Визначення честі як суспільної оцінки особи, а гідності – як почуття людиною своєї суспільної значущості, цінності притаманні науковим поглядам не тільки вищезазначеного періоду, а й, приміром, 60-х років, коли честь і гідність в основному досліджувалися з криміналістичної точки зору як об’єкти образи та наклепу [83, с. 128]. Дальший розвиток цивілістичної думки до цього часу свідчить про те, що вищевказані інтерпретації честі з тими чи іншими варіаціями й відтінками зберегли своє значення, і як і раніше більшість авторів зводять це поняття до оцінки особи суспільством, з допомогою якої і визначається правова природа честі [202, с. 16-17; 39, с. 303; 37, с. 199]. Відмінність поглядів учених убачається лише в характері цієї оцінки.
Незважаючи на те, що ще 1961 року відмічалася нечіткість позиції деяких авторів щодо поняття "честь" [83, с. 128], ця тенденція зберігається і досі. Так, Р.О. Стефанчук слушно зазначає, що декотрі автори досить метафізично розуміють "честь" у вигляді суспільної оцінки індивіда, а "гідність" у вигляді самооцінки індивідом самого себе й однобічно висвітлюють їх природу [201, с. 236]. Не одностайні юристи й у розумінні самого характеру тієї оцінки, яка визначає честь як правову категорію. Одні автори вважають, що честь – це суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи і ця оцінка містить у собі морально-етичні якості особи, її поведінки та діяльності, зумовлює її місце в суспільстві, соціальній групі, серед колег, у сім’ї тощо [37, с. 199]. Інші автори бачать у честі об’єктивну оцінку особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи або соціальну оцінку моральних та інших якостей особи [39, с. 303]. На думку третіх, честь – це певна соціальна оцінка особи, яка формується в процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей на підставі таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та ін. [27, с. 10-11]. Для четвертих це просто соціально значуща позитивна оцінка особи з боку громадської думки [38, с. 365].
Усе це свідчить про те, що критерії оцінки, що входить до поняття честі, багатоманітні й відобразити їх одним визначенням практично неможливо. Тому в науці "честь" і "гідність" стали розглядати у двох аспектах: з об’єктивної (зовнішньої) сторони та з суб’єктивної (внутрішньої) сторони [6, с. 171; 12, с. 208; 168, с. 71; 176, с. 23; 177, с. 57-64 та ін.].
В історії розвитку радянської цивільно-правової науки обидва ці аспекти почали застосовуватися практично відразу ж після того, як честь і гідність стали об’єктами регулювання й захисту. Так, ще 1966 року М.А. Придворов зазначив, що "оцінка суспільством діяльності людини складає об’єктивну сторону честі, що не виключає й самооцінку здійснюваних дій особою. В останньому випадку честь виступає як суб’єктивна її сторона" [166, с. 40]. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що такий прийом не є відкриттям XX століття, а з успіхом застосовувався ще наприкінці XIX століття.
Необхідно зазначити, що особливо розвиненим поняття честі було в німецькій науці. Німці стали по суті родоначальниками дуже багатьох різноманітних теорій честі, об’єднуваних у літературі в три великі групи: суб’єктивні, об’єктивні та змішані. Суб’єктивні теорії мали основою психічні риси індивіда, його свідомість, почуття, волю. Для представників цих теорій честь є стан непорушеної моральної гідності, який внутрішньо притаманний індивіду незалежно від ставлення до нього з боку оточуючих. Об’єктивні теорії, навпаки, під честю розуміли соціальне становище особи, її суспільне значення, пов’язане з повагою з боку оточуючих.
Нарешті, змішані теорії являють собою суто механічне поєднання вказаних вище двох напрямків з переважанням в одних випадках суб’єктивних, а в інших – об’єктивних моментів. Докладну характеристику цих теорій дав дореволюційний криміналіст Н.Н. Розін [179, с. 21-48]. Наприкінці XIX століття німецький філософ-ідеаліст І. Екштейн у книзі "Честь у філософії та праві" розглядав дві форми честі:
- зовнішню честь як етичну оцінку особи, із якої випливає повага;
- внутрішню честь як духовне "я" людини, від "усього тілесного звільненої" [256, с. 9-23; 7, с. 9].
На думку І. Екштейна, зовнішня честь – це оцінна категорія, пов’язана з громадською думкою, це "етичне благо, прагнення до неї є моральне прагнення, бо честь задовольняє моральні потреби людини" [256, с. 9-23; 7, с. 9].
Як видно з вищенаведеного, прогресивність погляду цього вченого стосовно існування двох форм честі межувала з їх помилковістю, що полягала в неправильній інтерпретації змісту внутрішньої честі та в її відірваності від зовнішньої честі.
Якщо І. Екштейн вважав, що обидві форми честі не пов’язані одна з одною, то інший філософ – Т. Ліппс – зазначав, що внутрішня й зовнішня честь можуть перебувати в суперечності між собою і навіть у глибокому антагонізмі. Він віддавав перевагу зовнішній формі честі й стверджував, що особиста честь не залежить від думки людей і ніякими об’єктивними обставинами визначена бути не може [91, с. 392; 7, с. 11].
Аналізуючи погляди цих мислителів, А.Л. Анісімов зазначає, що "неправомірне розмежування честі на два самостійні й незалежні одне від одного поняття (зовнішню та внутрішню) служили й служать для обґрунтування індивідуалізму і волюнтаризму, для доказу індетермінованості моральних вчинків суспільними відносинами" [7, с. 11]. Але незважаючи на це, викладені погляди німецьких учених стали помітним кроком у дослідженні поняття честі. Їх ідеї були не тільки позитивно сприйняті в дореволюційній російській науці, а й суттєво пророблені. Так, криміналіст Н.Н. Розін, досліджуючи об’єкти образи й наклепу, підтримав думку про існування честі в об’єктивному значенні, або об’єктивної зовнішньої честі, та честі в суб’єктивному значенні, або суб’єктивної внутрішньої честі. На його думку, честь в об’єктивному значенні є визнання людської особистості іншими, повага, пошана, усталене значення людини з точки зору громадської думки, інакше кажучи – оцінка людської особистості; честь же в суб’єктивному значенні являє собою внутрішню людську властивість. Також він зазначив, що головною підставою зовнішньої честі є соціальна корисність і цінність людини; суб’єктивна ж честь як явище виключно світу психічного тісно межує і навіть зливається зі сферою людської самосвідомості, зі сферою усвідомлення в собі людської особистості та її гідності [179, с. 21-48]. У даний період розвитку юридичної науки це не може бути повністю сприйняте з огляду на деяку погрішність поглядів, котрі не потребують додаткового обґрунтування.
Честь і гідність відносяться до цінностей духовного світу людини, а тому вони, як і інші цінності, об’єктивні за змістом, оскільки зумовлені всією сукупністю обставин життя людей і виражають об’єктивну необхідність духовного освоєння ними оточуючого їх природного ті соціального світу. Водночас духовні цінності суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості. З урахуванням викладеного цілком з’ясовною і правильною, на наш погляд, є характеристика як честі, так і гідності з суб’єктивної та об’єктивної точок зору. Такий підхід дозволяє більш чи менш абсолютним чином дати їм належну інтерпретацію. При цьому слід особливо відмітити, що і суб’єктивний, і об’єктивний критерії оцінки честі й гідності мають не тільки суто теоретичне значення, а й знаходять своє практичне застосування. Так, М.С. Малеїн зазначає, що в конкретних випадках використовуються обидва ці критерії: суб’єктивний для оцінки духовного блага з позиції потерпілого, його індивідуальних поглядів, особливостей, а об’єктивний для визначення його суспільної значущості. За його ж прикладом, якщо ініціатива захисту порушеного блага особистого характеру належить самому громадянинові і він керується власною суб’єктивною думкою, то суддя не може відмовити в прийнятті заяви про захист честі й гідності, керуючись тільки об’єктивним критерієм [98, с. 16].
Ці дані спростовують точку зору, яка трапляється інколи в науковій літературі, про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту честі не має значення. Тому цілком обґрунтовано і з посиланням на думку М.А. Придворова дослідники честі й гідності звертають увагу на цю обставину як на негативний момент [201, с. 237].
Таким чином, розкриття поняття честі з урахуванням її об’єктивного і суб’єктивного аспектів має досить істотне юридичне значення.
Інтерпретуючи честь в об’єктивному розумінні, слід відмітити, що це не сама суспільна оцінка, а цінність, котра підлягає оцінці, яка спрямується від суспільства до особи та ґрунтується на інформації про особу, її поведінку. Джерелом такої інформації є не думки особи, а соціально значущі факти, котрі визначаються характером існуючих суспільних відносин, у тому числі моральних, етичних, релігійних та ін., рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням ними сенсу власного життя. Як правильно зазначається в літературі, отримана інформація зіставляється з інформацією про суспільні потреби, критерії добра і зла, справедливості, совісті, обов’язку, суспільного ідеалу [12, с. 11].
У літературі приділяється достатня увага характерові інформації, який впливає на оцінку будь-якого явища об’єктивної дійсності, Так, у роботах із соціальної теорії відзначається, що крім кількості цінності та змісту, інформація (зокрема соціальна) має й інші властивості (правдивість, партійність, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразність) [228, с. 217-218]. Ці критерії цілком застосовні і для інформації про честь особи, тому деякі з них ураховуються й аналізуються її дослідниками. Торкаючись цього питання, слід звернути увагу на позицію Р.О. Стефанчука, котрий, проаналізувавши роботи А. Харкевича, А.В. Бєлявського і М.А. Придворова, слушно зазначив, що честь, як і її оцінка, залежить від повноти, достовірності й своєчасності інформації та правильності її опрацювання [201, с. 236]. Однак порівняння наведених даних з відомостями філософського словника дає підставу припускати недооцінку цим автором усіх критеріїв, що мають значення для характеру інформації. Крім того, слід особливо звернути увагу на те, що Р.О. Стефанчук, з одного боку, справедливо зазначає, що для формування правильної суспільної оцінки необхідно враховувати всі сторони життя та діяльності особи, мотиви діяльності, обставини здійснення тих чи інших дій тощо, а з іншого боку, зовсім необґрунтовано займає критичну позицію стосовно поглядів А.Л. Анісімова. Так, у статті він стверджує, що не поділяє точки зору останнього про те, що відомості, які є джерелом суспільної думки, повинні мати систематичний характер, оскільки в деяких випадках, на його думку, після одноразового вчинення тяжкого злочину або злочину з корисливим мотивом особа, що вчинила його, все одно отримає негативну суспільну оцінку [201, с. 236-237]. Безумовно, доводи Р.О. Стефанчука заслуговують на увагу, але не в плані критики позиції А.Л. Анісімова, оскільки у своєму дослідженні цей автор веде мову не про систематичність відомостей, а про сукупність дій і вчинків особи. Причому він особливо відзначає, що "для формування правильної суспільної оцінки людини судження про неї повинне ґрунтуватися не на поодиноких діях і вчинках, а на їх сукупності" [7, с. 12].