— перешкоджання вчиненню суб’єктом правозастосування дій, які він зобов’язаний вчинити, іншим суб’єктом;
— недостатнє використання чи ігнорування судами загальної юрисдикції правових позицій, що містяться у рішеннях;
6) інформативні:
— недостатня поінформованість про рішення[21, 138–140].;
— відсутність посилань у хронологічних та систематизованих кодифікаціях та інших публікаціях законів і актів Президента України, Кабінету Міністрів України на рішення, якими зазначені акти чи їх окремі положення визнані неконституційними.
Проблеми виконання рішень пов’язані не тільки з прийняттям нових або зміною чинних нормативних актів, а й зі здійсненням органами державної влади заходів фінансового, матеріально-технічного, організаційного характеру, з переглядом судами загальної юрисдикції індивідуальних справ, що розглядалися на підставі актів, визнаних неконституційними, зі зміною практики застосування Конституції України та законів України в судах загальної юрисдикції тощо.
Над вирішенням теоретичних та прикладних питань щодо правової природи, юридичної сили та значення актів Конституційного Суду України в першу чергу повинна попрацювати вітчизняна наука. Виконання актів Конституційного Суду України — це багатогранна правова категорія, що складається із декількох складових, які потребують ґрунтовного вивчення.
Заслуговує на увагу та подальше дослідження позиція, згідно з якою Президент України як гарант додержання Конституції України також є гарантом виконання рішень Конституційного Суду України[11,41]. Ця думка може знайти свій розвиток у дослідженнях вітчизняних вчених, які повинні запропонувати на теоретичному рівні механізми здійснення такого контролю.
Недослідженою є проблема визначення моменту, з якого настає виконання рішень, якими правові акти чи окремі їх положення визнаються такими, що не відповідають вимогам Конституції України (є неконституційними). У резолютивній частині такого рішення зазначається, що визнаний неконституційним акт або окремі його положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. У цьому випадку резолютивна частина рішення виступає тим юридичним фактом, після якого оспорюваний нормативно-правовий акт або окремі його положення не повинні виконуватися.
Потребує дослідження проблема виконання рішень, що стосуються конституційності нормативно-правових норм або їх окремих положень, які внаслідок конституційного контролю втратили чинність, якщо аналогічна норма буде закріплена у новій редакції нормативно-правового акта, а також питання, як бути у випадку, коли аналогічна норма буде закріплена в цьому самому правовому акті, адже на практиці у таких випадках проводиться конституційна процедура з прийняттям нового рішення. Недослідженою залишається проблема застосування рішення, в якому дано тлумачення закону або окремих його положень, що втратили чинність, однак подібні чи аналогічні поняття (положення) містяться в інших нормативно-правових актах.
Варто дослідити проблему виконання рішень, якими визнано неконституційним правовий акт, що на момент винесення Конституційним Судом України рішення вичерпав свою дію, а правовідносини, які він врегульовував, припинилися (наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року № 14-рп/2009).
Потребує глибокого дослідження правова природа рішень та закладених у них правових позицій. Л. Лазарєв вважає, що правовий механізм реалізації актів Конституційного Суду обумовлений їх юридичною природою [16,17].
Фундаментальні дослідження питання вирішення проблеми невиконання актів Конституційного Суду України, в яких були б запропоновані методологічні підходи, механізми виконання зазначених актів, дали б можливість на практиці комплексно підійти до вирішення цієї проблеми. Публікації, в яких висвітлюються проблеми невиконання актів Конституційного Суду України, здебільшого мають фрагментарний характер.
Потрібно провести порівняльний аналіз законодавства щодо виконання рішень органів конституційної юрисдикції у різних країнах. При цьому слід звернути увагу на те, що момент виконання рішень Конституційного Суду визначається неоднаково. Виконання його рішень у різних країнах починається з моменту, чітко визначеного або в Конституції, або в законі, або в самому рішенні.
У випадку визнання нормативного акта неконституційним моментами початку виконання рішення є: прийняття акта, набуття чинності рішенням Конституційного Суду, певна дата в майбутньому, зазначена у самому рішенні. Таке дослідження могло б стати теоретичним підґрунтям для внесення законодавчих змін до механізму виконання рішень Конституційного Суду України.
Класичним прикладом виконання рішення з моменту прийняття акта є положення Закону Федеративної Республіки Німеччина «Про Федеральний Конституційний Суд», яке передбачає, що рішення Федерального Конституційного Суду є обов`язковими для федеральних і земельних конституційних органів, а також для всіх інших державних органів та судів. Якщо норма визнана неконституційною, рішення Конституційного Суду має юридичну силу закону. Норма анулюється і визнається такою, що не має юридичної сили, з моменту її прийняття.
Адміністративні акти і рішення звичайних судів, засновані на такій нормі, залишаються чинними, за винятком актів, скарги за якими подані до Конституційного Суду (стаття 31).
Прикладом, коли момент виконання рішення визначається Конституційним Судом, є стаття 9 Закону Республіки Білорусь «Про Конституційний Суд Республіки Білорусь», яка визначає, що «закони, декрети та укази Президента Республіки Білорусь, міжнародні договірні та інші зобов’язання Республіки Білорусь, акти міждержавних об’єднань, до яких входить Республіка Білорусь, постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь, акти Верховного Суду Республіки Білорусь, Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь, Генерального прокурора Республіки Білорусь, акти інших державних органів, визнані Конституційним Судом такими, що не відповідають Конституції або актам, що мають вищу юридичну силу, вважаються такими, що втратили чинність в цілому або в окремій частині з моменту, визначеному Конституційним Судом».
Стаття 63 Закону Боснії та Герцеговини «Про Конституційний Суд Боснії та Герцеговини» передбачає, що Конституційний Суд у своєму рішенні вирішує питання щодо правових наслідків (ex tunc, ex nunc). У рішенні щодо неконституційності відповідно до статей VI.3 (a) та VI.3 (c) Конституційний Суд може анулювати акт чи його положення повністю або частково. Як виняток, Конституційний Суд у рішенні може встановити певні часові обмеження для гармонізації, але не більше шести місяців. Якщо рішення не виконується протягом встановленого часу, то Конституційний Суд у наступному рішенні визначає, що неконституційні положення втрачають чинність. Такі неконституційні положення втрачають чинність на наступний день після опублікування рішення в «Офіційному віснику Боснії та Герцеговини»[17,86].
Частина третя статті 58 Закону Естонської Республіки «Про судочинство в порядку конституційного нагляду» визначає, що «Суд може відстрочити набуття чинності рішенням, вказаним у пункті 2 частини першої статті 15 цього Закону, на строк не більше шести місяців. Відстрочка набуття чинності рішенням повинна бути мотивована».
Одним із основних чинників, що впливає на виконання рішень Конституційного Суду України і його діяльність, є ставлення до них суб’єктів владних повноважень, зокрема глави держави, органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.
Оскільки, як зазначалося, проблема виконання рішень Конституційного Суду України є комплексною, тому у своєму вирішенні вона потребує комплексного підходу та зусиль багатьох інституцій, зокрема суб’єктів владних повноважень.
3. Шляхи підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України
Для того щоб Конституційний Суд України належним чином функціонував, а його рішення виконувалися, насамперед потрібні такі владно-політичні складові:
1) наявність політичної волі щодо функціонування суду конституційної юрисдикції та судової системи в цілому;
2) посилення координації дій усіх органів державної влади, які в основу своєї діяльності зобов’язані покласти дотримання прав і свобод людини та які відповідальні за дотримання цієї вимоги;
3) усунення суб’єктивних причин, що впливають на процес формування складу Конституційного Суду, перешкоджають цьому процесу, що призводить до недієздатності Суду, впливає на незалежність суддів або ставить під сумнів легітимність судді[12];
4) підвищення рівня демократії в Україні;
5) дотримання стабільного політичного та соціально-економічного розвитку держав[14, 460–463.];
6) підвищення рівня правової свідомості та правової культури суб’єктів конституційно-правових відносин, а також постійне і послідовне виховання поваги до Конституційного Суду та його рішень[15,135].
Для того щоб рішення виконувалися вчасно, мають виконуватися і вимоги щодо діяльності самого Конституційного Суду України, а саме:
1) рішення та закладені в них правові позиції мають бути чіткими й зрозумілими для суб’єктів, які їх виконуватимуть, не містити двозначностей, що вимагатимуть додаткового роз’яснення та зумовлюватимуть розгляд аналогічних справ;
2) рішення Конституційного Суду України мають виноситися в межах його компетенції; шляхом тлумачення не повинні створюватися нові норми чи заповнюватися прогалини в правових актах, що ставитиме під сумнів легітимність правових позицій Суду, закладених у мотивувальній або резолютивній частинах його актів;