Розуміння суті фінансового права з позицій соціального натуралізму, згідно якого у творенні фінансового природа відіграє ту роль, що створює об’єктивні фінансові відносини, в тому числі й у сфері публічних фінансів, а держава відіграє ту роль, що надає цим природнім розподільним та перерозподільним відносинам адекватні правові форми, і не більше не тільки робить можливим, але з необхідністю вимагає, як підмітила Р.О. Гаврилюк, бачити найважливіше джерело фінансового права у його принципах. Такий підхід до розуміння джерел фінансового права не вписується у загальноприйняту на всьому постсоціалістичному просторі позитивістську доктрину джерел права, яка є дещо модернізованою радянською нормативістською доктриною джерел права, проте для юристів країн Заходу він не є чимось новим.
Як справедливо відзначає німецький юрист-фінансист К. Фогель, “для фінансової системи з чинного правового регулювання робляться специфічні висновки, які стосуються безпосередньо фінансового права”. Отже, “поряд з писаним виступає більш широке, неписане право Основного закону, тобто, його принципи”. Причому, продовжує К. Фогель, “конституційне фінансове право не може залежати від випадковості, згідно з якою одні питання знайшли в тексті Конституції повне відображення, а інші - ні”. Незалежно від того, знайшли чи ні принципи фінансової діяльності держави своє формальне закріплення у Конституції, вони не можуть бути порушені без негативних наслідків для практики цієї діяльності. Закріплення даних принципів у Конституції держави чи інших законах тільки більш послідовно та надійно забезпечує їх практичну реалізацію, і не більше, а принципами вони є за своєю правовою природою.
Цей до законний і в певній мірі навіть над законний характер принципів фінансового права, як і права взагалі, сприяє втіленню в життя та захисту основ конституційного ладу, конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Правові принципи спрямовують та пов’язують законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, виступають щодо них у якості своєрідних еталонів, зразків. Як писав відомий російський юрист-фінансист О.М. Козирін, принципи права як основа нормативного регулювання є певним камертоном усієї наступної нормотворчості.
Вони гарантують безперервність, послідовність законодавчого процесу, забезпечують взаємозв’язок права і законодавства, адаптують відповідну нормотворчість держави до особливостей традиційної правосвідомості населення.
Отже, за своєю правовою природою принципи фінансового права є органічною складовою, ядром фінансово-правової доктрини. Саме у них ця доктрина найпослідовніше проявляє свою онтологічну сутність, найглибше розкривається її зміст, найчіткіше визначаються межі фінансової діяльності держави та фінансового права.
Конституція держави як найважливіше джерело фінансового права. Властивості Конституції як акту найвищої юридичної сили засвідчуються терміном “основний закон”. Термін “основний закон”, для позначення конституційного акту вперше було використано в тексті закону про форму правління у Швеції в 1809 році. Основним законом названа чинна і сьогодні Конституція Норвегії 1814 року. В 19 столітті даний термін використовували для позначення конституції в Австрії, Італії. Використання терміну основний закон також характерне для країн соціалістичного табору. Зокрема, Конституції УРСР 1937-1978 років вживали подвійні терміни - конституція (основний закон). Такий підхід зумовлений концепцією верховенства рад, зокрема Конституція УРСР визначала Верховну Раду УРСР як найвищий орган державної влади, який уповноважений приймати конституцію і вносити до неї зміни. Відповідно, Конституція трактувалась як акт Верховної Ради, тобто різновид законів. На сьогодні ця думка є домінуючою серед науковців, які розглядають конституцію хоча і основним але законом, і, відповідно, в якості самостійного джерела, в тому числі і фінансового права, за окремими винятками не виділяють. Визначення Конституції України у преамбулі та на рівні юридичної теорії основним законом України означає акцентування на її основоположності щодо держави та системи права, а також означає, що вона є основою національного права, але ніяк не різновидом закону хоч і з найвищою силою. Конституція України є актом установчої влади українського народу і на відміну від законів та інших нормативно-правових актів має установчий характер, оскільки вона закріплює основні засади життєдіяльності держави, особи та суспільства. Теорія установчої влади була окреслена французьким вченим Сієсом, який у 1789 році вперше вжив цей термін.
За цією теорією та теорією народного суверенітету, розробленою Ж. Руссо та Д. Локком, народ є єдиним джерелом влади і носієм суверенітету. Дані положення знайшли своє закріплення в статті 5 Конституції України. Верховна Рада України, прийнявши Конституцію України, реалізувала від його імені цю установчу владу, виразила його суверенну волю і діяла не від власного імені, як органу законодавчої влади. Таке положення знайшло своє відображення в Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції. В даному Рішенні наголошується на тому, що прийняття Конституції України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. В силу цього, Конституція України має установчий характер.
В Конституції України насамперед знайшли своє втілення принципи фінансової діяльності держави, загально галузеві принципи фінансового права, а також ключові принципи ряду найважливіших інститутів фінансового права - бюджетного права, податкового права та деяких інших. Окрім принципів фінансового права в цілому та окремих його інститутів зокрема, Конституція України визначає також компетенцію кожної з гілок влади у сфері фінансової діяльності держави. Зокрема, до повноважень Верховної Ради України у сфері публічних фінансів Конституцією України віднесено:
1) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
2) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
3) призначення на посади та звільнення з посад Голови Рахункової палати України, першого заступника голови і заступника голови, головних контролерів та секретаря Рахункової палати України;
4) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;
5) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України1. Також належать до виключної компетенції Верховної Ради України, оскільки встановлюються тільки законами України: бюджетна система України в цілому; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України; призначає половину складу Ради Національного банку України; призупиняє дію актів Кабінету Міністрів України та скасовує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.
Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
2) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
3) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
4) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
5) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади2.
Така увага Конституції України публічним фінансам пояснюється їх взаємозв’язком та взаємовпливом на державний устрій, форму правління та політичний режим, які існують в країні. Конституційне закріплення дворівневої бюджетної системи ще раз свідчить про унітарність державного устрою України. Надання права затверджувати Державний бюджет України виключно парламентові - про республіканську форму правління в Україні.