Підставою для настання конституційно-правової відповідальності є поведінка, що порушує принципи та норми саме конституційного права і при цьому не є злочином, адміністративним, дисциплінарним чи цивільним правопорушенням. Ще одна специфічна риса конституційного делікту – це його політичний характер, оскільки конституційні відносини пов’язані з такими явищами як держава, політика, влада. Таким чином, ми можемо дати визначення конституційному делікту як протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності) суб’єкта конституційного прав, що являє собою сукупність конкретно-визначених складових елементів, має політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності [18, 4].
Об’єктом конституційного правопорушення є певна група суспільних відносин, що регулюються саме цією галуззю права, які є характерними лише для конституційних правопорушень.
Таким чином, об’єктом конституційного делікту є певна частина суспільних відносин, що регламентуються цією галуззю права і суттєво відрізняються від суспільних відносин, які є об’єктами правопорушень в інших галузях права. Специфіка об’єктів конституційного правопорушення, на думку Д.Т. Зражевської, полягає у тому, що ними є передумови конституційної законності, які призводять до застосування конституційно-правової відповідальності [ 2, 51-54].
Отже, специфікою конституційних правопорушень є те, що вони майже завжди пов’язані з посяганням на суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення влади державними органами. Об’єктом правопорушення можуть бути також відносини у сфері здійснення влади виборцями (наприклад, порушення процедури виборів). Розглянута специфіка об’єкта виявляється і при вчиненні правопорушення депутатом. Порушення суб’єктом свого обов’язку або повноважень означає посягання на правомочність та заподіяння шкоди діяльності законодавчого органу, тому що створюється небезпека дезорганізації роботи окремих його ланок.
В.О. Лучин об’єкт конституційного делікту окреслює дещо по-іншому. Він зазначає, що конституційне правопорушення посягає на суспільні відносини, які регулюються та охороняються Конституцією України [14, 13]. Ці відносини опосередковують вищі соціальні цінності, якими є людина, її права та свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність та недоторканість її території, здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, ідеологічна та політична багатоманітність тощо. В загальному вигляді об’єктом конституційного делікту, за визначенням В.О. Лучина, є конституційний лад та його найважливіші елементи, у тому числі конституційна законність та правопорядок.
Таким чином, особливістю конституційного делікту є те, що його об’єкт знаходиться у сфері реалізації владовідносин і опосередковує вищі соціальні цінності, визначені в Конституції України.
Об’єктивна сторона правопорушення характеризує зміни в зовнішньому середовищі, заподіяні суспільно небезпечною поведінкою суб’єкта. Даний елемент складу правопорушення визначає об’єктивні ознаки протиправної поведінки, визначення яких у юридичній літературі є різним. В одному випадку, до них відносять лише шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними і діянням правопорушника; у другому – додають ще й саме протиправне діяння особи; у третьому – діяння, способи дії й бездіяльності, шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними. Остання позиція, хоча вона й більш повно охоплює риси об’єктивної сторони, не є беззаперечною. Протиправність діяння полягає у його юридичній забороненості.
Конституційним правопорушенням може бути як дія, так і бездіяльність. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом конституційно-правової відповідальності покладених на нього обов’язків і не вчинення ним дії, які повинен був вчинити. Прикладом такої деліктної бездіяльності є повна відчуженість, байдужість, неприйняття належних конституційних заходів.
Об’єктивною стороною конституційного делікту є протиправна поведінка суб’єкта, що не відповідає вимогам конституційного права. Його особливістю є те, що законодавець у загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки, визначає об’єктивні підстави конституційно-правової відповідальності. В конституційному праві при багатоманітності проявів неправомірної поведінки спостерігається, як правило, узагальнене окреслення об’єктивної сторони. Це пояснюється тим, що до сфери правового регулювання входять норми морально-політичного змісту. Ця особливість надає можливість говорити про політичний характер конституційно-правової відповідальності, оскільки вона становить собою формалізацію критеріїв політичної оцінки поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин як належної поведінки суб’єкта конституційного права: незастосування конституційно-правової норми, неналежне застосування конституційно-правової норми, що має вираження у недостатньо ефективній реалізації принципів норми, пряме порушення конституційно-правової норми.
Поряд із неналежною поведінкою в деяких складах правопорушень у сфері конституційного права існує необхідність доказу факту настання шкоди і наявності причинного зв’язку з порушенням норми [1, 22]. Серед найтиповіших порушень можна назвати перебільшення державними органами чи їх посадовими особами своїх повноважень; прийняття рішення хоча і в межах компетенції, але за відсутності потрібного кворуму; недотримання зовнішньої форми прийнятого рішення; недотримання посадовими особами правил щодо несумісності тощо. Всі ці та інші об’єктивні підстави відповідальності законодавець передбачив у загальному вигляді.
Щодо конкретизації родових (загальних) ознак об’єктивної сторони конституційного делікту в науці існує дві точки зору: конкретизація неможлива з огляду на ряд обставин і друга – можлива, потрібна, вона деякою мірою існує. Щодо першої позиції, то її дотримується Д.Т. Шон, який зазначає, що питання конкретизації підстав конституційно-правової відповідальності є складним, а його вирішення є часто нереальним. Багато положень Конституції України носять досить загальний характер і потім конкретизуються у галузевих джерелах права. Тому дати точний перелік обставин, які можуть бути підставою конституційно-правової відповідальності, просто неможливо. Потрібно також враховувати складність діяльності вищих посадових осіб при здійсненні ними державної влади [19, 39]. Н.М. Колосова ж вважає відсутність чітких юридичних підстав у кожному конкретному випадку як прогалину у конституційному законодавстві, яку скоріше потрібно усунути прийняттям спеціального закону „Про конституційно-правову відповідальність”, або як свідчення того, що це суто політична відповідальність (яку потрібно відрізняти від конституційно-правової) [5, 88]. Н.А. Боброва і Т.Д. Зражевська у своїй монографії наводять думку, що в межах родових ознак можлива і бажана конкретизація, яка відбувається двома шляхами: зазначення на соціально необхідній поведінці суб’єктів конституційного права і на соціально неприпустимій їхній поведінці [2, 64].
Отже, особливостями об’єктивної сторони конституційного делікту є:
- по-перше, те, що вона визначається шляхом вказівки на родові ознаки, визначених в узагальненій формі;
- по-друге, у зв’язку з тим, що в конституційному праві відсутні чітко визначені критерії складу правопорушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об’єктивна сторона закріплюється у конкретній регулятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта.
Що ж до наступного елемента – суб’єкта конституційного правопорушення – це всі суб’єкти конституційного право відношення, тобто конкретні соціальні індивіди, соціальні утворення та спільноти, які не тільки мають права і обов’язки, встановлені конституційними нормами, але і реалізують їх у правопорушенні. Суб’єктами правопорушення, які мають нести юридичну відповідальність, можуть бути деліктоздатні фізичні особи чи організації, посадові особи, державні та суспільні інституції [15, 94]. Коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності слід розширити на підставі ч.2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплено, що „органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” [7]. Таким чином, всі органи та особи, зазначені в ч. 2 ст. 19 Конституції, можна визнати суб’єктами конституційно-правової відповідальності.
Самостійним суб’єктом конституційно-правової відповідальності слід визнати і державу в цілому. Такий висновок випливає із аналізу ст. 3 Конституції України: „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” [18, 6]. Т.Д.Зражевська до осіб, які не мають деліктоздатності в сфері конституційно-правової відповідальності, відносить народ, націю, державу в цілому. Н.А.Боброва до цих суб’єктів додає представницькі органи держави (як загальнодержавні, так і місцеві) [2, 66]. Щодо можливості конституційно-правової відповідальності держави Н.М.Колосова висуває тезу, що держава повинна нести конституційну правову відповідальність за виконання офіційно взятих на себе зобов’язань у тому разі, коли в результаті цього заподіяно будь-кому шкоду. Так, ст. 3 Конституції України проголошує: „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тому невиконання взятих на себе зобов’язань у цій сфері повинно тягти її конституційну відповідальність [5, 89].