Для підтвердження факту здійснення правочину та його умов можуть подаватися та розглядатися судом письмові докази, засоби аудіо - відеозапису тощо. Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять у собі відомості про правочин та його умови (ст.36 ГПК, ст.46 ЦПК) [11, ст.36; 3, ст.46].
Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків, зокрема, належать: недотримання письмової форми застави (ст.13 ЗУ "Про заставу"), недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань (ч.2 ст.547 ЦКУ) [5, ст.13].
Закон вимагає, щоб письмові правочини були підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати правочин, то за його дорученням це може зробити інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює чи навчається громадянин, що укладає правочин, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.
У деяких випадках закон вимагає, щоб правочин, укладений в письмовій формі, була нотаріально посвідченим.
Нотаріальне посвідчення правочинів означає, що її укладання контролюється державним органом - нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом, що діють на підставі Закону України "Про нотаріат". Нотаріальне посвідчення правочинів введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з’ясувавши, що правочин не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.
Від нотаріального посвідчення треба відрізняти обов’язкову реєстрацію правочинів в уповноважених державних органах. Наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає реєстрації у БТІ. Відмежування нотаріального посвідчення від реєстрації у відповідних державних органах здійснюється за юридичними наслідками цих дій. Так, юридичним наслідком нотаріального посвідчення є укладення правочину, а наслідками обов’язкової реєстрації є те, що держава дізнається про перехід права власності та реєструє нового власника, видаючи йому правовстановлюючий документ.
Вираз волі шляхом реальних дій передбачений в законі, де записано, що правочин, для якого законом не встановлена певна форма, вважається також укладеним, якщо з поведінки особи видно її волю укласти правочин. Вказаного роду дії прийнято називати конклюдентними. Прикладом, таких дій може бути укладення договору перевезення у метрополітені шляхом кидання жетону у турнікет.
Мовчання визнається виявом волі укласти правочин, лише у випадках, передбачених законом. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб’єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця.
Таким чином, для додержання умови про форму правочину, правочин має бути укладений у певній, визначеній законом формі [10, с. 203-205].
Правочин - це вольова, правомірна дія, спрямована на досягнення правового результату. Тому їх мають укладати особи, які мають правоздатність і в тому чи іншому обсязі дієздатності.
За загальним правилом правочини можуть укладатися лише повністю дієздатними особами. Повна дієздатність громадян виникає з досягненням 18-річного віку або з моменту одруження. Але є ряд виключень для окремих категорій громадян, які поділяються на 4 групи:
частково дієздатні;
обмежено дієздатні;
неповно дієздатні;
особи, визнані недієздатними.
Так, частково дієздатні особи, які не досягли 14 років мають право:
- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
- здійснювати особисті немайнові права.
Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть самостійно укладати дрібні побутові угоди, в інших випадках потрібна згода піклувальника.
Неповно дієздатні особи (неповнолітні, що не досягли 15 років) можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди та розпоряджатися вкладами в банки, які самі внесли на своє ім’я. Всі інші правочини від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни [2, ст.31-32].
Стаття 91 ЦК України передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулювання норми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.
Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво - та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися між юридичними особами, так і між юридичною та фізичною особами.
До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисне, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином [13, с. 192-193].
Таким чином, для дійсності правочину необхідно, щоб кожна сторона правочину мала правоздатність і у відповідному обсязі дієздатність. Це необхідно для дотримання умови дійсності правочину про сторони.
Згідно цієї умови правочин має відповідати вимогам закону своїм змістом. У випадку невідповідності, він не може викликати тих правових результатів, на досягнення яких спрямований, бо є незаконним. Не треба вважати, що лише грубе порушення закону робить правочин незаконним, тому правочин має відповідати також підзаконним актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції.
Відповідність змісту правочину вимогам закону передбачає додержання також усіх умов дійсності правочину. Таким чином, це правило має універсальний, загальний характер, тобто при недодержанні якоїсь умови дійсності правочин також не відповідає своїм змістом закону. Але законодавець не обмежився в регулюванні цього питання однією нормою, а й встановив спеціальні норми щодо окремих, найбільш поширених випадків порушення вимог закону.
Невідповідність змісту правочину вимогам закону, як правило, тягне за собою недійсність правочину, але існують винятки з цього правила. Наприклад, при продажі частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі, правочин не може бути визнаний недійсним. У даному випадку просто в судовому порядку переводяться всі права та обов’язки покупця на іншого співвласника за його позовом.
Таким чином, для додержання умови дійсності про зміст правочину, він має відповідати вимогам чинного законодавства [17, с.457].
Крім перелічених вимог дійсності правочину (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких невідомо, настануть вони чи ні. Для правочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.
Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.
Правочин визнається укладеним під відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не нестане (наприклад, правочин найму жилого приміщення, укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).
Правочин визнається укладеним під скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню обставин.
Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.
Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, настане вона чи ні.