Таким чином, конституційні санкції передбачають відповідальність за минуле, вони застосовуються лише за нормативною підставою за вчинене правопорушення.
3. Суб’єкти конституційно-правової відповідальності
Визначення кола суб’єктів, на яких поширюються заходи конституційно-правової відповідальності, – невід’ємний компонент конституційно-правової моделі досліджуваного інституту. В узагальненому вигляді перелік таких суб’єктів в основному збігається з колом суб’єктів, які беруть участь у конституційно-правових відносинах. Це – державні органи, які уособлюють законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, посадові особи, службовці, громадяни України, іноземці, особи без громадянства, недержавні органи та об’єднання, органи місцевого самоврядування, котрі виступають учасниками конституційно-правових відносин. Необхідно разом з тим підкреслити, що проблема переліку суб’єктів конституційно-правової відповідальності потребує подальших досліджень, що обумовлюється дискусійністю багатьох питань, невизначеністю тих чи інших суб’єктів суб’єктами, відносно яких можливе застосування заходів конституційно-правової відповідальності [11, 22-24].
На особливу, самостійну увагу заслуговує Президент, який є загальновизнаним суб’єктом конституційно-правової відповідальності [12, 3-18].
Щодо питань, які трактуються неоднозначно, виключно важливими і актуальними є питання, пов’язані з конституційною відповідальністю в системі народного представництва [10, 94]. Вони включають відповідальність народу, парламенту, депутатів.
Виокремимо парламент. Непроста, дискусійна проблема найвищого представницького органу в аспекті конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини побудови державної влади. Один з перших радянських дослідників державно-правової відповідальності С.А. Авак’ян в середині 70-х років ХХ ст. писав, що народ, держава та вищі представницькі органи беруть участь у реалізації конституційної відповідальності. Вони вправі застосовувати конституційно-правові санкції щодо інших суб’єктів, проте самі не можуть бути об'єктами застосування подібних заходів, оскільки нема таких суб'єктів державно-правових відносин, які стоять вище народу, держави та національних органів народного представництва [1, 18].
З теоретичної точки зору, проблема парламенту як суб'єкта конституційної відповідальності розглядається та вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади. Згідно з Конституцією УРСР 1978 р. Верховна Рада УРСР конституювалась найвищим органом державної влади (ст. 97). Відповідно до ст. 113 вона здійснювала контроль за діяльністю всіх підзвітних їй державних органів. Верховна Рада входила в єдину систему рад, які становили політичну основу, і очолювала цю систему.
Завдяки побудові Верховної Ради УРСР на базі доктрини її суверенітету Основний Закон забезпечував та гарантував її верховенство в системі державних органів. Тому Верховна Рада могла застосовувати заходи конституційної відповідальності щодо суб'єктів цієї відповідальності. Проте сама Верховна Рада не була об'єктом санкцій конституційної відповідальності. Адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу виключала існування такого органу, котрий би стояв над Верховною Радою і мав би право застосовувати щодо неї заходи конституційної відповідальності.
Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Верховної Ради і сприйняття принципу її організації на базі поділу влади змінили становище Верховної Ради України в системі державної влади. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України – не тільки суб'єкт, котрий повноважний застосовувати санкції конституційної відповідальності до відповідних суб'єктів конституційно-правових відносин у випадках порушення ними або невиконання Конституції і законів, але й сама може ставати об'єктом застосування визначених заходів конституційної відповідальності. Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Конституційний Суд України вправі прийняти рішення, відповідно до якого прийнятий парламентом закон не відповідає Конституції (ст. 152), котре має остаточний характер, тобто закон перестає бути чинним актом.
В цілому ж, на переконання Л. Кривенко, безперечним є сприйняття народного представництва як явища, яке наскрізь повністю пройняте категорією відповідальності, оскільки вся система народного представництва будується на політичній і частково моральній довірі [11, 23]. А там, де існує довіра, стверджує М.О.Краснов, – там органічно виникає питання про відповідальність того, кому довіряють, перед тим, хто довіряє [10, 94].
Створення цілісного, завершеного механізму конституційної відповідальності потребує також конституювання та організації спеціального судового органу, який би вирішував справи щодо порушення Конституції та інших актів конституційного права суб'єктами конституційно-правових відносин. Таким органом, думку Л.Кривенко, може бути Державний Суд України. Конституційно має бути визначений склад нового судового органу. Деяким орієнтиром, очевидно, можна вважати польський варіант. Ст. 199 Конституції Польщі [6, 693-744] закріплює наступний склад Державного Трибуналу: голова, 2 заступника голови та 16 членів, котрі обираються Сеймом не з числа депутатів та сенаторів на час повноважень Сейму. Заступники Голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка необхідна для того, щоб обіймати посаду судді. Головою Державного Трибуналу Конституція закріплює Першого Голову Верховного Суду. Таким чином, Державний Трибунал легітимується Сеймом. При цьому слід підкреслити, що Першого Голову Верховного Суду, який відповідно до ст. 198 Конституції є Головою Державного Трибуналу, призначає Президент Польщі з числа кандидатів, представлених Загальними Зборами Суддів Верховного Суду (ст. 183).
Конституція гарантує незалежність членів Державного Трибуналу при здійсненні функції судді Державного Трибуналу та їх підкорення лише Конституції і законам (ст. 199).
Повне та всебічне забезпечення організації і функціонування механізму конституційної відповідальності вимагає, крім конституційних основ, розроблення і прийняття на конституційному фундаменті спеціального закону «Про конституційну відповідальність в Україні». Така пропозиція сформульована щодо однойменного інституту в Російській Федерації [4, 37].
Ми погоджуємось із думкою Колосової, що створенню якісного національного регулювання розглядуваних суспільних відносин сприяло б прийняття Міжпарламентською Асамблеєю СНД рекомендаційного модельного закону про конституційну відповідальність, у розробленні якого мають взяти участь представники незалежних держав, в тому числі України.
4. Конституційні делікти як підстава конституційно-правової
відповідальності
В сучасній Україні, з одного боку, стає очевидною невідповідність деяких положень Конституції України цілям та завданням демократичних реформ, посилюється публічна критика і вимоги її зміни; з іншого, не менш очевидно, що за умов законності і правопорядку неприпустимий розрив між Конституцією України і суспільною практикою. Реалізація державної влади, можлива лише на основі Конституції України у формах і методами, передбачених у ній. Деформована конституційна правосвідомість створює квазіконституційний простір, в якому громадяни, посадові особи, деякі державні та суспільні структури звільняють себе від дотримання вимог Конституції України, діють на власний розсуд. За всі ці дії передбачена відповідальність, зокрема, конституційно-правова, – це застосування санкцій до осіб та органів, які порушують принципи та норми конституційного законодавства.
Українські та зарубіжні вчені поняття „відповідальність” визначають як двоаспектні: в позитивному та ретроспективному значеннях. Щодо конституційно-правової відповідальності позитивний аспект виявляється як відповідальна поведінка, підпорядкованість, юридична компетентність. Підставами позитивної відповідальності є виконання суб’єктом конституційних правовідносин певних функцій. Позитивна відповідальність, як зазначав В.Ф. Мелащенко, „характерна й тим, що нерідко важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки зазначених суб’єктів” [16, 19-20]. Іноді ці категорії та оцінки у законі не фіксуються взагалі, хоча ними можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, невиконання поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо [1, 17].
Ретроспективний аспект конституційно-правової відповідальності пов’язаний із застосуванням спеціальних засобів впливу. Вона настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка на таку відповідальність зазначається в законодавстві, а фактичною підставою конституційно-правової відповідальності в ретроспективному плані є вчинення конституційного правопорушення (делікту) [18, 3].
Необхідно підкреслити, що суб’єкт конституційного права не може бути притягнений до ретроспективної відповідальності згідно з підставами відповідальності позитивної, і навпаки. Водночас існування позитивної відповідальності є передумовою (але не підставою) ретроспективної відповідальності в конституційному праві.
Отже, конституційний делікт є підставою конституційно-правової відповідальності лише в її ретроспективному аспекті, а не конституційно-правової відповідальності взагалі.
В конституційному законодавстві відсутнє поняття конституційного делікту, тому його не можливо визначити за аналогією з критерію правопорушення в інших галузях права. Так, правопорушення – це діяння (дія чи бездіяльність), винне, суспільно небезпечне, протиправне і передбачене в законі як підстава юридичної відповідальності. Порівнянням фактичної поведінки з правовим імперативом встановлюється наявність чи відсутність правопорушення. Це його зовнішня сторона. У широкому соціальному контексті правопорушення виступає порушенням соціальних інтересів та справедливості. Ці оцінки та висновки з певним коригуванням відносяться і до конституційних деліктів [14, 12].