Можна приводити і інші приклади практичного застосування методів правового регулювання економічних відносин, які характеризуються особливостями способів впливу на поведінку учасників права та правовідносин.
Подібні підходи мають використовуватись у правовому регулюванні процесу приватизації. У 1992 році Верховною Радою України було ухвалено чотири законодавчі акти про здійснення приватизації державного майна. Серед них центральне місце посідає Закон України від 04 березня 1992 року "Про приватизацію державного майна" [110].
Цей Закон визначив перелік об’єктів та суб’єктів, що можуть брати участь в приватизації, порядок та способи приватизації, фінансові та соціальні відносини при здійсненнї приватизації, порядок укладення договору купівлі-продажу об‘єктів державної власності, а також відповідальність за порушення вимог законодавства України про приватизацію. Однак, слід відмітити, що закріплені у зазначеному Законі гарантії виконання фінансових, інвестиційних зобов‘язань нового власника щодо підвищення ефективності діяльності переданого йому у власність майна (див. статтю 27 Закону України "Про приватизацію державного майна") до певної міри залишаються декларативними.
На це, зокрема вказують дослідження ефективності діяльності підприємств базових галузей промисловості Донецької області. Так, частка низькоефективних підприємств після приватизації 1996 року зросла в 1.5 рази, а після приватизації 1998 року досягла 73,9 відсотків (для порівняння зазначимо, що питома вага низькоефективних державних підприємств у 1998 році становила 49.6 відсотка. Крім того, звертає на себе увагу також і той факт, що більше половини підприємств, діяльність яких до приватизації 1998 р. відзначалась високою ефективністю, після приватизації перетворилась на низькоефективні [111].
Така тенденція засвідчує потребу в удосконаленні правового забезпечення приватизаційних процесів, зокрема, видається необхідним посилити гарантії громадян - акціонерів акціонерних товариств, що створюються на базі підприємств державної форми власності, застосування реприватизації державного майна.
Отже, правове регулювання економічних відносин в сфері здійснення приватизації доцільно провадити використовуючи не лише такі важливі юридичні засоби як дозвіл та зобов’язання, а й заборони, особливо якщо взяти до уваги питання встановлення переліку підприємств державної форми власності, що не підлягають приватизації.
Норми антимонопольного законодавства, головним чином, мають зобов’язуючий та заборонний характер, тобто визначають, які дії не мають проводити господарюючі суб’єкти на ринку України з тим, щоб не допустити порушень умов добросовісної конкуренції.
Практика правового регулювання економічних відносин засвідчує, що потенційні можливості і особливості зазначених вище методів правового регулювання використовуються не в повній мірі. Їх застосування здійснюється без врахування виду та особливостей відносин, що регламентуються за допомогою тих чи інших методів, особливостей юридичного інструментарію і правових норм тієї чи іншої галузі права, за допомогою яких здійснюється регулювання економічних відносин.
З одного боку, така позиція, начебто, суперечить ролі способів правового впливу в механізмі правового регулювання, яке проявляється через певне співвідношення дозволу, заборонів, уповноважень, а також стимулювання до певної поведінки і стримування від певних дій.
На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні є нагальна необхідність переорієнтації методів правового регулювання економічних відносин з урахуванням способів впливу норм права на їх учасників.
Безумовно, своє місце у забезпеченні правового регулювання економічних відносин мають відіграти методи заборон і зобов’язань. Використання цих методів є необхідним у випадках, коли йдеться про притягнення господарюючих суб’єктів до юридичної відповідальності за вчинення правопорушень.
Варто відзначити, що досить принципового значення набуває проблема відповідності чинних правових приписів в яких реалізуються методи правового регулювання цілям забезпечення становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.
Значного посилення, з точки зору розширення сфери застосування, потребують методи рекомендацій та заохочень. В цьому контексті варто говорити про необхідність стимулювання позитивної поведінки господарюючих суб’єктів, і у першу чергу економічного. Йдеться про надання господарюючим суб’єктам пільгових кредитів, субсидій тощо.
Поєднання норм різних галузей права в правовому забезпеченні економічних відносин може сприяти найбільш повному вияву ефективності кожній з них. В літературі розглядається думка, що ефективності норм може сприяти мотиваційна сила норм окремих галузей права [112].
Співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин проявляється через використання, на думку І. Бондаренка, обов‘язкових приписів, автономних рішень (метод узгодження) та рекомендацій [113].
В умовах формування ринкових економічних відносин межі застосування таких методів є дуже актуальним питанням. Насамперед, це обумовлено формуванням в Україні багатоукладної економіки, заснованої на різних формах власності, що виключає можливість регулювання економічних процесів тільки за допомогою імперативних (обов’язкових) приписів.
Як відомо, такий метод був характерний для планово-адміністративної економіки радянських часів. З переходом до ринкової економіки і розвитком підприємництва важливого значення набуває метод автономних рішень, тобто, коли учасники економічних відносин самостійно вирішують питання щодо своєї діяльності.
Отже, йдеться про диспозитивний метод регулювання економічних відносин, який характерний методу цивільного права. Використовуючи його, сторони (учасники економічних відносин за власним розсудом встановлюють свої права та беруть на себе певні зобов’язання. З іншого боку, сторони використання методу імперативних приписів, який характерний в адміністративному праві, є необхідним у податкових правовідносинах, де припис податкових органів є обов’язковим платником податків, а права і обов’язки сторін цих правовідносин чітко регламентовані нормами закону.
Таким чином, особливістю правового регулювання економічних відносин є використання різних юридичних засобів. І саме відшукання оптимального варіанту співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин є необхідною умовою становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.
Цілком очевидно, що врахування змін, що проходять в економічній сфері, зрушення в правовій регламентації економічних відносин безумовно, мають вплинути на зміни і в галузях права.
На сучасному етапі певної переоцінки потребує обсяг суспільних відносин, які регламентуються нормами адміністративного права, за допомогою імперативних приписів в сторону предмету правового регулювання тих галузей права, для яких відносини між суб’єктами права характеризуються відносинами рівності та координації. Саме це може забезпечити процес удосконалення правового регулювання ринкових економічних відносин.
Так, наприклад, правове регулювання економічних відносин за допомогою норм аграрного, господарського права вказує на необхідність удосконалення договору як одного з найбільш важливих правових інструментів реалізації норм цих галузей права, прав та обов’язків учасників економічних відносин.
Розвиток в Україні підприємництва, як однієї з важливих моделей економічного розвитку, створює підґрунтя для посилення ролі і місця договору в регулюванні ринкових економічних відносин. Варто надати, що роль і місце договірної форми регламентації відносин сучасної економіки обумовлені історичною природою даного правового явища.
Розширення сфери застосування диспозитивних методів у правовому регулюванні економічних відносин можна дослідити на прикладі договору.
Свого часу договори були основною правовою формою, в якій здійснювався надзвичайно великий товарообіг і забезпечувалось господарське життя в Стародавньому Римі. Саме римляни створили досить розгорнуту систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу для ділових відносин [114].
В умовах ринкових перетворень увага до договору як правового інструменту регулювання економічних відносин є цілком очевидною.
На сучасному етапі договірна форма створює якісно нові можливості суб’єктам господарювання, які самостійно планують свою діяльність і визначають напрями її розвитку, в повній мірі задовольняти їх інтереси.
Реформи, що відбуваються в суспільному житті України зумовили розвиток її господарського механізму на нових засадах.
Тотальне планування, відсутність приватної власності на засоби виробництва, вільного підприємництва, нехтування об’єктивно необхідними реаліями та принципами, і зокрема, принципом свободи договору, залишається в минулому. Регулювання ринку відбувається за допомогою економічних законів і стимулів.
Керування цими процесами, безумовно, специфічна частина єдиної сфери державного управління, що здійснюється, як правило, на публічно-правових засадах. В таких випадках стороною договірних відносин виступає держава.
Вирішення соціально-економічних проблем, питань обороноздатності країни, виконання цільових програм, забезпечення функціонування адміністративного апарату - ось далеко не повний перелік проблем, вирішення яких потребує такого підходу.
Одним з правових інструментів впливу з боку держави на інших суб’єктів господарювання для розв’язання вказаних питань в сучасних умовах виступає державне замовлення, яке розміщується на договірній основі.