У праві континентальної Європи, зокрема, в Німеччині, ця доктрина отримала назву принципу пропорційності, яку конституційний суд ФРН використовує для визначення відповідності законодавства та інших правових актів держави конституційним нормам та принципам. Аналогічним шляхом прямує Європейський суд з прав людини, який тлумачить положення Європейської конвенції з прав людини щодо "обмежень, необхідних у демократичному суспільстві" та "відповідно до закону" у світлі положень концепції "матеріальної належної процедури". Її дотримання є певною мірою обов'язкове у конституційному судочинстві європейських країн, що підписали конвенцію.
Після сприйняття доктрини "належної правової процедури" як невід'ємної складової частини конституційного права європейських країн демократія збагачується новим змістом. Йдеться про "конституційну", "судову", "процесуальну" демократію.
Парадоксально, але ця доктрина в європейських конституціях не закріплена нормативно, як, скажімо, у США і Канаді, а сформульована суддями, виходячи з природи конституції, як один з методів конституційного тлумачення. Доктрина "належної процедури" відсутня й у тексті Конституції України. Це істотно послаблює можливості, що містяться в процесуальних та процедурних нормах права, для захисту законних інтересів фізичних осіб як платників податків, в цілому суттєво знижує, на нашу думку, загальний демократичний потенціал Основного Закону держави.
Звичайно, якщо залишатись на традиційних нашому суспільству позиціях етатизму, то можна затаврувати такий ненормативістський, "творчий" підхід європейських судів, особливо посилаючись на відомі слова колишнього голови Верховного суду США Чарльза Хьюджеса: "Конституція - це те, що про неї кажуть судді". Але при цьому, на нашу думку, було б не лише справедливо, але й об'єктивно та ближче до істини, щоб взяти до уваги і його слова, сказані з даного ж приводу пізніше: "Протилежне є справедливим також: якщо судді не готові говорити про Конституцію, вона є ніщо".
Отже, у правовій державі заборонено будь-який прояв державного свавілля стосовно до індивіда, якщо він виступає навіть у вкрай необхідній для будь - якої держави ролі платника податку. Як і у всіх інших, так і в цьому випадку дії державних органів та посадових осіб повинні вчинятися тільки на підставі права та у відповідних правових формах, бути спрямованими на "утвердження і забезпечення прав і свобод людини"4, що є головним обов'язком правової держави. Тобто, діяльність правової держави по встановленню та збору податків з фізичних осіб повинна відповідати конституційним правам та свободам людини і громадянина й узгоджуватися з ними, оскільки саме вони визначають зміст і спрямованість всієї її діяльності.
1. Конституція України є основоположним джерелом фінансового права України, його методологічним орієнтиром. В Конституції України насамперед сформульована фінансово-правова доктрина держави. Ґрунтовний текстовий та системний аналіз відповідних положень Конституції України переконує, що дана доктрина продовжує залишатися яскраво вираженою етатистською доктриною, в той час як переважна більшість положень Конституції України послідовно викладені з позицій ліберально-демократичної доктрини. Тому фінансово-правову доктрину України необхідно привести шляхом внесення необхідних змін у Конституцію України у відповідність із її загальним ліберально-демократичним підходом.
2. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) уточнив, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, "стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб".
3. Якісно нові колізії, пов'язані з дією норм податкового права України в часі, були породжені прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 р. №539-ХІУ 3. Зокрема, цим Законом внесено зміни до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 1992 р. №13-92 (далі - Декрет №13-92), Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. №7-93 (далі - Декрет №7-93) та Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" від 26 червня 1997 р. №400/97-ВР щодо об'єктів оподаткування та його розмірів. Так, згідно зі статтею 2 розділу II "Прикінцеві положення" даного Закону дія підпункту "є" і частини другої підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету №13-92 (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності цим Декретом, тобто їм була надана зворотня дія у часі.
4. Конституційний Суд України постановив:
1) визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) розділ 1 та статті 1, 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 р. №539-ХІУ;
2) визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 р. №539-ХІУ: "Дія положень підпункту "є" і другої частини підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. №13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України";
3) припинити провадження стосовно конституційності пункту 2 статті 2 розділу І Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999р. №539 - XIV, оскільки Верховна Рада України 20 квітня 2000 р. внесла зміни до оспорюваних підпунктів "а" і "б" пункту 3 статті 3 Декрету України №7-93 2, виклавши їх в іншій редакції.
5. Справжній зміст закріпленого у частині першій статті 58 Конституції України принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів не можна з'ясувати виключно на основі буквального тлумачення її словесної конструкції.
6. Принцип "закон зворотної сили не має" був сформульований ще давньоримськими юристами на протидію сваволі законодавця, який надавав зворотної сили законам, що погіршували становище людей, піддавали їх несприятливим наслідкам за дії, які на час їх вчинення визнавалися законними.
7. Надавши положенням Закону України зворотної сили, парламент не тільки звільнює від оподаткування названі доходи громадян, а й фактично скасовує відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку, нарахованого податковими органами на доход, отриманий від відчуження майна, набутого в процесі приватизації за приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом.
8. Конституційна заборона надавати законам про податки зворотну силу поширюється тільки на випадки погіршення становища громадян-платників податків.
9. Будь-який інтерпретаційний акт має допоміжний характер відносно нормативно-правового акту тлумачення, що юридична сила інтерпретаційних актів не може прирівнюватись до сили нормативно-правових актів, тобто предмета тлумачення.
10. В громадянському суспільстві вважається порушенням презумпція державою будь - якого факту не на користь особи, а також виконання рішення про притягнення особи до відповідальності (наприклад, стягнення з платника податку фінансових санкцій) у позасудовому порядку без його згоди на те.
11. У правовій державі заборонено будь-який прояв державного свавілля стосовно до індивіда, якщо він виступає навіть у вкрай необхідній для будь - якої держави ролі платника податку.
Відхід від позитивістського розуміння поняття “джерело права" вимагає аналогічного і по відношенню до його системи. Однак в рамках науки фінансового права стосовно цієї проблеми панує цілковитий позитивізм. Абсолютна більшість вчених в якості джерела фінансового права розглядає лише закон чи нормативно-правовий акт і відповідно система джерел фінансового права зводиться виключно до системи законодавства[25]. І лише невелика частина авторів дозволяють собі виділити в якості джерел права й інше, окрім нормативно-правового акту[26]. Одним з перших, хто дозволив собі відійти від позитивістського типу право розуміння і виділити в якості джерела права, окрім нормативно-правових актів, також принципи права був П.С. Пацурківський[27]. Значно пізніше системі джерел фінансового права Р.О. Гаврилюк було присвячено навчально-методичний посібник, який на сьогоднішній день містить найбільш повну інформацію по даній проблемі[28]. В якості джерел фінансового права в рамках даного посібника виділяються:
1) принципи фінансового права;
2) конституція держави;
3) Рішення Конституційного Суду України;
4) законодавство з питань публічних фінансів;
5) міжнародні угоди України з питань публічних фінансів;
6) підзаконні акти[29].
Для з’ясування дійсного місця і ролі Рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права зупинимось на короткій характеристиці кожного з вище названих джерел.
Принципи фінансового права як його основоположне джерело. Радянська правова доктрина, відзначаючи важливу роль принципів права у правотворчості та правозастосуванні, водночас не визнавала за ними статусу джерела права в буквальному розумінні слова. Це аргументувалось тим, що принципи права не мають власної форми вираження, а володіють формою того акту, складовою частиною змісту якого вони є. Вузько нормативне розуміння права заперечувало саму можливість існування над позитивних принципів права, які б були критерієм легітимності законодавства і могли б застосовуватись судами у випадку наявності в ньому певних прогалин. Не змінювало ситуації допущення аналогії права, тобто можливості розгляду справи, виходячи з загальних начал і смислу законодавства. Справа в тому, що за умов ототожнення права і закону, яке мало місце у радянський період, загальні начала і смисл законодавства належало виводити тільки із самого законодавства, а не з абстрактної “вищої ідеї”.