3) рішення мають виноситися в межах визначених законом процесуальних строків, порушення яких може утруднювати чи унеможливлювати виконання (наприклад, рішення у справах щодо конституційності окремих положень законів України про державний бюджет України, в яких йшлося про обмеження прав громадян на отримання пільг, компенсацій та інших соціальних гарантій тощо);
4) у рішеннях не може міститися невиправдана змінами до Конституції України зміна правових позицій; якщо ж правову позицію змінено, то причина такої зміни має бути глибоко проаналізована та обґрунтована доктринальними підходами;
5) рішення не повинні містити суперечностей у правових позиціях;
6) рішення повинні завершуватися зверненням до відповідного суб’єкта владних повноважень виконати необхідні дії у сфері правового регулювання суспільних відносин або у сфері правозастосування судів[19, 23–29];
7) Конституційний Суд України має частіше використовувати надане йому право визначати порядок та строки виконання рішень, покладати на відповідні державні органи обов’язок щодо забезпечення їх виконання, вимагати від відповідних органів підтвердження виконання рішень Конституційного Суду України (стаття частина друга статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»), визначати наслідки прийняття рішення (йдеться про преюдиціальність рішень для судів загальної юрисдикції), звертати увагу на строки їх виконання тощо. Такими своїми правами Конституційний Суд України користується вкрай рідко.
Вирішення проблеми невиконання рішень на законодавчому рівні потребує таких кроків:
1) внесення змін до чинної Конституції України з метою усунення неузгодженостей та суперечностей, закладених Законом № 2222-IV;
2) врегулювання ряду проблем щодо порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ та виконання рішень шляхом прийняття спеціальних законів або внесення змін і доповнень до чинного. В Україні немає єдиного кодифікованого нормативно-правового акта, яким була б урегульована проблема виконання рішень Конституційного Суду України.
В Основному Законі України Конституційному Суду України відведено окремий Розділ ХІІ, у статті 153 якого закріплено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Більш детально організація і порядок його діяльності врегульовані Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (зі змінами)3 та Регламентом Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року, прийнятим у новій редакції Рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі — Регламент).
Регламентація порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ, визначена у Конституції України, надає широкі можливості законодавчому органу — Верховній Раді України — для нормативного врегулювання зазначених положень законом. Регламент Конституційного Суду України має врегульовувати лише окремі питання внутрішньої діяльності Суду, однак Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачає встановлення процедури розгляду окремих категорій справ в актах з питань його внутрішньої роботи, а тому саме в Регламенті закріплені норми, що врегульовують процедуру розгляду справ Конституційним Судом України. До чинного Закону треба внести ряд змін і доповнень, які заповнили б прогалини щодо процедури розгляду окремих категорій справ. При цьому орган конституційної юрисдикції ризикує стати заручником ситуації, коли законодавчий орган, встановлюючи порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ та визначаючи повноваження, може на власний розсуд коригувати його діяльність та обсяг повноважень шляхом внесення змін до спеціального закону за звичайною законодавчою процедурою. Детальніша регламентація діяльності Конституційного Суду в Конституції України, на нашу думку, є більш прийнятною, бо виступатиме додатковою гарантією його незалежності.
У вирішенні проблеми виконання рішень органу конституційної юрисдикції заслуговує на увагу досвід Молдови, яка врегулювала діяльність Конституційного Суду Молдови Кодексом конституційної юрисдикції;
3) порядок організації і діяльності Конституційного Суду України на законодавчому рівні має регулюватися одним спеціальним законом, а процедура розгляду ним справ, на нашу думку, повинна бути визначена в іншому спеціальному законі, а не в Регламенті, адже здійснення конституційного судочинства не є внутрішньою діяльністю Конституційного Суду України, а має публічно-правовий характер, що є видом державно-владної контрольної діяльності, яка завершується прийняттям рішення, що підлягає обов’язковому виконанню;
4) порядок виконання рішень може бути встановлений у Законі України «Про Конституційний Суд України», до якого, скажімо, внесено додатковий розділ, що регулював би механізм виконання рішень Конституційного Суду України та процедуру контролю за виконанням його рішень. Такий контроль може належати самому Конституційному Суду України, зокрема його Секретаріату або спеціально утвореному в Секретаріаті структурному підрозділу. Л. Чубар вважає, що на сьогодні порядок виконання рішень Конституційного Суду України сформульований таким чином, що стосується діяльності самого Суду, а не суб’єктів правозастосування його рішень[24,58]. На її думку, виконання рішень, по суті, завершує процедуру конституційного контролю, тому питання їх виконання не належить до конституційного судочинства, а є компетенцією тих державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових осіб, яким це рішення адресоване безпосередньо[24,55]. Є думка, що нагляд за виконанням рішень Конституційного Суду України повинна здійснювати прокуратура шляхом прокурорського нагляду. Такі позиції заслуговують на увагу і потребують більш глибокого вивчення;
5) порядок виконання рішень може визначатися окремими розділами, які можна внести до чинних законів, що врегульовують порядок виконання рішень судів загальної юрисдикції (про це йшлося вище);
6) порядок виконання зазначених рішень може визначатися окремим спеціальним законом, який врегульовував би строки, особливості, процедуру, механізм виконання рішень Конституційного Суду України та контролю за їх виконанням, передбачав би створення нових органів або структур у вже існуючих виконавчих органах, які виконуватимуть акти органу конституційної юрисдикції та будуть відповідальні за їх належне виконання, бо саме під час здійснення Конституційним Судом України судочинства та винесення підсумкових актів з питань конституційного контролю ним реалізуються державно-владні повноваження;
7) можливе внесення змін та доповнень до законів України «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України», а також до Регламенту Верховної Ради України, якими б врегульовувався механізм виконання рішень Конституційного Суду України з покладенням на ці органи відповідних обов’язків, тобто доповнити законодавчі механізми щодо гарантій виконання рішень Конституційного Суду України[20,30];
8) питання доцільності встановлення на законодавчому рівні відповідальності за невиконання рішень та визначення такої відповідальності (це має бути конституційно-правова, адміністративна, кримінальна чи інший вид відповідальності) можуть знайти своє вирішення шляхом внесення змін до чинного законодавства або прийняття нових законів. Показовими є приклади Білорусі, Азербай джанської Республіки, де законами (відповідно статтями 80, 167) встановлено кримінальну відповідальність за невиконання, відмову у виконанні та неналежне виконання рішень Конституційного Суду. П. Євграфов вважає, що виконання рішень Конституційного Суду є обов’язком кожного, а встановлена у статті 382 Кримінального кодексу України відповідальність за невиконання рішення суду за гальної юрисдикції стосується, зокрема, невиконання, неналежного виконання, відмови у виконанні рішень Конституційного Суду України [10,112-115].
У цьому напрямі можна запропонувати такі кроки:
— встановлення на законодавчому рівні конституційно-правової відповідальності (наприклад, відправлення у відставку або звільнення з посади посадових осіб тощо);
— визначення на законодавчому рівні такого складу правопорушення, як невиконання, неналежне виконання, відмова від виконання рішень Конституційного Суду України, та встановлення відповідних санкцій. Цей закон може передбачати юридичні підстави для визначення конституційної, кримінальної або адміністративної відповідальності та, зокрема, процедурні питання відсторонення від посад вищих посадових осіб[20,28-32], адже в законодавстві України відсутнє поняття такого правопорушення, як невиконання рішень. Спроба врегулювати цю законодавчу прогалину була зроблена народним депутатом України О. Грачовим, який вніс законопроект про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 липня 2004 року № 5772, де запропонував доповнити його статтею 1866, що передбачала новий вид адміністративного правопорушення — невиконання рішень Конституційного Суду України і відповідно санкцію у вигляді накладення штрафу на громадян та посадових осіб. Народні депутати України М. Маркуш та О. Грачов подали на заміну законопроект від 16 лютого 2005 року № 5772 про внесення змін до статті 382 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності посадових осіб за невивиконання рішень та висновків Конституційного Суду України;
9) потребує вирішення на законодавчому рівні проблема визначення правової природи рішень Конституційного Суду України, зокрема закладених у них правових позицій.
Висновки
Виконання рішень КСУ має прямий вплив на побудову демократичного суспільства, у якому право є основним критерієм визнання інтересів людини та громадянина як умови їх верховенства над інтересами будь-яких державних органів і посадових осіб. Виконання рішень КСУ є конституційним обов’язком всіх громадян, держави, зокрема глави держави, органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.