На загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду наполягають П.Е. Кондратов4, Л.В. Лазарєв.
Дійсно, Закон про КС встановлює, що його рішення про тлумачення Конституції має бути сумісне з іншими його рішеннями. У справі про тлумачення Констітуції рішення не повинне перечити раніше прийнятим рішенням про тлумачення або рішенням по конкретних справах, в яких дано казуальне тлумачення конституційних норм.
Проте Конституційний Суд неодноразово відступав від цього закріпленого законом принципу. Так, декількома своїми постановами Суд легімітизував Указ Президента як первинний правовий регулювальник: "пропуск в праві на період до ухвалення закону може заповнюватися указом глави держави". При цьому, на думку Суду, Президент діє "в своєму праві", тобто не перевищує своїх конституційних повноважень.
Тим часом всупереч власній логіці Конституційний Суд незмінно відмовляє в перевірці на конституційність указів глави держави за процедурою, передбаченою Конституцією, мотивуючи це тим, що указ - не закон1.
Якщо ретроспективно прослідити, як Конституційний Суд вирішував однотипні по суті справи, то видно, що він досить часто змінював правові підходи для здобуття підсумкового рішення, при цьому не вказуючи у вирішенні про зміни правової позиції. Так, правові підходи Суду до тлумачення конституційного обов'язку платника податків сплачувати податок в законному порядку, а законодавця - встановлювати податок лише законом, з перебігом часу коректувалися, але при цьому колишні рішення не відмінялися.
У законодавстві деяких західних країн і пострадянських держав (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Литва) закріплений нормативний характер рішень національних Конституційних судів. Для відповіді на питання про те, чи може бути правова позиція Конституційного Суду джерелом права, підмета вживанню, доцільно звернутися до російських законів. Конституція не встановлює обов'язку судів керуватися правовими позиціями Конституційного Суду. Не міститься такий обов'язок і ні в одному процесуальному законі. Отже, правові позиції Конституційного Суду, що обгрунтовують виведення Суду для дозволу конкретної справи, не можна визнати обов'язковими згідно із законом для вживання іншими судами.
Можна допустити, що система міркувань, запропонована суддями Конституційного Суду, що мають учені степені, високий науковий потенціал і значний дослідний досвід тлумачення Конституції, може бути сприйнята іншими судами (арбітражним або спільній юрисдикції) для вирішення схожих правових питань. Але враховуючи, що суд при здійсненні правосуддя володіє незалежністю, правові позиції Конституційного Суду (як правовий принцип, метод, підхід в рішенні справи) не мають для інших судів заздалегідь встановленої обов'язковості.
На думку Теодора Маунца, можна поширювати силу, що зобов'язала, і на ведучі початку рішення, але лише в тій мірі, в якій вимагає роз'яснення керівна думка рішення, і лише постільки, поскільки ці початки застосовуються у зв'язку з його керівною думкою, а не самостійно, самі по собі. Та сила, що зобов'язала, у жодному випадку не поширюється просто на обгрунтування рішення, особливо на зауваження в обгрунтуванні, що не мають значення для результатів рішення.
Багато авторів відзначають, що останнім часом Конституційний Суд багато разів виразив вимогу, звернену до всіх, у тому числі і до судів спільної юрисдикції, щоб вони неухильно виконували не лише підсумкові рішення, що фіксуються більш менш ясно в резолютивних частинах його постанов, але і що викладаються їм украй складно і нечітко "правові позиції".
В.З. Лукашевич і Н.А. Комарова у зв'язку з цим справедливо відзначають, що "це вже претензія на роль ніким не уповноваженого правотворчого органа".
Б.А. Страшун також вважає, що правова позиція як тлумачення, що міститься в мотивувальній частині постанови Конституційного Суду (окрім постанов про офіційне тлумачення Конституції), не може вважатися нормою конституційного значення.
Будь-який суд (у тому числі і конституційний) не має права наполягати на загальнообов'язковості аргументів, підходу, способу і логіки міркувань, які він вибрав в конкретній справі для пошуку вірного рішення.
Це твердження можна підкріпити затвердженням А. Барака про те, що застосовуючи конституційні принципи, суддя може виступати як законодавець лише в конкретній справі1.
Вимога загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду пов'язана з питанням їх істинності (безпомилковості). Деякі автори засновують загальнообов'язковість рішення Конституційного Суду з його непогрішимістю і з тим, що Конституційний Суд не має вищестоящої інстанції. Такий вивід заснований на вірі в бездоганність рішень Конституційного Суду. Але відсутність правової можливості перевірити ще раз судове рішення у вищестоящій судовій інстанції не означає його бездоганності.
Аналіз окремих судових актів Конституційного Суда говорить про те, що Конституційний Суд, нажаль, теж помиляється. Та обставина, що рішення Суду не були скасовані або змінені із-за допущених помилок, не означає, що помилок не було. Особливі думки суддів Конституційного Суду по винесених ухвалах демонструють, що позиції окремих суддів Конституційного Суду кардинально відрізняються від його офіційних рішень.
По деяких рішеннях Конституційного Суду з особливою думкою, принципово відмінною від думки здебільшого того, що Суд здатний виносити лише дійсні ухвали, що перетворює його на якийсь „вищий розум". Але „вищий розум" не може помилятися.
Погодитися з таким твердженням не можна: навряд чи було б доцільним розпускати Конституційний Суд в разі здійснення ним судової помилки. Не вирішує проблему і залучення суддів до якої-небудь відповідальності (адміністративною або кримінальною). Помилки - неминучий продукт будь-якої людської діяльності, включаючи і судову. Більш того, якщо загроза покарання або розпуску Суду буде достатній над суддею, то ні про яке якісне рішення, ні про яку незалежність суду не може бути і мови. А.В. Ларін визнає, що "здатність помилятися - загальнолюдська властивість, якою не обійдені і судді Конституційного Суду.
І нікому не заборонено бути завтра розумніше, ніж сьогодні. Якщо прийде усвідомлення помилки, знайдеться і спосіб її вирпавлення".
Заслуговує на увагу і точка зору А.В. Зіміна, який вважає, що оцінка результату тлумачення Конституції і галузевого законодавства буває попередньою (Конституційним Судом - в порядку конституційного судочинства) і подальшій (іншими судами). При цьому будь-який суд, вирішуючи задачу правосуддя, має право оцінити правову позицію Конституційного Суду критично тобто виявивши її порок, відмовитися в керівництві нею в конкретній справі.
Неодноразово Конституційному Суду України доводилось розглядати юридичні колізії, що виникли у сфері дії фінансового права чи з колізійних аспектів права в цілому, що мають для реалізації фінансово-правових норм безпосереднє значення. Аналізуючи рішення Конституційного Суду України як джерело фінансового права необхідно ще раз наголосити на таких положеннях, як: акти тлумачення Конституційного Суду України тісно взаємопов’язані з актами, що тлумачаться, діють поряд з ними та лише протягом часу їхньої дії. Враховуючи це, необхідно зазначити, що значна частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права втратила свою чинність, оскільки втратили чинність акти чи частини актів (статті, пункти, абзаци), що підлягали тлумаченню.
Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України, в яких здійснювалося тлумачення норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, або розглядалась відповідність окремих їхніх положень Конституції України. Адже відомо, що закони України про Державний бюджет України - це акти тимчасової дії, діють вони протягом чітко конституційно визначеного періоду. Стаття 96 Конституції України передбачає, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.
Разом з тим, частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права діє і на даний момент. Особливе місце серед них займають рішення Конституційного Суду України, в яких здійснюється тлумачення норм Конституції України. Однак найбільш яскраво роль рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права, можна показати на прикладі Рішення Конституційного Суду України у справі про
Рахункову палату.
Як зазначає Воротіна Н.В., контроль за використанням затверджених парламентом грошових коштів є надзвичайно важливою формою здійснення контрольних повноважень зі сторони парламентів різних країн. Ця діяльність передбачає перевірку звітів про використання міністерствами та центральними відомствами грошових коштів. Саме з метою проведення таких перевірок при парламентах створюються особливі органи. При багатьох парламентах наявні сформовані ними так звані рахункові палати, на які покладено завдання здійснення контролю за використанням бюджетних коштів3. В Україні стаття 98 Конституції України встановила, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. Відповідно до цієї конституційної норми в Україні вперше було створено спеціальний контрольний орган, аналоги якому вже давно існують в багатьох країнах світу. Правові основи діяльності Рахункової палати, її статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення було встановлено Законом України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року.
Трохи згодом, а саме 28 грудня 1996 року, Президент України подав до Конституційного Суду України конституційне подання про невідповідність Конституції України вказаного закону, і рішення у цій справі було прийняте Конституційним Судом України 23 грудня 1997 року. Підставою для розгляду справи стала наявність спору щодо відповідності вказаного закону у частині визначення статусу, завдань, функцій і повноважень Рахункової палати положенням Конституції України. Передусім Президент України звернув увагу на невідповідність Конституції України вказаного закону в частині визначення природи Рахункової палати, її взаємозв’язку з Верховною Радою України. Якщо Конституція України передбачила утворення Рахункової палати як державного органу, що діє “від імені Верховної Ради України”, а її призначення визначила як “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”1, то Закон визначив Рахункову палату як орган самої Верховної Ради України, на який покладено здійснення вищого державного фінансово-економічного контролю.