За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів, останні поділяються на каузальні та абстрактні. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарувальник передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Ці правочини, а також більшість інших є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладення, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не повинна мати юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування мети правочину. Прикладом абстрактного правочину може слугувати вексель, банківська гарантія. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані ті зобов’язання у зв’язку з якими він був виданий [10, с. 197-198].
Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2, ст. 203 с.57-58].
Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.
правовий наслідок правочин недійсність
Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово „закон” вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.
Форма правочину - це спосіб волевиявлення правочину. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших правочинів, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібний їм правочин [16, с.238].
Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких правочинів. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст.54 Закону України „Про нотаріат”) [7, ст.54]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недійсному правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах [13, с.171-172].
Письмової форми потребують правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх, а й односторонніх правочинів. Норми щодо письмової форми правочинів застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму [2, ст. 208 с.59].
Недотримання простої письмової форми правочину позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження правочину на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а також те, що він був укладений на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для правочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх правочинів, а для деяких, можна назвати другорядними [2, ст.212 с.60].
Правочини, укладені під обставиною, поділяються на відкладальні і скасувальні.
Правочин визнається укладеним під відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане (наприклад, правочин найму жилого приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).
Правочин визнається укладеним під скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.
Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.
Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.
Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Обставина хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні [13, с.176-177].
Під умовними правочинами необхідно розуміти усі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обо’язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. Їх визначальна особливість полягає у тому, що настання перелічених правових наслідків залежить від настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність [14, с.166].
Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.
Ступінь недійсності правочинів може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним: чи з самого початку виникнення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсності судом або господарським судом.
Нікчемними або абсолютно недійсними є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх укладання, незалежно від пред’явлення позову і рішення суду. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд та господарський суд зобов’язані констатувати факт недійсності таких правочинів, незважаючи на бажання сторін.
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.
У таких випадках рішення суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо [14, с.172].
До нікчемних належать правочини:
укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми (ст.547);
укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч.1 ст.219);