Громадська обумовленість державного управління випливає з його практики як складної організаційної системи, функціонування якої спрямоване на задоволення потреб громадян. Разом зі щоденними життєвими потребами на державне управління впливають також політичні цілі, що служить упорядкування розвитку в інтересах усього суспільства. Тим самим державне управління є актом державного втручання. Воно вторгається в тканину суспільства і саме визначається суспільними відносинами, як матеріальними, так і культурними. Це передбачає, що його цілі і зміст залежать, з одного боку, від стану і структури керованих державою суспільних процесів, з іншого - від місця і ролі держави в суспільстві, а також від взаємовідносин і характеру діяльності окремих державних органів.
Цільова спрямованість державного управління означає постановку раціональних (тобто відповідних наявних ресурсів) цілей і завдань, визначених необхідністю отримання максимально можливих результатів при мінімальному використанні коштів платників податків виходячи з орієнтації, даних публічною. Владою. Чіткість висловлювання цілей з урахуванням пріоритетів і необхідних результатів передбачає зацікавленість державних структур у збереженні стабільності, відповідно прийнятих рішень чинному законодавству, зростанні компетенції апарату своїх адміністративних установ, а також вирішення інших завдань, спрямованих на підвищення ефективності управління, реалізацію принципу соціальної справедливості, раціональне витрачання ресурсів.
Таким чином, природа державного управління випливає з його особливої соціальної функції, спрямованої на упорядкування процесів розвитку в інтересах всього суспільства шляхом узгодження різноманітних вимог, потреб і форм діяльності, де державний апарат виступає дієвим механізмом втілення публічної влади і забезпечує здійснення державної політики через систему адміністративних установ.
З наукових позицій раціональне пояснення соціальної природи і змістовної сутності державного управління передбачає її всебічний розгляд і як системи, і як процесу.
Система державного управління утворюється підсистемами цілей і принципів здійснення владно-управлінського впливу на суспільну життєдіяльність, що виражається звичайно в правових формах, і включає організаційні структури державного апарату (державні органи), систему державної бюрократії (персонал державної служби), сукупність реалізованих функцій і використовуваний при цьому комплекс методів, засобів і ресурсів, а також прямі і зворотні взаємозв'язки між суб'єктами і об'єктами управління, необхідні при цьому інформаційні потоки, документообіг і т.п.
Процес державного управління являє собою свідому й цілеспрямовану діяльність, пов'язану з реалізацією державно-владних повноважень суб'єктами публічної влади, регламентовану юридичними нормами, внаслідок чого відбувається послідовна зміна суспільних станів, подій і явищ. Тим самим виконується відома сукупність дій, що призводять до певної динаміці управлінських результатів. Процес державного управління спрямований на виконання і проведення в життя прийнятих законів і політики, що проголошується вищої публічної владою, і пов'язаний насамперед з формуванням та здійсненням необхідних державних програм. Наприклад, міністерство фінансів виділяє гроші на трансферти регіонам або на конкретні державні програми згідно із затвердженим парламентом бюджету. Або уряд проголосив політику приватизації та чиновники міністерства державного майна та його територіальні органи проводять аукціони з продажу державної власності.
Такий підхід до управління означає, по-перше, необхідність та право забезпеченість намічуваних дій, по-друге, узгодженість масштабів передбачуваних заходів з обсягами реальних ресурсів, по-третє, вибір заходів впливу, адекватних конкретної ситуації, по-четверте, об'єктивний контроль виконання намічених дій виключно з точки зору досягнення передбачуваних результатів. Звідси сутність державного управління розкривається через її навколишнє середовище, ресурси, виконання рішень і контроль.
Вивчення соціального середовища, в якій відбувається здійснення державного управління, на яку воно впливає і яка також надає на нього зворотний вплив, означає пошук відповідей на питання про те, які основні характеристики громадянського суспільства і способи впливу останнього на владно управлінську діяльність держави. Фактично це проблема співвідношення публічної влади, державної адміністрації (бюрократії), громадянського суспільства та взаємодії політичних інститутів у процесах формування та реалізації державного управління.
Громадянське суспільство - не що інше, як вільна і відносно незалежна від держави суспільне життя, що включає не лише економічну сферу, а й джерела культурної та самодіяльної ініціативи людей. Демократизація є класичним кроком по шляху до автономії громадянського суспільства щодо державного апарату. Різні течії суспільної думки доводять, що не може бути демократії, якщо громадянське суспільство неавтономному по відношенню до державного апарату. Проте це хоч і необхідна, але саме по собі ще не достатня умова демократії. При цьому повна автономія громадянського суспільства щодо держави практично неможлива, принаймні як на даному етапі, так і в доступному для огляду майбутньому соціальної еволюції. Більше того, громадянське суспільство в сучасному розумінні - це не набір інститутів, що знаходяться за межами держави, а форма їх з'єднання в єдиний спосіб цивільного життя, і перш за все зв'язку між громадськістю і практиками господарювання. У сучасних умовах встановлюються якісно нове переплетення і взаємообумовлення структурних та функціональних характеристик громадянського суспільства, створюється нова конфігурація його відносин з державою, що не вкладається в ложі старих уявлень про сукупність незалежних від держави соціальних суб'єктів і каналів комунікації. Влада виходить не тільки від держави і заснована не тільки на примусі. Вона має безліч коренів, коли переплітаються державні та недержавні інститути, і діє не тільки зверху - вниз, але і знизу - вгору.
Навколишнє соціальне середовище складається з економічних, політичних, правових і культурних умов діяльності суб'єктів державного управління і має забезпечити політико-правові рамки самої можливості, а також допустимих форм і методів, напрямків та об'єктів державного управління. Ці елементи включають конституцію і закони, що визначають державний устрій, розподіл повноважень між рівнями і гілками влади, соціальні права громадян і соціальні зобов'язання держави, бюджетний процес і податкову систему, відносини власності і т.п.
Виявлення та вивчення потреб суспільства значною мірою здійснюється через мережу груп спільних інтересів. Ця мережа є одним із найважливіших соціальних інститутів, що впливають на систему і процес державного управління. З її допомогою відбувається постійне і оперативну взаємодію в процесі підготовки державними органами конкретних рішень з тими, чиї інтереси ці рішення зачіпають і хто має в своєму розпорядженні найбільш цінною інформацією, що має відношення до цих рішень. Крім того, навколишнє соціальне середовище включає публічні обговорення з допомогою засобів масової інформації. Роль ЗМІ в значній мірі визначається тим, що називають "формуванням порядку денного". Іншими словами, саме від ЗМІ залежить, які проблеми потрапляють у фокус суспільної уваги і є предметом широких обговорень. Серед чиновників популярна приказка: "Будь-яка проблема стає подією, коли про неї заговорили ЗМІ". Найважливіший елемент навколишнього соціального середовища - правове оформлення організаційних структур, механізмів і процедур прийняття рішень та узгодження інтересів суб'єктів політики. Тут важливі і такі елементи, як інформаційно-аналітичне та прогнозно-оцінне забезпечення прийняття відповідних рішень.
На основі цього можна формувати цілі, загально соціальні параметри та пропорції державного управління, встановлювати оцінки, критерії та обмеження використання державних ресурсів для досягнення обраних цілей. При недостатності або ігнорування цих підстав державне управління неминуче перетвориться на набір чисто політичних акцій. У межах навколишнього соціального середовища не з'являються ні ресурси, ні конкретні управлінські рішення, ні які-небудь конкретно-об'єктні дії. Її завдання - обґрунтувати логіку даних дій і надати їм законну силу, що і відбувається в сфері законодавчої влади.
Ресурси державного управління включають фінансові, майнові, природні й інші ресурси держави, які можна виділити на цільове вирішення відповідних завдань, а також кошти приватних осіб, зовнішні та внутрішні позики, інші недержавні ресурси, які на законній підставі можуть бути спрямовані на ці цілі. Певна частина державних фінансових ресурсів відокремлюється у вигляді різних фондів, програм. Якість розпорядження ресурсами постає найбільш надійним показником обліку загальнонаціональних інтересів у процесі державного управління. У свою чергу параметрами цього показника є, домірність оголошених заходів та наявних ресурсів, соціально-пріоритетне, цільове та підконтрольне їх використання в процесі взаємовідносин представницьких і виконавчих структур на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях державної влади.