2. Основні етапи становлення та риси української державності
У сучасних умовах становлення і розвиток української державності безпосередньо пов’язаний із процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом).
Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є створення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних історичних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Україні впродовж останнього десятиліття справляє реальний хід утвердження та конституювання нашої держави як форми територіально-політичної організації українського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Звідси, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно через призму виокремлення та характеристики головних етапів сучасного державотворення в Україні.
Перший етап – 1990 – 1991 рр. – проголошення та конституювання незалежної Української держави.
Рубіж 80 – 90-х років минулого століття у політичному житті України характеризувався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. Каталізаторами процесу національного відродження українського народу та його державності стали новостворені громадсько-політичні організації, товариства, клуби – Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, Спілка незалежної української молоді тощо. Найпомітніше місце тут, безумовно, зайняв організований у 1989 р. Народний Рух України. Саме в цей час розпочався процес формування демократичних політичних партій, а у Верховній Раді була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І.Юхновським, до якої увійшло 125 депутатів.
У цих умовах Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла надзвичайної ваги документ – Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти – 4, утримався – 1. Вона проголосила невід’ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави. Принципами рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи Україна мала керуватися при укладенні міжнародних угод, у тому числі нового Союзного Договору, який розроблявся в Москві під керівництвом Президента СРСР М.Горбачова. Однак створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану та заколот 19 – 21 серпня 1991 р. в Москві привели до фактичного краху надій на перепідписання Союзного Договору.
24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосивши її повну державну незалежність і створення самостійної української держави – України. Над будинком Верховної Ради було піднято національний синьо-жовтий прапор. Легітимність цього документу була підтверджена Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. – за його підтвердження висловилися 90,9 % голосуючих. Водночас відбулися вибори першого Президента України. Ним став тодішній Голова Верховної Ради Л.Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Окрім того, на першому етапі державотворення в Україні важливе політичне значення мало прийняття Закону про економічний суверенітет, затвердження Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з Л.Кравчуком і схвалення її концепції в середині червня наступного року.
Самостійність України була підкріплена в грудні 1991 р. спочатку підписанням угоди в Біловезькій Пущі між керівниками Білорусії, Росії та України про припинення існування Радянського Союзу та перехід усієї повноти влади до республіканських урядів, а потім рішення в Алма-Аті про денонсацію Союзного Договору 1922 р. та створення Союзу Незалежних Держав (СНД) як міжнародного об’єднання рівноправних держав. Україна була визнана світовим співтовариством, що сприяло розгортанню процесів будівництва нової державності.
Другий етап – 1991 – 1993 рр. – розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.
Державна незалежність України швидко почала наповнюватися реальним змістом. Було прийнято демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий герб і гімн України; створено власні Збройні Сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерних озброєнь і вивела їх із своєї території, набувши статусу без’ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін на гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.
Швидкими темпами, хоча й далеко не завжди продумано і навіть часто стихійно йшов процес складання ринкових механізмів і здійснення приватизації. Повсюдно виникали нові політичні партії, серед яких відбувалося розмежування на лівих – Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Селянська партія України, правих – Народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України та центристів – Партія демократичного відродження, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України.
Розгортався конституційний процес і до Конституції колишньої УРСР були внесені істотні зміни та доповнення, які суттєво видозмінили структуру органів державної влади та взаємовідносини між ними. Водночас 30 червня 1992 р. Комісія по розробці нової Конституції України внесла на розгляд Верховної Ради її перший проект. Він був схвалений Європейською комісією “За демократію через право та позитивно оцінений зарубіжними й українськими експертами. Після схвалення в першому читанні парламентом і всенародного обговорення був створений другий – оновлений проект Конституції. Восени 1993 р. Верховна Рада приступила до його обговорення і 10 листопада третій – доопрацьований проект Конституції був опублікований. На жаль цей проект так і не був внесений на пленарне засідання українського парламенту через політичну кризу. Вона завершилася прийняттям рішення Верховної Ради про дострокові вибори парламенту та Президента влітку 1994 р. Україна втратила реальний шанс уже на початку свого державотворення отримати передову демократичну Конституцію як ґрунт для подальшого ефективного розгортання державотворчих процесів.
Третій етап – 1993 – 1996 рр. – ускладнення внутрішньополітичної ситуації в ході зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.
Незважаючи на незавершеність конституційного процесу, продовжувалися незворотні, але значною мірою суперечливі ринкові перетворення. На жаль вони супроводжувалися наростанням значних соціальних та економічних труднощів і проблем. Різко падали темпи виробництва, йшло скорочення валового національного продукту, небачено зросли темпи інфляції, відбувалося зубожіння народу. Водночас державне керівництво намагалося втримати важелі управління, що часто гальмувало розгортання і зменшувало ефективність ринкових реформ. Ці явища отримали образну назву “терапії без шоку”.
Саме складна внутрішньополітична ситуація привела до поразки Л.Кравчука та перемоги Л.Кучми на дострокових президентських виборах влітку 1994 р. Головою Верховної Ради, яка була обрана за мажоритарною виборчою системою на основі Закону про вибори народних депутатів України, став лідер соціалістів О.Мороз. Саме під головуванням нових керівників держави була сформована нова Конституційна комісія і в листопада 1994 р. відновився конституційний процес.
Однак суперечності, які виникли між різними гілками влади з приводу Конституції України та боротьби за владу, привели до конституційної кризи. Вона була подолана лише після підписання 8 червня 1995 р. відносно легітимного Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. В умовах конкретної кризової політичної ситуації він зіграв позитивну роль у конституційному процесі, запобігши доведенню конфлікту між гілками влади до силових методів його вирішення, поклавши початок демонтажу недієздатної системи державної влади у формі рад і ставши важливим чинником прискорення конституційного процесу.
На міжнародній арені Україна продовжувала зміцнювати свої позиції уже як без’ядерна позаблокова держава. Українські миротворці взяли участь у врегулюванні низки конфліктів і підтриманні миру в гарячих точках планети, зокрема на Балканах. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 р. Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО “Партнерство заради миру”, а наприкінці 1995 р. стала членом Ради Європи.