Гідність і честь – духовні цінності людини, що свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки з допомогою суб’єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. На думку дисертанта, такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що в першу чергу відповідає потребам її нормального функціонування та вимагає його правового виразу й законодавчого оформлення. На відміну від суб’єктивного права фізичної особи, пов’язаного з володінням цими цінностями, що є "одним з основних природних прав особи" [261, с. 144] та існує незалежно від його юридичного закріплення, це право потребує правового визнання й забезпечення. Однак слід зазначити, що й цього недостатньо для визначення права на повагу гідності та честі як суб’єктивного права особи, оскільки в юридичній літературі справедливо відмічається, що саме по собі існування об’єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені ним юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані [264, с. 161], і що з практичної точки зору важливою є належність суб’єктивного права відповідним суб’єктам [264, с. 161], оскільки "категорія суб’єктивного права підкреслює, що це – наявне право суб’єкта" [264, с. 161]. Отже, щоб надати праву на повагу гідності та честі статусу суб’єктивного, треба, не обмежуючись формально-юридичним його визначенням, проникнути глибше в його соціальне значення й соціальну сутність. Для виявлення юридичної природи права на повагу гідності та честі необхідним є насамперед філософсько-правове осмислення проблеми "право на повагу".
Відразу ж слід зазначити, що в юридичній літературі вже висловлено сумнів, чи охоплює поняття "право на повагу" сутність відносин, які виникають з приводу честі, гідності та ділової репутації, оскільки, на думку Р.О. Стефанчука, абсолютному праву на повагу кореспондує обов’язок усіх інших осіб поважати честь і гідність конкретного суб’єкта [201, с. 239]. Крім того, з урахуванням того, що честь і гідність є поняттями оцінними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи, навряд чи, з точки зору цього автора, треба формулювати право на честь і гідність як право на повагу цих благ [201, с. 239].
Перш ніж дати оцінку таким поглядам, вважаємо за доцільне розглянути наукове значення, сутність і зміст самої категорії "повага".
Проблема стосовно права на повагу є надзвичайно цікавою та перспективною, тому що дане питання практично не розглядалося у вітчизняній цивілістиці, а це, у свою чергу, не виключає неоднозначності наукової оцінки досліджуваного поняття.
Як підкреслює Е.Ю. Соловйов, уже два століття тому було віднайдено "максиму правозахисної поведінки", яка полягає в тому, що "повага до прав людини є перший категоричний імператив" [199, с. 117]. На думку цього автора, її зрозумів і блискуче виразив ще у 80-х роках ХVIII століття І. Кант, заявивши, що "повага до чужого права є перший з досконалих обов’язків" [199, с. 117]. Кантівське визначення, аналогічне вищевказаному, використовується і в сучасній юридичній літературі. Так, С.С. Алексєєв, відтворивши цитату німецького мислителя про те, що "наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню шанувати його", особливо уточнює, що вона має відношення і до суб’єктивного права – права окремих осіб, спільнот [4, с. 696]. Обов’язок, на думку цього автора, – категорія правова, через яку й реалізується вища моральна оцінка права, а конструювання поняття "правовий обов’язок" виявляється можливим і виправданим тільки в громадянському суспільстві [4, с. 691-692].
Про те, що "проблема гідності – це проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей і суспільства в цілому" [96, с. 185], зазначається і в сучасній філософській літературі.
Термін "повага" в російській мові є неоднозначним. Він поширюється як на сферу почуттів, так і на сферу поведінки, у якій під повагою розуміється здійснення певних дій, які вимагаються ким-небудь. Звернувшись до "Словника російської мови" ("Словаря русского языка"), читаємо: "Уважити – 1. Виконати, визнавши слушним (розм.). Уважити чиєсь прохання. 2. Віддати кому-небудь шану, виконавши його бажання (прост.)" ("Уважить – 1. Исполнить, признав основательным (разг.). Уважить чью-нибудь просьбу. 2. Оказать кому-нибудь уважение, выполнив его желание" (прост.)) [133, с. 754]. Найбільш повна характеристика поняття "повага" дається у філософській літературі. Зокрема, у "Словнику з етики" говориться: "Повага – одна з найважливіших вимог моральності, що має на увазі таке ставлення до людей, у якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також у соціальних умовах життя суспільства) визнається гідність особи. Повага передбачає справедливість, рівність прав, якнайповніше задоволення інтересів людей, надання їм свободи; довіру до людей, уважне ставлення до їх переконань, устремлінь; чуйність, ввічливість, делікатність, скромність" [194, с. 367]. Незважаючи на підкреслену вище повноту такого визначення, вважаємо, що воно все одно не розкриває повною мірою багату за своїм змістом і дуже важливу категорію як етичного, філософського, так і правового характеру. Виходячи з цих рис, повага є об’єктом пильної уваги і дослідження авторів сучасної етичної науки, які повагу разом з такими категоріями, як співчуття та любов, відносять до важливих моральних умов людського спілкування. На думку В.А. Малахова, під повагою в етиці визнають таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (у певних діях, поведінкових актах, формах суб’єктивного ставлення) визнання людської гідності" [96, с. 276]. Заслугою автора є і розкриття значення "поваги" в плані співвідношення гідності та честі, яке, з його погляду, полягає в тому, що повага, як практична реалізація визнання людської гідності знаходить своє доповнення в пошані, що насамперед реалізує визнання особистих якостей індивіда та його належність до певної спільноти [96, с. 276]. Таким чином, авторами Проекту ЦК України цілком обґрунтовано і правильно позначено в назві статті 290 право саме на повагу гідності та честі, через що ці блага й реалізуються. За даними того ж дослідження можна зробити найголовніший висновок про те, що повага в етичному значенні цього терміна передбачає активність особи, і оскільки повага – це насамперед реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування, то ця активність означає добротворення, справедливість, виконання своїх обов’язків, чуйність, чулість, відповідальність, реалізацію свого життєвого призначення тощо. Однак, як слушно зазначає В.А. Малахов, усього цього людина може досягти тільки ціною власних зусиль. Причому повага до інших нерозривно пов’язана з самоповагою, високий рівень якої – це обов’язок людини не тільки перед собою, а й перед іншими. І саме в такому взаємозв’язку полягає невід’ємна основа людського спілкування. З повагою несумісні насильство, пригнічення, приниження, жорстокість [96, с. 277-278]. Як зазначається в Преамбулі Загальної декларації прав людини, недопустимим є і нехтування, зневажання прав людини [113, с. 14].
Знаходимо ми відповідь у В.А. Малахова і на питання про можливість формулювання права на гідність і честь як права на їх повагу з урахуванням того, що вони "є поняттями оцінювальними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи" [201, с. 239]. Із філософської точки зору необхідним тут є підхід, відповідно до якого певний мінімум поваги повинен бути гарантований кожному презумпційно, тобто з урахуванням його причетності до людства і наявності у нього пов’язаних з цим прав, ціннісних переваг і духовних потенціалів. Відзначаючи цивілізований характер даних уявлень, автор особливо застерігає, що на таку гарантовану повагу заслуговують і злочинці, оскільки "міра її прояву в місцях відбуття покарання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чи іншого суспільства цілому" [96, с. 277].
Аналіз наукової літератури свідчить про те, що такі уявлення про повагу людської особистості існували не завжди. Прикладом може служити порівняння поняття "повага", викладеного в словнику російської мови С.І. Ожегова за 1984 р. і в Тлумачному словнику російської мови під редакцією Д.М. Ушакова за 1940 р. У першому науковому виданні під "повагою" розуміється "шанобливе ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств" [133, с. 754], що не тільки вписується в сучасні етичні трактування цього поняття, а й відповідають нормам міжнародного права. Так, приміром, у ст. 1 Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року закріплено, що "усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах", та особливо застерігається, що така рівність, без якого б то не було розрізнення, притаманна людині й у ході дальшого володіння всіма правами та всіма свободами (ст. 2) [113, с. 15].
Зі змісту Тлумачного словника за 1940 рік видно, що майже протягом півстоліття досліджувана категорія розкривалася з інших позицій. Так, під повагою розумілося "почуття пошани, ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств, заслуг, високих якостей" [219, с. 864], що явно суперечить сучасному презумпційному підходу вчених, оскільки воно залежало не тільки від людської гідності, рівної для всіх, а й від заслуг особи та її високих якостей, якими не всі володіють однаково. Неприйнятність такого підходу очевидна не тільки з точки зору розвитку етичної, філософської думки, а і з погляду вдосконалення законодавства. Так, відповідно до ст. 21 Конституції України, усі люди вільні й рівні у свої гідності та правах [77, ст. 141], що практично один в один співзвучне з вищенаведеною нормою Загальної декларації прав людини. На реалізацію цих положень спрямована стаття 263 Проекту ЦК України – "Рівність особистих немайнових прав фізичних осіб", де на розвиток конституційних положень сформульовано правило про те, що "кожна фізична особа має рівні особисті немайнові права – незалежно від віку, дієздатності та інших обставин". Більше того, "забороняються будь-які обмеження особистих немайнових прав фізичних осіб, крім тих, які прямо передбачені цим Кодексом та іншими законами" [241; 242]. У цьому і знаходить своє підтвердження перспектива правового закріплення презумпційного підходу щодо рівності всіх фізичних осіб на повагу не тільки їх честі, гідності, а й інших особистих прав.