Вчення про особистість у суспільних науках
Проблема особистості – це складна та водночас важлива проблема суспільних наук. Цей складний феномен вивчають такі науки, як філософія, психологія, педагогіка, юриспруденція та інші. Тому слід з’ясувати чи існує уніфіковане розуміння поняття "особистість" у суспільних науках.
Так, соціологічний підхід до особистості робить акцент на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру тощо [1, с. 41]. Як зазначає І.С. Кон, при розгляді особистості в соціологічній науці, слід акцентувати увагу на тому, що вона виступає "як система соціально значущих якостей, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти, як продукт суспільного розвитку, суб’єкт праці, спілкування і пізнання, детермінований конкретними умовами життя суспільства" [9, с. 179]. Таким чином, викладене дає підстави констатувати, що соціологію цікавить процес входження особистості в суспільні процеси.
Слід відмітити, що в самій соціологічній науці у другій половині XIX – на початку XX століття з’явилась соціологічна теорія особистості, або, як ще її називають, соціологія особистості. Вона відображає роль суспільної, групової та індивідуальної свідомості, форми, шляхи та методи її реалізації в суспільній поведінці. Необхідно наголосити, що багатоаспектний процес становлення, розвитку, формування особистості зумовив виникнення в соціології особистості концепцій, які по-різному підкреслюють ті чи інші аспекти розглядуваного феномену. Тому, щоб зрозуміти всю складність проблеми дослідження такого складного та багатогранного явища, яким є особистість, на нашу думку, слід розглянути основні соціологічні концепції особистості.
Однією з відомих концепцій є так звана теорія "дзеркального "я", яку розробили відомі вчені соціологи Ч. Кулі та Дж. Мід. Під "дзеркальним "я", розуміють відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі "уявлення інших людей про мене"; "уявлення про те, як інший оцінює мій образ"; "відчуття власного "я". Однак, як слушно зазначають вчені, для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група [4, с. 44]. Зазначена теорія дає можливість простежити, що саме через оцінку себе іншими людина створює образ власного "Я".
Багато вчених, серед яких – Я. Морено, Т. Парсонс, Р. Лінтон та багато інших, приділяли увагу теорії ролей. Особистість у цій теорії розуміється як "функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві" [3, с. 19].
Досить цікавою, на нашу думку, є положення марксистської теорії особистості, яка в радянський період була основою вивчення особистості у вітчизняній соціологічній науці. Ця теорія засновувалася на принципі встановлення залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних, предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, в результаті чого головною стала соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності [4, с.4–11]. Природа особистості у цій теорії розглядається як складний комплекс взаємозв’язку соціального, психологічного і біологічного. На відміну від інших ця концепція визначає в особистості не фізичну природу, а її соціальні якості. Виходячи з цієї теорії, сутність особистості становить сукупність всіх суспільних відносин, а кожна людина – це продукт суспільства, класових, сімейних, політичних та інших суспільних відносин. При цьому вважається, що соціальні якості, як основоположні, не вичерпують особистість людини. В її формуванні важливу роль відіграють біологічні та інші якості. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення у людській свідомості нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної та духовної культур, що склалися історично [5, с. 44]. Як бачимо, зазначена теорія розглядає особистість як копію соціальної структури самого суспільства.
При розгляді соціологічних концепцій особистості не можна не згадати теорію інтегрального синтезу, вагомий науковий внесок у яку зробив П. Сорокін. Дослідивши вплив соціальних потрясінь на поведінку особистості, П. Сорокін висунув "принцип поляризації", згідно з яким тенденція до моральної індиферентності і рутинної поведінки посилюється у періоди загострення соціальних криз, коли більшість людей зайнята пошуками гедоністичного задоволення потреб, тим часом як меншість орієнтована на альтруїстичну, релігійну та подібну їм активність. Коли ж соціальне потрясіння минає, поведінка повертається у нормальне русло. Визначивши для всіх загальні закономірності, на перше місце він ставить "зміну у поведінці людей, їхній психології, ідеології, віруваннях і цінностях"[4, с. 44]. Дана теорія залишається актуальною і сьогодні, особливо для нашого суспільства, яке перебуває в перехідному періоді свого становлення, що характеризується складними і суперечливими процесами розвитку.
На наше переконання, слід погодитись з думкою відомого соціолога Ч.Р. Мілса, що вивчення соціології повинно показати, що оцінювати себе потрібно не як ілюзійну особистість, а як людину в морі людства, вміти співвіднести себе в історії і перспективі [2]. Це може допомогти точніше зрозуміти та оцінити ті фактори, які впливають як на нашу поведінку, так і на поведінку інших людей.
З вищенаведеного можна зробити висновок, що особистість є одним із основних понять і соціології, яка розглядає її як цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та введення індивіда в систему соціальних відносин через активну діяльність і спілкування. З соціологічного погляду індивід стає особистістю в процесі засвоєння соціальних функцій, розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення своєї неповторності як суб’єкта діяльності та індивідуальності, але як член соціуму [4, с. 357]. Сучасна соціологічна думка розглядає людину не тільки як продукт суспільних відносин, а й як основну причину, джерело змін суспільства, побудову і функціонування стійких форм соціального життя. Не випадково важливим напрямом досліджень соціологічної науки є визначення місця і ролі людини в суспільстві, у виникненні, відтворенні і зміні її як особистості, тобто як суб’єкта соціальної діяльності [6, с. 567].
Особистість вивчає і психологічна наука. Вона досліджує соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, яка формується у предметній діяльності та спілкуванні. На початку XX століття особистість стає центральним психологічним поняттям. З розвитком психології як самостійної науки та накопичення різноманітних знань про психіку виникає потреба у цілісному розумінні психічної організації людини у всіх її проявах. Саме в цей період розпочинаються перші експериментальні дослідження особистості.
Так, у психологічній науці з’являються різні визначення поняття "особистість": особистість – суб’єкт суспільної поведінки і комунікації (Б.Г. Ананьєв); особистість – це індивід, який визначає свою активну позицію щодо усього навколишнього: до праці, до соціального ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини (Є.П. Кряжев); поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси (І.С. Кон); особистість – людина як суспільний індивідуум, суб’єкт пізнання й об’єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і виявляє здатність до трудової діяльності (А.В. Петровський); особистість – людина як носій свідомості (К.К. Платонов) [3, с. 78–79]; особистість – розвиток організму, як фізичного, так і емоційного (І.З. Головінський) [5, с. 7]. Крім того, слід наголосити, що психологія розглядає особистість насамперед як біосоціальну істоту, що має дві сторони: біологічну (живий організм) і соціальну (член суспільства). Не можна ігнорувати біологічні основи в особистості й обмежуватися лише соціальними особливостями. Людина – це жива істота, якій притаманні природні закономірності (стать, зміни життєвих процесів в організмі та ін.) [3, с. 79]. Тому необґрунтована соціологізація людини (як homosapiens) неприпустима.
Уже наприкінці 20-х років XX століття у психології особистості розпочалася активна диференціація напрямів її дослідження. Як наслідок до другої половини XX століття склалися різноманітні підходи та теорії особистості (на сьогодні налічується близько 50 таких теорій і ще більше – її дефініцій) [2, с. 7]. Зазначене різноманіття підходів щодо особистості в психологічній науці свідчить про відсутність його оптимального визначення.
Так, у загальній психології під особистістю розуміють певне ядро, інтегруюче начало, яке пов'язує в єдине ціле різні психічні процеси індивіда й надає його поведінці необхідну послідовність та усталеність. Залежно від того, у чому саме вбачається це начало, створюється та чи інша теорія особистості.
Не можна не згадати, що вітчизняна психологія під особистістю розуміє системну, соціальну якість індивіда, що визначається суспільними відносинами й формується у суспільній діяльності та спілкуванні. На перший план виступає суспільно-історична детермінація процесів формування особистості [2, с. 6–7]. Таке розуміння, зумовило те, що в психологічній науці утвердилися положення, за якими будь-яка реакція людини, весь лад її внутрішнього життя залежать від тих властивостей особистості, які сформувались у неї в процесі соціального досвіду, її потреб і мотивів, інтересів і установок, тобто системи ставлення до дійсності. Для того, щоб зрозуміти реальну психологічну природу цих властивостей та визначити, яку функцію вони виконують у процесі діяльності, необхідно розглядати ці властивості в особистісному аспекті, з погляду мотивів і цілей цієї діяльності [5, с. 44]. Отже, очевидною є залежність властивостей особистості від соціальних умов, а тому їх вивчення повинно ґрунтуватись на безпосередньому дослідженні особистості та її ставленні до дійсності.