Конституція України в принципово новій площині дозволяє переосмислити зміст і поняття гідності як найвищої соціальної цінності людини. І така новела не залишається не поміченою науковим світом. Так, розкриваючи це поняття з цивільно-правових позицій, Р.О. Стефанчук зазначає, що гідність – визнання цінності кожної фізичної особи, а її об’єктивна сторона – моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей і становища у суспільстві, суб’єктивна ж – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця й ролі в указаній соціальній групі [207, с. 12, 13, 19]. Наведене посилання з точки зору переосмислення цінностей є помітним кроком у дослідженні цієї категорії. Однак воно, на думку дисертанта, не може бути повністю прийнятним.
Дана правова модель гідності не зовсім відповідає її сутності, а тому правильніше було б визначати її не як "визнання цінності фізичної особи", а безпосередньо як саму "цінність" людини, оскільки питання про визнання гідності більшою мірою має відношення до характеристики суб’єктивного права особи на цю цінність, а не до самого поняття.
Не зовсім послідовними є й погляди Р.О. Стефанчука стосовно об’єктивної та суб’єктивної сторін гідності, оскільки, з одного боку, це моральна цінність людини, а з іншого – тільки усвідомлення особою своєї гідності. Такі доводи мовби поділяють загальне поняття гідності на два самостійні, тобто в них відсутня єдина сполучна ланка, якою на нашу думку, і є слово "цінність".
Нові підходи до дослідження гідності спостерігаються й у філософській літературі. Але багато з них потребують обережної оцінки з точки зору їх відповідності до сутності цього багатогранного суспільного явища. Так, приміром, В.А. Малахов, з одного боку, слушно зазначає, що і стосовно гідності, і стосовно честі мова повинна йти не тільки про "самооцінку", а з іншого боку, істотно, на наш погляд, збіднюючи сутність досліджуваної категорії, підкреслює, що гідність – це певний ціннісний стандарт самооцінки. І незважаючи на те, що його уточнення щодо "презумпції гідності", яка полягає не просто в емпіричній оцінці, а в ціннісному стандарті, не в моральній зрівнялівці, а в основі рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожний конкретний індивід може відповідати по-різному [96, с. 186], є цілком обґрунтованими і заслуговують на увагу, саме вживання слова "стандарт" не прийнятне до поняття гідності. Однак, справедливості ради слід зазначити, що цей і подібні до нього підходи до пошуку нових граней гідності, безперечно, наблизили до істинного його розуміння, і найголовнішим їх результатом є те, що значною мірою поставлено під сумнів "монополію" на уявлення про гідність як про самооцінку особи.
Закріплення на конституційному рівні правового статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей свідчить не тільки про те, що стара, традиційна філософська точка зору на гідність як на певну моральну цінність, точка зору, покладена в основу поглядів багатьох правознавців, яка зберегла значення до наших днів, отримала своє юридичне закріплення, а й про те, що таке уявлення про гідність є свого роду доказом того об’єднувального начала, до якого прагнули вчені різних наукових напрямків. Досвід дослідження показує, що єдине всеосяжне визначення гідності виробити практично неможливо в силу її специфіки, а тому безліч моделей, створених теоретиками, мають право на існування. Однак, на наш погляд, усі вони потребують певного об’єднувального вихідного положення, яким можна вважати поняття "цінність", що є до цього часу не тільки складовою аксіології, а й значущою правовою категорією.
Стаття 3 Конституції України – безспірне свідчення ціннісного орієнтиру в сприйнятті спадку наукової думки важливого історичного періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли "країна переживала своєрідний духовний, у тому числі й філософсько-правовий, ренесанс, пов’язаний з відродженням у правознавстві ідеалізму, з реабілітацією природного права і моральних цінностей" [17, с. 106]. Такий період був недовгим у зв’язку з відомими подіями, і лише наприкінці 80-х років ХХ століття знову згадали, що "доброта, співчутливість, моральна цінність не тільки суто етичні, але й соціальні, навіть, коли хочете, державні цінності" [17, с. 71].
Із філософських джерел видно, що "цінністю є для людини все, що має для неї певну значущість, особистісний або суспільний сенс" [70, с. 201]. До "важливості, значення чого-небудь" зводиться й одне з етимологічних значень цього слова [133, с. 759]. З урахуванням цього вважаємо, що лексема "цінність" цілком підходить для герменевтики гідності й честі та, на наш погляд, якнайсуттєвіше відбиває специфіку цих категорій.
У юридичній літературі доволі часто трапляється таке узагальнююче поняття не тільки до честі, гідності та ділової репутації, а й до прав на них, як благо [207, с. 16]. Тому в підручнику з цивільного права є уточнення про те, що це "збірне поняття, що стосується обох юридичних категорій" [39, с. 299].
Благо – "те, що містить у собі певний позитивний зміст" [70, с. 336]. У С.І. Ожегова значення цього слова зводиться до добра, благополуччя; до того, що дає достаток, благополуччя, задовольняє потреби [133, с. 44].
В.І. Даль під благом трактує все добре, корисне, що служить нашому щастю [42, с. 90].
Порівнюючи семантику цього слова й слова "цінність", можна дійти висновку про те, що останнє з них набагато ширше за значенням, оскільки передбачає особливу увагу до ціннісних установок особистості, якими є гідність і честь. У філософській доктрині тому зазначається, що "в наші дні поняття блага витіснено поняттям цінності" [70, с. 336].
Така тенденція потребує свого відображення і в правовій науці в ході дослідження гідності й честі. Питання, пов’язані з трактуванням понять "цінність" і "благо", уже привертають увагу цивілістів. Проте ця проблематика поки що не отримала свого остаточного розв’язання. Так, Р.О. Стефанчук, порушуючи її, обмежився лише констатацією того, що основне значення терміна "благо" розкривається через поняття "цінність" без конкретизації цих дій [207, с. 16]. На його ж думку, "благо" – ознака, що характеризує честь і гідність як об’єкти цивільного права [207, с. 16], що є найбільш уразливим у його роботі, оскільки поняття "благо" застосовується не тільки до досліджуваних об’єктів цивільного права, на що раніше вже зверталася увага в дисертації. Закріплення в ст. 3 Конституції України вищезазначеної характеристики таких об’єктів права є свідченням того, що тенденція до витіснення поняття "благо" поняттям "цінність", яка відмічена у філософській літературі, отримала своє легальне правове закріплення, а це дає всі підстави для його використання і в цивільно-правовій доктрині.
Досвід дослідження показує, що практично жодне визначення, що трапляється в цивілістиці, не містить у собі поняття "цінність", а замість цього однаково використовується лексема "оцінка" (самооцінка, суспільна оцінка тощо). Виключення з такої негативної тенденції поодинокі. Так, приміром, О.М. Ерделевський поняття "честь" не зводить до оцінки, а, на його думку, "честь – відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства" [258, с. 11].
У сучасних філософських джерелах зазначається, що оцінка є кількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять до змісту цінності, і часто виражається в так званих лінгвістичних перемінних, тобто без завдання числових функцій [70, с. 201].
Питання про співвідношення цінності й оцінки як різних, але тісно взаємопов’язаних між собою категорій, детально викладено Л.П. Морозовою, котра зазначила, що оцінка є вторинною та похідною від цінності, і незважаючи на те, що оцінка виходить від людини та пов’язана з її індивідуальністю, вона не створює цінність, а, навпаки, цінність є основою оцінки [122, с. 90].
Отже, застосування в поняттях як вихідного положення слова "оцінка" не відбиває суті честі й гідності та не відповідає ціннісним орієнтирам у розвитку сучасного світу, що, як слушно зазначають російські вчені, є однією з юридичних гарантій прав особи в суспільстві, забезпечення яких передусім залежить від особливостей особистісної ціннісно-нормативної орієнтації в праві [69, с. 95-107].
Правильні уявлення про гідність, як і про честь, мають і інше юридичне значення. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, що сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, з яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].
На думку дисертанта, саме поняття "цінність" є відображенням суті досліджуваних категорій, їх аксіолого-правової парадигми, а тому немає ніякого сенсу розкривати ці поняття спочатку через поняття "благо", а потім через поняття "цінність", як на це вказується в сучасній цивілістичній літературі [207, с. 16].
Цілком підходящим до честі й гідності як до особистісних цінностей є і таке конституційне визначення, як "найвищі соціальні".
У юридичній літературі його значення має різний правовий відтінок. Так, Н.П. Осипова відмічає, що поняття "найвища соціальна цінність" означає, що саме людина є мірою змісту й місця будь-яких соціальних відносин, а тому все, що її стосується, має основоположний соціальний зміст [136, с. 73]. Інакше розкриває сутність цих понять Р.О. Стефанчук, звертаючи увагу на те, що право на честь і гідність як на найвищі соціальні цінності є природним правом особи і тому незалежно від її становища в суспільстві підлягає всебічному правовому захисту [207, с. 14].