Розвиток судової системи СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов’язаний із вдосконаленням загальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства та поступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.
У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік [78] [75]), Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік [79] [76]), Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [80] [77]), Положення про військові трибунали [81] [78]), а також Закони “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” [82] [79]) та “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” [83] [80]).
Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 року прийняла Закон “Про судоустрій Української РСР” [84] [81]), ст.10 якого було визначено, що всі справи в судах першої інстанції розглядаються колегіально в складі одного судді та двох народних засідателів. Відповідно до ст.28 цього Закону в судах другої інстанції передбачалася спеціалізація суддів з розгляду певних категорій справ у межах одного міжгалузевого суду, оскільки цивільні та кримінальні справи в касаційному порядку і в порядку нагляду вирішувалися колегіями суддів у складі трьох осіб. Згідно зі ст.ст.36-39 Закону Верховний Суд Української РСР діяв у складі судових колегій з розгляду цивільних і кримінальних справ та Пленуму Верховного Суду УРСР, який мав повноваження вирішувати справи в порядку нагляду відповідно до ЦПК та КПК УРСР.
28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси з введенням їх у дію з 1 квітня 1961 року [85] [82]), [86] [83]). У грудні 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік і Основи цивільного судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [87] [84]), а 18 липня 1963 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси УРСР [88] [85]), [89] [86]).
Згідно з Законом СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року до їх підсудності, крім справ про військові злочини, були віднесені справи про шпигунство, а всі інші кримінальні справи були підсудні системі загальних судів УРСР. Щодо цивільних справ, то військові трибунали розглядали цивільні позови військових частин (установ), державних і громадських організацій, а також окремих громадян про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної їм вчиненням злочину, але тільки при провадженні кримінальних справ [90] [87]).
Відповідно до змін до зазначеного Закону підсудність цих судів була розширена за рахунок справ стосовно осіб офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), осіб сержантського та рядового складу органів служби державної безпеки, а також осіб сержантського і рядового складу конвойної охорони МВС СРСР, які комплектувалися за призовом. Закон також містив норму, згідно з якою, коли у місцевостях, де в силу виключних обставин не діяли суди загальної юрисдикції, військові трибунали розглядали всі кримінальні і цивільні справи. Крім того, згідно з вказаним Законом при обвинуваченні особи чи групи осіб у скоєнні декількох злочинів, якщо справа хоча б за одним з них підсудна військовому трибуналу, а про інші – будь-якому іншому суду, то справа про всі злочини розглядалася військовим трибуналом. Коли при обвинуваченні групи осіб у скоєнні одного чи декількох злочинів, якщо справа у відношенні хоча б одного з обвинувачених була підсудна військовому трибуналу, а у відношенні до інших - будь-якому іншому суду, то справа стосовно всіх обвинувачених розглядалася також військовим трибуналом. Таким чином, до компетенції військової судової системи належав розгляд кримінальних справ, і спір про право вирішувався тільки щодо правовідносин, які випливали з кримінальної і військово-кримінальної галузі права.
Виходячи з аналізу законодавчої бази з питань побудови і функціонування судової системи України 1922-1957 р.р. зазначимо, що в цей період система українських судів фактично була замінена судами союзного підпорядкування. В аспекті дисертаційного дослідження зауважимо, що організація системи судів у цей період обумовлювалася необхідністю створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства. Разом з цим, у цей же період створювалися спеціальні структури за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). В умовах тоталітарного режиму ці суди повністю ігнорували демократичні принципи правосуддя.
При формуванні системи судових органів принцип “доцільності”, який базувався на партійно-адміністративних методах впливу на суспільство, став домінуючим. У цей період судова влада стала одним з інструментів досягнення панування владної верхівки над народними масами. Зазначимо, що громадянська і друга світова війна наклали свій негативний відбиток на створення і функціонування судових органів, які змушені були відстоювати партійно-політичні інтереси держави та ігнорували розвиток прогресивних форм правосуддя, відображаючи у своїй діяльності пріоритетність інтересів владних кіл. Держава продовжувала судову політику, яка сформувалася в перші роки радянської влади, відстоюючи визначальні, на її думку, напрямки розвитку суспільства.
Важливе значення для діяльності судової системи мали військові трибунали часів війни. Вбачається переорієнтація поглядів держави щодо її судової політики до збільшення питомої ваги військового правосуддя з метою утвердження дисципліни і правопорядку в суспільстві за умови ведення бойових дій. Крім того, звертаємо увагу на розширення компетенції цих судів за рахунок віднесення до їх підсудності цивільних осіб та справ, які за нормальних умов до їх підсудності не належали, що було необхідним під час виникнення суспільних катаклізмів світового і місцевого масштабу.
Суттєвих змін судова система України зазнала в період створення і вдосконалення національного процесуального законодавства 1961-1991 р.р. Безперечним її здобутком стало прийняття нових Кримінального, Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальних судових органів. Це зумовлювалося позитивними змінами в організації державної влади та змінами поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобів реалізації політики партії і держави. Судова система України, як складова системи судів колишнього СРСР, практично нічим не відрізнялася від організації судових органів в інших республіках, проте, в умовах командно-адміністративної системи Верховний Суд УРСР діяв як вищий суд для судів республіки, в якому була запроваджена внутрішня спеціалізація суддів по розгляду певних категорій справ. Така ж побудова була властива й обласним судам.
З проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України [91] [88]) та з прийняттям нової Конституції України [92] [89]) почався процес реорганізації судової системи. Верховною Радою України до Конституції України Законом України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” [93] [90]), а також до Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року [94] [91]) були внесені зміни та доповнення Законами України від 17 червня 1992 року [95] [92]) та від 24 лютого 1994 року [96] [93]). Виходячи з цього, загальними судами в судовій системі України було визначено Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласний суд, Київський і Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України та гарнізонів.
Виходячи з положень ст.43 Закону України “Про судоустрій України”, Верховний Суд України діяв у складі судових колегій у цивільних, кримінальних справах і військової колегії, створеної відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 1994 року [97] [94]), та Пленуму Верховного Суду України. Судові колегії Верховного Суду України згідно з вимогами ст. 49 Закону розглядали справи по першій інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду та за нововиявленими обставинами. Верховний суд Автономної Республіки Крим, Київський і Севастопольський міські та обласні суди відповідно до ст.30 Закону діяли у складі президії суду та відповідних судових колегій і розглядали справи як суди першої інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та за нововиявленими обставинами. Заслуговує на увагу з точки зору спеціальної компетенції діяльність міжобласного суду, який діяв як суд першої інстанції, розглядаючи на особливо режимних об’єктах, розташованих на території України, всі цивільні і кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, у випадках, передбачених законодавством.
Є потреба звернути увагу на організацію і діяльність військових судів, реформованих після проголошення незалежності України. Постановою Верховної Ради України від 3 лютого 1993 року судові установи військової юстиції були перейменовані відповідно у військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських Сил України [98] [95]). Згідно з Законом України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року військові суди здійснювали правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. Відповідно до Указу Президента України № 572/98 від 30 травня 1998 року “Про мережу та кількісний склад військових судів України” на території держави діяло 24 військових суди гарнізонів, 3 військових суди регіонів та військовий суд Військово-Морських Сил України [99] [96]).