Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової інформації.[10]
Тертишник В.М. також зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу.[11]
Тобто можна сказати, що всі джерела доказів являють собою або предмети матеріального світу, що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документи — в широкому розумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення в справі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно-розшукових заходів, висновок експерта і власне документи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показання обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка.[12]
Кожному з цих джерел є притаманними риси, які відрізняють їх одне від одного. Звичайно, ці специфічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказів властивостей, а навпаки, надають кожному з них характер особливого, самостійного джерела доказів.
Необхідно підкреслити, що всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них є рівними і не мають наперед установленої сили. Крім того, названий перелік процесуальних доказів є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем.
На це звертається також увага судів України Пленумом Верховного Суду України, який в п. 12 своєї постанови «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» прямо зазначає: «...Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК є вичерпним. Посилання суду у вироку або в ухвалі (постанові судді) на дані одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили».
Охарактеризуємо докладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК України.
Показання свідків – це усне повідомлення особи про обставини, які мають значення для кримінальної справи, про які їй стало відомо під час безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших осіб або документів і які надані слідчому або суду у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Показання свідка є більш поширеним джерелом доказів. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68 КПК).[13]
Відповідно до ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки:
1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;
4) свідок, який відповідно до закону дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;
5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який дає показання під псевдонімом.[14]
Ознаками такого різновиду доказів, як показання свідків, є наступні: показання свідків – це завжди усна мова; показання свідків – це усна мова осіб, які не несуть кримінальної відповідальності за подію, що являється предметом дослідження по справі; показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці.[15]
Свідок, не зважаючи те, що він попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України, може давати неправдиві показання з різних причин, наприклад, це може бути його особиста зацікавленість в засудженні певної особи, бажання приховати свої незаконні дії, які сприяли вчиненню злочину тощо.
Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч. 3 ст. 68 КПК).[16]
Показання потерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. За своєю процесуальною природою, предметом, особливостями формування та оцінки показання потерпілого близькі до показань свідка. Відповідно до цього допит потерпілого здійснюється в такому самому порядку, що й допит свідка.
Потерпілий, як і свідок, зобов’язаний давати правдиві показання і несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України. Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК).[17]
Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчи-ненні злочину, а такояс особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення поста-нови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право дава-ти показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).
Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких є достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.
Давати показання і відповідати на запитання — це право а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.[18]
Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.[19]
Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.
Речовими доказами згідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК України належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події.[20]
Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох умов: 1) якщо вони складені і оформлені в порядку передбаченому КПК України; 2) якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для справи.
Згідно з п.2 ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ” матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
У чинному Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.
До протоколу може бути додано матеріальні носії інформації, які пояснюють його зміст Це можуть бути фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали.
У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.
Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які мають значення для кримінальної справи.[21] Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).