Позбавлення волі залишається наріжним каменем сучасної системи кримінальних покарань у будь-якій країні. Протягом достатньо тривалого часу суспільством ведуться активні пошуки нових видів покарання, не пов’язаних з позбавленням волі, а також шляхів пом’якшення правового становища засуджених. Йдеться про так звані альтернативні позбавленню волі види покарання, або ж про не тюремні, не в'язничні санкції.
Коли обговорюються питання про альтернативи позбавленню волі, то, на перший погляд, може здатися, що їх розуміння не викликає труднощів і тому немає необхідності звертатися до понятійного апарату, зокрема, визначення самого поняття «альтернатива». Проте проблема набагато складніша, оскільки категорія «альтернатива позбавленню волі» може використовуватися, принаймні, у двох значеннях і мати вузьке й широке трактування.
По-перше, альтернативи – це покарання, що містяться в санкції кримінально-правової норми й можуть бути застосовані замість позбавлення волі. Тобто за окремі злочини санкцією кримінально-правової норми передбачається низка різноманітних покарань, наприклад, штраф, виправні чи громадські роботи, позбавлення волі. І суд може призначити будь-яке з них. При цьому, зрозуміло, що громадські чи виправні роботи є альтернативою позбавленню волі. Отже, до альтернатив у широкому значенні слова можна віднести всі види відповідної реакції на діяння, заборонені кримінальним законом і не пов’язані з позбавленням волі.
По-друге, альтернативи позбавленню волі – це обмежене коло покарань, яке передбачає залишення в засудженого якомога більшого обсягу його прав і свобод, а головне – відсутність ізоляції від суспільства. Йдеться про альтернативи позбавленню волі у вузькому сенсі слова. Разом із тим, ураховуючи різноманітність і безліч модифікацій альтернативних видів покарань, відомих світовій практиці, визначити конкретний перелік цих покарань достатньо складно. У такому разі треба йти шляхом виключення певних видів покарань, стосовно яких цілком очевидно, що вони не є альтернативами позбавленню волі, а за своєю природою і за багатьма параметрами та рисами вони є близькими саме до позбавлення волі. Виходячи з цього, до видів покарань, не альтернативних позбавленню волі, за українським кримінальним законодавством слід віднести арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
Пошуки відповідних альтернатив викликали необхідність проведення значної кількості досліджень і прийняття багатьох правових документів щодо цього питання як на рівні окремих держав, так й на міжнародному рівні. Так, Резолюцією №76 (10) «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі», прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 9 березня 1976 р., рекомендовано країнам-учасницям проаналізувати своє законодавство з метою усунення юридичних перешкод упровадженню мір покарання, альтернативних ув’язненню, посилити зусилля для розвитку існуючих альтернатив, надавати необхідні ресурси в розпорядження відомств, відповідальних за виконання таких видів покарань, максимально забезпечувати їх ефективне використання. У розвиток цієї проблеми в 1980 р. УІ Конгрес ООН з попередження злочинності й поводження зі злочинцями прийняв резолюцію №8, у якій рекомендовано країнам-членам ООН розширити застосування альтернативних тюремному ув’язненню санкцій і провадити подальший інтенсивний пошук ефективних альтернатив. Наступні Конгреси ООН (1985 р., 1990 р.) також рекомендували продовжити дослідження використання не тюремних санкцій, місця, ролі та практики їх застосування з позицій реформування кримінальної політики тих чи інших країн, з урахуванням політичних, соціально-економічних, правових та організаційних умов останніх. Рішення, ухвалені міжнародною спільнотою, дослідження, проведені у сфері кримінального права, дозволили на черговому ІХ Конгресі ООН (1995 р.) зробити порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику в’язничних і нев’язничних санкцій, наслідків застосування альтернативних позбавленню волі покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув’язнених, а також проявів рецидивізму, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив практику поширення в багатьох країнах світу таких санкцій, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, апробація, соціальна опіка (або нагляд) та інших, пов’язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, застосування яких протягом двох десятиріч довело їх високу запобіжну ефективність.
Як зазначає В.Т. Маляренко, сам факт соціальної неефективності покарання досить показний і змушує шукати шляхи його вдосконалення. Для держави не повинно бути байдужим те, що її громадяни, опинившись у місцях позбавлення волі, отримують необмежені можливості для десоціалізації, криміналізації, обміну злочинним досвідом, набуття інфекційних хвороб тощо.
Аналіз проблематики призначення й виконання покарань в Україні свідчить, що протягом декількох останніх десятиліть проведено багато наукових досліджень, присвячених саме проблемам покарань у виді позбавлення волі, серед яких слід відмітити праці О. Поваляєва, Г.О. Радова, В.І. Селіверстова, М.О. Стручкова, А.Х. Степанюка, Л.В. Яковлевої та ін. [49, 111, 119, 120, 130, 142, 146, 171]. Проте вивченню природи альтернативних видів покарань, їх призначення й виконання тільки останнім часом стала приділятися серйозна увага. Характерною рисою сучасної політики Української держави у сфері виконання покарань є прагнення до скорочення чисельності осіб, засуджених за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Як підкреслює О.В. Беца, за роки незалежності в Україні було засуджено за кримінальні діяння близько 2 млн. 300 тис. чол., із яких понад 800 тис. – до позбавлення волі. У 2002 р. у місцях позбавлення волі утримувалося понад 234 тис. осіб; у 2005 р. – понад 192 тис. осіб. За даними Міжнародного центру тюремних досліджень станом на 1 січня 2004 р. за числом ув’язнених на 100 тис. населення Україна посідає шосте місце у світі. Її випереджають лише США, Російська Федерація, Білорусь, Казахстан та Туркменістан. На початок 2005 р. в Україні цей показник засуджених становив 413 осіб на 100 тис. населення. Одна з найгостріших проблем в Україні – переповненість виправних колоній та слідчих ізоляторів. У зв'язку з цим слід погодитися із справедливим зауваженням П. Посмакова, що, пропускаючи через виправні колонії значну частину населення країни, ми якісно погіршуємо своє суспільство. Разом із тим громадськість ще недостатньо проінформована про переваги для суспільства застосування кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі.
Не зважаючи на вживані зусилля й періодичні амністії, чисельність засуджених залишається і досі значною. Так, на 1 січня 2005 р. у 32 діючих слідчих ізоляторах утримуються 38,7 тис. обвинувачених, в арештних домах – 357 осіб, у 134 кримінально-виконавчих установах закритого й відкритого типів – майже 149,6 тис. засуджених (із них – 9,3 тис. жінок), у 11 виховних колоніях – майже 3,2 тис. неповнолітніх, у 20 виправних центрах – 3,6 тис. осіб, засуджених до обмеження волі, та у 2-х лікувально-трудових профілакторіях – 478 осіб, а засуджених до довічного позбавлення волі нараховується 1245 осіб. Переповненість установ виконання покарання не дозволяє належним чином провадити роботу, пов’язану з реабілітацією засуджених і підготовкою їх до життя на волі, тому що в нинішніх умовах важко забезпечити їх роботою, організувати курси професійного та повноцінного загальноосвітнього навчання тощо. У результаті зростає ймовірність, що після звільнення вони знову стануть на шлях порушення закону, отже, повернуться у місця позбавлення волі. Як свідчить практика, люди, які протягом тривалого часу були ізольовані від суспільства, втрачають зв'язки зі своїми родинами і друзями, їхні соціальні контакти руйнуються, родини розпадаються. Серед психологів поширена думка, що після 6–8-ми років знаходження людини в ізоляції від суспільства в її психіці відбуваються (незворотні) процеси, що фактично призводить до неможливості її повернення до нормального життя.
Скорочення чисельності таких осіб і більш широке застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, викликано низкою факторів (передумов), серед яких перш за все слід звернути увагу на їх історичні й соціально-економічні аспекти. Історичні аспекти у процесі формування нового бачення пріоритетів у системі кримінальних покарань, а значить і кримінально-виконавчої системи України, полягають у тому, що інтеграція України до європейського співтовариства зумовила необхідність перегляду кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, його приведення до відповідних світових стандартів нормотворчої і правозастосовної практики. Зрозуміло, що вказаний процес, як частина більш масштабного формування сучасної законодавчої бази України, торкнувся й багатьох інститутів кримінального та кримінально-виконавчого права. Крім того, одним з напрямків реформи системи, яка розпочалася з прийняттям у 1991 році постанови КМ України «Про основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи в Україні», є створення законодавчої бази, що відповідала б вимогам міжнародного співтовариства і була співвіднесена зі змінами, які відбулися в українському законодавстві. До речі, як зазначав В.А. Льовочкін, усі зміни, прийняті Верховною Радою України в сфері кримінально-виконавчої системи, спрямовані на гуманізацію і демократизацію покарань. У цьому зв'язку виникає необхідність імплементування низки положень міжнародно-правових актів, відомих міжнародних стандартів, що були апробовані у багатьох країнах, які дали певний позитивний результат. Використання норм міжнародного права повинно спиратися на інші не менш важливі правостворюючі фактори: національні традиції, правову психологію населення, історичний досвід боротьби зі злочинністю, накопичений тією чи іншою країною. Частиною останнього є застосування кримінально-правових заходів впливу, пов’язаних із залученням засуджених до праці.