Зміст
Вступ
Розділ І. Загальна характеристика правочину
1.1 Поняття правочину
Розділ ІІ. Види недійсних правочинів
2.2 Оспорювані правочини
Розділ ІІІ. Правові наслідки порушення умов чинності правочину
3.1 Правові наслідки порушення правил щодо форми правочину
3.2 Правові наслідки порушення правил щодо суб’єктів правочину
3.3 Правові наслідки порушення правил щодо змісту правочину
3.4 Правові наслідки порушення інших правил (умов) чинності правочину
3.5 Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки
Список використаних джерел
Актуальність теми. Укладаючи правочин особа намагається досягти правового результату. Правовий результат полягає у виникненні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов’язків, тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин. Але досягнути таких результатів може лише правочин, що має належну юридичну силу. Для того, щоб правочин мав належну юридичну силу, законодавець встановлює певні умови, яким повинен відповідати такий правочин.
Таким чином, вимоги чи умови, встановленні законодавством, яким відповідає правочин, що має належну юридичну силу, називаються умовами дійсності правочину.
Визначення правочину недійсним - це досить поширене явище в практичній діяльності між суб’єктами цивільних правовідносин. Особливо тепер, коли 1 січня 2004 року вступив в силу та діє новий Цивільний кодекс України.
Об’єктом дослідження виступають правові наслідки недійсності правочину.
Які ж правові наслідки визнання правочину недійсним та недотримання яких умов тягне таку недійсність? Визначення цих наслідків та умов є основною метоюнапинання даної курсової роботи.
Виходячи з мети, варто поставити перед написанням курсової роботи наступні завдання:
- охарактеризувати поняття правочину;
- визначити умови чинності правочину;
- визначити види недійсних правочинів;
- встановити основні правові наслідки порушення умов чинності правочину.
Під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків [2, ст. 202 с.57].
Для правочину характерними є такі ознаки.
Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб’єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов’язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов’язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.
Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільних прав або обов’язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов’язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов’язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов’язків між цими суб’єктами.
Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов’язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти суб’єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання [8, с.402].
Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов’язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов’язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов’язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов’язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події - факту смерті.
Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину, за співвідношеннями прав та обов’язків сторін в угоді; за моментом, з яким пов’язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсності і т.п.
У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво - та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об’єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу) [15, с.316].
Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір; двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.
Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох - або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочині кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154-156].
Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов’язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користування майном; доручення без зобов’язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін [12, с.185-186].
В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов’язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов’язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.