті, тобто як суди першої інстанції, в разі скасування вироку [63] [61]).
Відповідно до Тимчасового положення від 14 лютого 1919 року компетенція революційних трибуналів визначалася вирішенням справ про контрреволюційні злочини, саботаж, спекуляцію, зловживання службовим становищем. Окремі справи про службові злочини революційні трибунали могли передавати для розгляду народним судам. У засобах виявлення істини та в застосуванні мір покарання революційні трибунали не обмежувалися, а вироки виносилися більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Питання про помилування і пом’якшення покарання засудженим революційними трибуналами міг вирішувати лише Тимчасовий робітничо-селянський уряд УРСР.
У процесі подальшого судового будівництва 26 жовтня 1920 року було прийнято нове Положення про народний суд, згідно з яким кандидати в судді повинні були мати необхідний рівень теоретичної і практичної підготовки, а також вводився порядок затвердження і дострокового відкликання народних суддів, обраних радами на місцях [64] [62]).
На підставі зазначеного вище договору про об’єднання діяльності УРСР та РРФСР на залізницях України створювалися революційні військово-залізничні трибунали (у Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі) [65] [63]). Ці трибунали розглядали кримінальні справи не лише про злочини, спрямовані на підрив роботи транспорту, а й усі інші кримінальні справи, які були пов’язані з транспортом і особами, що його обслуговували. Положенням про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року військові і військово-транспортні трибунали були віднесені до відання Верховного Суду СРСР, створення якого передбачалося найближчим часом у зв’язку з утворенням СРСР [66]. Залізничні лінійні суди були створені згідно з цим Положенням і входили до судової системи УРСР на своєрідних засадах, оскільки, як суди республіки, виносили вироки іменем Української РСР, однак касаційною і наглядовою інстанцією для них була створена в складі Верховного Суду СРСР транспортна колегія [67] [64]).
Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 року “Про залізничні лінійні суди” для посилення боротьби зі злочинами, що загрожували роботі транспорту, наближення розгляду справ про такі злочини до місця їх вчинення і прискорення їх провадження, а також з метою залучення до боротьби зі злочинністю на транспорті громадськості у Києві, Харкові і Дніпропетровську (за місцем знаходження управлінь залізниць Південно-Західної, Південної і Сталінської) були створені залізничні суди [68] [65]). Компетенція цих судів поширювалася на вирішення кримінальних справ про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і недотримання правил руху або нещасні випадки з людьми; про злочини, що викликали скупчення у місцях розвантаження порожняка, а також простій вагонів і затримання в парках зайвих вагонів тощо [69] [66]).
Виходячи з процесів трансформації суспільства і судової інфраструктури в період становлення радянської влади в Україні зазначимо, що на розвиток правосуддя у 1918-1922 р.р. суттєво вплинули кілька негативних факторів: наслідки громадянської війни та занепад народного господарства; так звана революційність судочинства, що фактично зумовило на початковому етапі відсутність права на оскарження судових рішень; підпорядкування правосуддя радам, які в більшості не були компетентними в питаннях підбору суддівських кадрів, створення і розбудови судової системи; домінантність військово-управлінських відносин щодо підтримання високого рівня військової дисципліни в умовах ведення бойових дій і, як наслідок цього - відокремленість військових судових органів від загальної системи судів; надмірно велика кількість нормативно-правових актів з питань організації правосуддя.
В цей же час в Україні діяла система особливих військових трибуналів, які мали компетенцію по розгляду дисциплінарних проступків та кримінально-караних діянь військовослужбовців. Ця досить консервативна система судів була відокремлена від інших судових органів, перебуваючи під значним впливом військового командування, хоча суб’єктам їх судочинства надавалася можливість оскарження судових рішень до вищих судових інстанцій військової юстиції.
Виходячи з надзвичайної важливості транспортних комунікацій у період війни та відбудови народного господарства від наслідків воєнних дій, в Україні були створені військово-залізничні трибунали і залізничні лінійні суди. Ці фактично відомчі судові органи мали компетенцію по розгляду кримінальних справ на транспорті, вчинених працівниками транспорту та особами, які були пов’язані з його роботою. Наведене свідчить про поступове зміщення акцентів організації судової системи від суб’єктної спеціалізації судів до впровадження елементів їх спеціалізації за галузевим інститутом певної галузі права. Значимість цих судів підтверджується і тим, що діяльність, пов’язана з роботою чи з обслуговуванням залізничного транспорту, була пріоритетною умовою забезпечення дієздатності правлячого режиму, тому з утворенням СРСР вказані судові органи були вилучені із системи українського правосуддя.