Покупець повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Товар оплачується за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, – за ціною, що визначається наявністю звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору. Покупець має також право вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (ч. 4 ст. 632, ст. 691, ст. 692 ЦК). Відповідно до умов договору покупець може частково або повністю оплачувати товар до його передання продавцем (попередня оплата), з відстроченням або розстроченням платежу при продажу товарів у кредит, а також з комбінуванням зазначених вище способів оплати. За порушення покупцем обов'язку щодо оплати товару до нього можуть бути застосовані певні санкції (примусове стягнення боргу, відшкодування збитків, оплата неустойки (пені) за прострочення платежу, сплата процентів за користування чужими грошовими коштами, розірвання договору, зупинення продавцем передання частини товару, обумовленої договором, до повної оплати покупцем усього раніше переданого товару тощо). Так, відповідно до чч. 3-5 ст. 692 ЦК у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
За загальним правилом, закріпленим у чч. 2 ст. 334 ЦК, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Відповідно до ст. 697 ЦК договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин (наприклад, при продажу товару в кредит). Договором купівлі-продажу може бути встановлений обов'язок продавця або покупця страхувати товар. Страхування товарів (майна) здійснюються за правилами, закріпленими у гл. 67 «Страхування». Якщо обов'язок застрахувати товар за договором було покладено на покупця, але він не застрахує його, продавець має право сам застрахувати товар і вимагати від покупця відшкодування витрат на страхування або відмовитися від договору (ст. 696 ЦК).
Зазначені вище загальні положення про договори купівлі-продажу застосовуються до окремих його видів, зокрема до купівлі продажу нерухомого майна, якщо законом не передбачені особливі умови укладення, виконання або відповідальності сторін за цими договорами.
Як і будь-який інший договір купівлі-продажу, договір продажу нерухомості є консенсуальним, тобто вважається укладеним у момент досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами в потрібній у належних випадках формі. Договору продажу нерухомості притаманні й інші, спільні для всіх договорів купівлі-продажу риси, а саме – оплатність та взаємність.
Правове регулювання договору продажу нерухомості регламентується загальними нормами глави 54 ЦК України. При цьому необхідно пам'ятати, що деякі норми глави 54 ЦК України не можуть бути застосовані до зобов'язання з купівлі-продажу нерухомості в силу специфічності останнього.
До відносин з приводу купівлі-продажу нерухомості в деяких випадках застосовуються й особливі нормативні вимоги. Так, відносно договорів купівлі-продажу нерухомого майна у порядку приватизації застосовуються спеціальні правила, що містяться у законах України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших приватизаційних нормативно-правових актах. До договорів купівлі-продажу земельних ділянок застосовуються відповідні положення земельного законодавства України. Продаж нерухомого майна боржника у порядку виконавчого провадження регулюється статтями 61, 62, 64, 66 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., нормами Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна від 27 жовтня 1999 р. №68/5.
Предметом цього договірного типу виступає нерухоме майно. Саме предмет договору є тією визначальною ознакою, яка дозволяє виділити договір купівлі нерухомості в окремий вид.
Поняття нерухомого майна міститься у ст. 182 ЦК України. До нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди. До нерухомих речей відносяться також повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти. Режим нерухомості речі може бути поширений законом і на інші речі – в силу їх обов'язкової державної реєстрації (ч. 2 ст. 182 ЦК України) [15].
Таким чином, основними ознаками нерухомості є: по-перше, тісний зв'язок з землею, по-друге, неможливість переміщення відповідного об'єкту без його знецінення та зміни його призначення. Слід зазначити, що ці ознаки притаманні не всім об'єктам нерухомості, адже кожний вид нерухомого майна характеризується своїми особливостями, що у свою чергу обумовлює специфічне правове регулювання.
Так, земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти є «природною» нерухомістю. Вони мають особливу цінність, що визначає суспільний інтерес, який виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановленні спеціального правового режиму користування. Тому регламентом відносин з приводу даних об'єктів притаманне поєднання публічно-правового і приватноправового регулювання. Завданням публічного права буде в даному випадку визначення можливості допуску відповідних об'єктів нерухомості до участі у майновому обороті, встановлення певних обмежень, що стосуються використання окремих категорій об'єктів у майновому обороті, та санкцій за порушення вимог законодавства, що стосуються публічного інтересу. В нашій державі вже сьогодні закладено основи для встановлення обмежень земельного обороту залежно від категорій землі. Зокрема, відповідно до положень Земельного кодексу України, землі в Україні залежно від основного цільового призначення поділяються на землі сільськогосподарського призначення, житлової і громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення тощо, причому для кожної категорії землі встановлений свій особливий правовий режим, а деякі землі (наприклад, землі оборони) взагалі не можуть перебувати на праві приватної власності або можуть перебувати у цивільному обігу у виключних випадках, встановлених законом. Самостійними об'єктами нерухомості визнаються також ділянки надр та відокремлені водні об'єкти. Вони визнаються нерухомістю в силу їх природних фізичних якостей, а не тому, що складають єдине ціле з земельною ділянкою. Інакше неможливо було б встановити право власності на надра поза залежністю від права власності на землю. Особливість такого роду об'єктів полягає в тому, що у відношенні їх діє презумпція виключної власності народу України [14].
Що стосується правового регулювання обігу зазначених об'єктів, то необхідно зазначити, що, оскільки в Україні встановлено виключне право власності народу України на надра, а передача їх у користування здійснюється на підставі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, правова природа яких дозволяє віднести їх до адміністративного акту-ліцензії, то про цивільний обіг даного виду об'єктів говорити не можна.
Специфіка правового режиму лісів та багаторічних насаджень полягає у тому, що ці об'єкти є, по-перше, природними, а по-друге, вони настільки невіддільно пов'язані з землею, що переміщення їх без непропорційної шкоди їх призначенню неможливе. У той же час, від договорів купівлі-продажу зазначених об'єктів як нерухомого майна, коли вони відчужуються одночасно з переходом відповідних прав на земельну ділянку, необхідно відрізняти правочини, за якими ліс та багаторічні насадження реалізуються як рухоме майно, коли продається, наприклад, «ліс на корені» чи рублені дерева. Оскільки «ліс на корені» та рублені дерева не є об'єктом, нерозривно пов'язаним з землею, правила, що регламентують порядок відчуження нерухомості, до них не застосовуються.
Будівлі та споруди також є об'єктами нерухомого майна за ознакою нерозривного зв'язку з землею та неможливості в силу цього їх вільного переміщення у просторі без непропорційної шкоди їх призначенню. Право власності на будівлі, споруди та інше вперше створене нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації (ст. 333 ЦК України).
У зв'язку з цим виникає проблема щодо приналежності до нерухомого майна будівель та споруд, не завершених будівництвом (об'єктів незавершеного будівництва).
З одного боку, відсутність обов'язкової державної реєстрації об'єктів незавершеного будівництва викликає сумнів у їх юридичній природі як об'єктів нерухомості, свідчить про те, що такі об'єкти не є нерухомістю. З іншого боку, нести такі об'єкти до категорії рухомих речей також буде невірно, оскільки об’єкт незавершеного будівництва має всі ознаки нерухомості, передбачені статтями ЦК, а саме – значимість та індивідуальну цінність, нерозривний зв'язок з земельною ділянкою, на якій він розташований, неможливість вільного пересування даного об'єкту в просторі без його знецінення та зміни призначення. Такі ознаки нерухомого майна, як його обов'язкова державна реєстрація ЦК України не містить. Отже, немає підстав вважати, що нерухоме майно; стає таким лише після державної їх реєстрації, (воно існує і до цього акту в іншому випадку реєстрація була б просто неможлива), але права на нерухомість виникають після його здійснення. Як зазначає з цього приводу відомий французький вчений-цивіліст Р. Саватьє, не реєстрація повинна перетворювати майно на нерухомість, а, навпаки, стабільність положення нерухомого майна дає можливість реєструвати його [13].