За останні 30 років у світі збільшилася кількість країн, які ввели до своїх правових систем альтернативи тюремному ув’язненню. Зрештою, покарання, не пов’язані з ізоляцією від суспільства, широко застосовуються у всьому світі. Вони довели свою достатньо високу ефективність, й набули вагомого профілактичного значення. Але на пострадянському просторі судові органи виявляють певну «обережність» у застосуванні альтернативних покарань, що обумовлюється певними причинами. З одного боку, це пояснюється тим, що недостатньо розроблено механізм застосування одних видів покарань (наприклад громадських робіт), або ж переосмислюється зміст, місце й ефективність інших (приміром виправних робіт), а з іншого – слід пам’ятати, що деякі з альтернативних покарань пов’язані з працею засуджених, ідея використання якої, за справедливим зауваженням І.В. Шмарова, значною мірою дискредитувала себе.
Тут треба дещо пояснити. Історія вітчизняного кримінального покарання знає достатньо широкий діапазон покарань, альтернативних позбавленню волі, які у різні часи застосовувалися як спосіб здійснення відплати, реституції, залякування, виправлення і навіть перевиховання. Дійсно, упродовж 70 років невід’ємною частиною історії нашої держави в умовах радянської тоталітарної системи потрібно визнати «переплавлення» значної кількості населення через виправно-трудову систему, головним чином, через місця позбавлення волі. Політичний режим не міг не обумовлювати використання важелів репресивності каральної машини на «благо» суспільства. Відомо, що будівництво крупномасштабних індустріальних об’єктів, освоєння цілинних земель не обходилося без залучення дешевої праці засуджених. Під це навіть відвели відповідну доктрину, яка полягала у виправленні і перевихованні злочинців шляхом їх суспільно корисної праці. Треба погодитися з А.Х. Степанюком, що в умовах абсолютизації державної форми господарювання і власності, при стійкому пріоритеті відомчих інтересів над інтересами людини, всупереч ідеологічним гаслам, існувала експлуатація людини державою. Але сьогодні використання праці засуджених під час відбування ними альтернативних видів покарання має дещо іншу спрямованість. Зокрема, її застосування не ставить своєю метою досягнення абсолютного виправлення й перевиховання засудженого в тому розумінні, яке штучно надавалося цьому раніше за радянських часів і не переслідує глобальних цілей підняття економіки будь-якою ціною. За нових історичних і соціально-економічних умов суспільно-корисна праця засудженого під час виконання альтернативних видів покарань має своїм призначенням: (а) соціальне збереження трудових навичок як елемента нормального процесу життєдіяльності людини і продовження її перебування в тому середовищі, яке для багатьох є звичним; (б) бути джерелом існування самих засуджених і членів їх сім`ї (маються на увазі виправні роботи) або ж не заважати мати інше джерело існування (громадські роботи, які виконуються у вільний від основної роботи час); (в) зняти необхідність розпочинати процес працевлаштування звільненого після відбуття покарання; (г) бути одним з основних засобів виправлення і ресоціалізації засудженого. Отже, треба виходити з того факту, що під час відбування таких покарань, як виправні та громадські роботи, якщо й використовується праця, то сама по собі вона є засобом не лише виправлення, а й збереження певного рівня соціалізації людини (ч. 3 ст. 6 КВК України). Зміна історичних умов у державі призвела до реформування кримінально-виконавчої системи і перегляду основних її категорій.
На сьогодні найвагоміших результатів у застосуванні покарань без позбавлення волі, (зокрема, громадських робіт) із колишніх радянських республік здобула Латвія, у якій за останні декілька років призначення покарання у виді громадських робіт збільшилося з 1,4% до 8% і тенденція до збільшення кількості подібних випадків спостерігається й надалі.
Для вироблення правильної стратегії проведення реформи кримінально-виконавчої системи в Україні також важливо знати динаміку застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Вивчення цього питання показало, що в Україні в цілому, на жаль, нечасто застосовуються ці види покарань, що підтверджується судовою практикою. Тому, ситуацію в цьому аспекті не можна визнати благополучною, оскільки у 2001 р. до громадських робіт було засуджено лише 0,07% осіб від загальної кількості засуджених; у 2002 р. – 0,9%; у 2003 р. – 1,4%; у 2004 р. – 1,7%. Ще складнішою є ситуація із застосуванням на практиці виправних робіт, які передбачувалися системою кримінальних покарань і в попередньому Кримінальному кодексі України. Справа в тому, що протягом останніх років невпинно знижується число фактів засудження до цього виду покарання. Так, якщо в 1998 р. кількість засуджених, до яких було застосовано цей вид покарання, становив 11,5% від загальної маси всіх засуджених, то в подальшому намітилася тенденція до скорочення застосування цього покарання: у 1999 р. до виправних робіт було притягнено 9,8%; у 2000 р. – 7,7%; у 2001 р. – 5,1%; у 2002 р. – 2,3%; у 2003 р. – 1,6%; у 2004 р. лише – 1,4%. Якщо незначну кількість випадків застосування громадських робіт можна частково пояснити новизною цього виду покарання для вітчизняної кримінально-правової системи, невизначеністю деяких аспектів щодо порядку їх застосування й виконання, то для пояснення ситуації, що склалася, з виправними роботами, є необхідним її всебічно проаналізувати. Без цього досить складно буде відповісти на запитання, чому, намагаючись провадити політику загального скорочення в Україні кількості ув’язнених, в дійсності мало застосовуються виправні роботи, як пряма альтернатива позбавленню волі.
Нові історичні умови розвитку українського суспільства викликали потребу у зміні або в розробці нової нормативної бази, у тому числі з урахуванням кращих надбань і міжнародних стандартів щодо побудови і функціонування системи виконання-відбування тих чи інших видів покарань. Тут ще раз треба підкреслити, що масив міжнародних документів, у яких йдеться про проблеми застосування альтеративних позбавленню волі видів покарань, надзвичайно значний. Із цього приводу маються серйозні напрацювання. Вагому роль у цьому плані відіграють принципи й положення, сформульовані в Токійських правилах ООН, які зорієнтовані на тенденцію розвитку кримінальної політики й міжнародного досвіду різних держав у сфері застосування альтернатив тюремному ув’язненню. Ними встановлюються норми поводження з правопорушниками, яким призначено покарання без позбавлення волі. Причому ці Правила надають достатньо вичерпні відомості не лише про самі альтернативні покарання, а й про запобіжні заходи без позбавлення волі на попередніх етапах кримінального процесу, тобто на досудовій стадії й на стадії винесення вироку. Цей документ ставить за мету скорочення чисельності ув’язнених, так би мовити, із самого початку кримінального процесу, що, на нашу думку, цілком відбиває сучасні прогресивні тенденції та прагнення. Отже, осмислення людством на даному історичному проміжку часу необхідності пошуків альтернативних позбавленню волі покарань у світовому масштабі стали поштовхом для розгортання процесу реформування кримінально-виконавчої системи й в Україні.
Новий КК України 2001 р. передбачив певну низку покарань, альтернативних позбавленню волі, серед яких: штраф (ст. 53); позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю (ст. 55); громадські роботи (ст. 56); виправні роботи (ст. 57); службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58). Крім того, своєрідною альтернативою позбавленню волі є засудження зі звільненням від покарання та його відбування (ст. 74) та звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75). У свою чергу, нормами нового КВК України 2003 р. передбачені умови й порядок відбування покарань, про які йдеться у КК України. У той же час як альтернативи позбавленню волі не слід розглядати арешт і тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, оскільки юридична природа і характер правообмежень, які властиві вказаним видам покарання, свідчать про те, що в їх змісті присутня головна ознака, що дозволяє віднести їх до покарань, пов’язаних з позбавленням волі, – ізоляція засудженого від суспільства.
Серед усіх перелічених видів альтернатив особливу увагу у своєму дослідженні ми зосереджуємо на таких видах покарань, як громадські та виправні роботи. Сьогодні це – найтиповіші види альтернативних позбавленню волі покарань. Проте, якщо виправні роботи, як уже зазначалося, відомі ще за радянської доби та отримали свого часу широкого застосування, то громадські роботи є новим для вітчизняної системи кримінальних покарань видом покарання. Разом із тим, хоча вони і є самостійними видами покарань, однак їх аналіз у межах одного дисертаційного дослідження не випадковий і зроблений за наступними підставами: 1) вони перспективні, виступають «прямою» альтернативою позбавленню волі, характерною рисою яких є саме відсутність ізоляції засудженого від суспільства й залишення його в умовах волі; 2) ключовим моментом їх виконання є праця засуджених, яка не розцінюється як безумовний елемент кари, оскільки її призначенням, у тому числі, є збереження трудових навичок і навіть набуття нових; 3) багато спільних моментів є у підставах їх застосування, а також у порядку їх виконання; 4) рекомендації та пропозиції щодо шляхів їх удосконалення також багато в чому є спільними і взаємопов’язаними. Отже, певна спорідненість зазначених видів покарань є очевидною.
Запровадження й більш широке застосування на практиці альтернатив тюремному ув’язненню відіграють соціально-економічну роль, яка дуже чітко визначається шляхом порівняння ефективності й затрат на виконання покарання у виді позбавлення волі та альтернативних покарань. У цьому плані слід зазначити, що будь-які аргументи на користь не тюремних санкцій є, так би мовити, дзеркальним відбиттям аргументів проти тюремного ув’язнення.