Слід зазначити, що в психології існує велика кількість підходів до вивчення особистості тому розглянемо одні з основних. Так, психоаналітичний підхід австрійського психіатра Зигмунда Фрейда розглядає особистість як відносно стійке явище, що визначається вродженими потребами і подіями, які виникли в оточуючому її середовищі протягом перших п’яти років життя. Згідно з цією теорією тільки глибокий психоаналіз може нейтралізувати деякі негативні наслідки попередніх переживань, але його можливості цим обмежуються. Це була одна з слабких сторін даного підходу, тому що людина виглядала як відносно пасивна істота [3, с. 513]. В подальшому психологічна теорія була модифікована іншими психологами, найбільш відомим з яких був К. Юнг. Саме він визначив, що, крім особистого несвідомого, описаного Фрейдом, існує колективне несвідоме, тобто частина свідомості загальна для всіх людей [8, с. 554].
Досить відомим підходом є біхевіористський, він орієнтований на детермінанти поведінки, пов’язані з навколишнім середовищем, або ситуацією. Поведінка відповідно до згадуваного підходу є результатом постійної взаємодії різних особистостей, з різним оточенням. Умови оточення формують поведінку особистості через навчання, у свою чергу поведінка формує оточення. Людина і ситуація взаємно впливають одна на одну. Щоб прогнозувати поведінку, потрібно знати, які характеристики індивіда взаємодіють з характеристиками ситуації [4, с. 13], тому що міжособистісні відмінності зумовлюють наслідування через спостереження.
Одним з поширених у психології є гуманістичний підхід, який був створений як альтернативний психоаналітичному та біхевіористському, вивчення особистості зосереджувалось на суб’єктивному досвіді індивіда. Відомий психолог-гуманіст К. Роджерс, спостерігаючи за внутрішньою тенденцією індивіда рухатись до позитивних змін, дійшов висновку, що мотиваційна сила людського організму – це тенденції до актуалізації усіх здібностей організму. Отже, очевидно, що психологи гуманістичного напряму вважають, що розуміння людиною себе визначається її прагненням до зростання й самоактуалізації.
Когнітивний підхід вивчення особистості заснований на уявлені про те, що джерелом відмінності між особистостями є відмінності в психологічній репрезентації інформації у різних індивідів. Позитивною стороною такого підходу є те, що психологи не просто виявляють характерні риси особистості, а й досліджують когнітивні структури з метою пояснення індивідуальних відмінностей у поведінці [8, с. 554].
Розкриття наведених підходів до вивчення особистості в психології дає змогу дійти висновку, що той чи інший підхід розкриває складний феномен особистості однобічно. Це зумовлює існування потреби в об’єднанні позитивних надбань кожного з існуючих підходів для вироблення найбільш ефективних методів дослідження.
Слід зауважити, що на сучасному етапі розвитку української соціологічної та психологічної науки, у контексті дослідження проблеми особистості, здійснюється розробка концепції ідентифікації та адаптації особистості в умовах суспільної трансформації.
Перехідний період, який переживає наша держава, супроводжується кризою в суспільних відносинах, а це в свою чергу призвело до суперечностей у внутрішньому світі та реальній поведінці особистості.
У межах даної концепції здійснюється з’ясування суті психологічних і соціально-психологічних процесів, якими супроводжується суспільна криза, особливий інтерес становить вивчення механізмів пристосування людини до нових обставин життя, специфіка функціонування цих механізмів на особистісному рівні залежно від індивідуальних особливостей психіки, диспозитивної її структури та ін. [9, с. 4–5].
Слід зазначити, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві на рівні глобальних процесів, більш рельєфні та доступні спогляданню, ніж процеси, що відбуваються у свідомості, психіці індивіда. Проте подальший перебіг суспільних трансформацій значною, вирішальною мірою визначається тим, наскільки кожний індивід як особистість, з одного боку, інтеріоризує нові умови середовища, а з іншого – самовизначається, ідентифікується у своїй позиції, у своєму "Я", наскільки глибоко і адекватно здійснює власну самооцінку і як це впливає на міру його життєвитривалості та життєвої активності. Одна із складових особистісної психологічної кризи – втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого "Я" з певними соціальними об’єктами орієнтирами: суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією тощо. Без такої ідентичності людина випадає з системи соціальних координат, її підхоплює швидкоплинний потік подій, що спричиняє хаотичний пошук необхідного захисту, який не рідко проявляється в агресії, суспільно небезпечних діяннях [7, с. 5].
Таким чином, з наведеного можна дійти висновку, що розглянута концепція орієнтує на вивчення змін, які відбуваються у суспільстві та негативно впливають на психологію особистості.
Слід зазначити, що на відмінну від соціології, яка розглядає особистість як представника певної соціальної "групи", як соціальний тип чи продукт суспільних відносин, психологія враховує, що водночас особистість є не тільки об’єктом суспільних відносин, не тільки відчуває соціальні впливи, а й перетворює їх, оскільки поступово починає виступати як сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються навколишні впливи суспільства. Таким чином, психологія вивчає насамперед психічні процеси, стани і властивості особистості в їхньому взаємозв’язку і залежностях.
Не менш цікавим феномен особистості є для філософської науки, оскільки він належить до вічних питань філософії та залишається актуальним на всіх етапах її розвитку. Так, антична філософія розглядає особистість як відносини між громадянином і полісом (общиною), а середньовічна – як особливу сутність, індивідуальну субстанцію раціонального характеру. В філософії Нового часу поняття особистості ототожнювалося з поняттям "Я", ця тотожність вбачалась у її свідомості. За Кантом, людина стає особистістю завдяки самосвідомості, яка відрізняє її від тварини і допомагає їй піднести своє "Я" до морального закону. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, сутність людини – це не абстрактність, притаманна окремому індивіду, а сукупність всіх суспільних відносин [11, с. 489]. Таким чином, наведене свідчить про те, що кожен з історичних періодів філософського знання розглядав особистість з власних позицій, які водночас могли бути зовсім протилежними.
У філософській науці особистість є однією з ключових тем філософських роздумів, зумовлених тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це детермінує необхідність вирішення питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Найбільш прийнятим у філософії вважається погляд, згідно з яким в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю [8, с. 350], невід'ємними рисами якої є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо. Слово "особистість" спочатку позначало маску, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов’язаної з цією роллю відповідальності, тобто це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і його гідність як особистості визначається перш за все тим, що він узяв під свою відповідальність особистісне буття [3, с. 167].
Слід відмітити, що проблема особистості розглядалася багатьма видатними філософами, серед яких і Муньє, який вважав, що особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації [2, с. 458]. М. Бердяєв зазначає, що особистість не народжується, а твориться Богом [6, с. 92]. Представник гуманістичної психології Маслоу визначає особистість як здатність людини до само актуалізації [2, с. 458].
З наведених філософських поглядів щодо розуміння сутності особистості очевидним є те, що під особистістю розуміється стан внутрішнього світу людини, що характеризується неповторністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини; це певна духовна якість, прояви якої відображаються в дії [8, с. 350].
Треба зазначити, що у філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, вона постає як "самість" – неподільний атом людського початку буття, що дає підстави характеризувати особистість як ідею даної людини; у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості – її духовний світ, через який людська "самість" входить у зв'язок з іншими характеристиками людини – із її психологічними особливостями, статтю, ставленням до інших людей, поведінкою [8, с. 346].
Незважаючи на подвійний вимір вивчення особистості, головною властивістю особистості та духовною її основою є світогляд. З його формуванням викристалізовується і характер особистості, так званий психологічний стрижень рівноваги соціальної активності людини. Тільки сформувавши світогляд, особистість самовизначається в житті, отримує можливість усвідомлено, цілеспрямовано діяти [2, с. 363]. Саме тому під особистістю розуміють кожну людину з властивим їй способом буття в суспільстві. Вдалою, на нашу думку, є погляд, згідно з яким кожна людина – особистість, але не кожна особистість проявляється в однаковій мірі [9, с. 3].