Наведені вище досягнення етичної думки стосовно змісту права на повагу, котрі відповідають чинному як міжнародному, так і національному законодавству (ст. 1 Загальної декларації прав людини і ст. 21 Конституції України), не дозволяють нам погодитися з точкою зору Р.О. Стефанчука, який висловив сумнів щодо юридичної природи досліджуваного права, оскільки вона в першу чергу суперечить презумпційно-гарантованому мінімуму поваги до будь-якої людини. Крім того, ряд висловлюваних на її обґрунтування доводів заслуговують на значно докладніший розбір.
Як видно з аналізу змісту статті, Р.О. Стефанчук зайняв солідарну позицію з авторами, котрі вважають, що сутність права на честь і гідність включає позитивні й негативні аспекти: активні дії носія цих благ і дії, пов’язані з їх захистом. На жаль, автор не дає виносок у тексті, які б дозволяли дізнатися, чию ж конкретно точку зору він підтримує. Розкриваючи негативний аспект, Р.О. Стефанчук використовує думку авторів російського підручника з цивільного права про те, що для багатьох немайнових прав характерною є наявність двох правомочностей: по-перше, можливості правоможної особи вимагати від неозначеного кола зобов’язаних осіб утримуватися від порушення її права; по-друге, можливості вжити в разі порушення її права встановлених законом заходів захисту [38, с. 361]. Аналіз такої точки зору свідчить про те, що вона відповідає загальним науковим уявленням того часу щодо сутності абсолютних суб’єктивних прав, яка розкривалася з урахуванням стану чинного цивільного законодавства, і зокрема в аспекті статті 7 ЦК РФ (аналогічної ст. 7 нині діючого ЦК України). Ця сутність зводилася тільки до негативного аспекту. Проте слід зазначити, що вже в цей період з’явилися публікації, у яких стала розглядатися паралельно негативній стороні й позитивна сторона суб’єктивного права на честь і гідність. Так, приміром, А.Л. Анісімов відмітив, що "найбільшу увагу законодавця при розробленні суб’єктивного права на честь, гідність та ділову репутацію, напевно, привертає так звана негативна сторона цього права (поведінка, яка заборонена зобов’язаним особам), ніж його позитивна сторона (поведінка, яка дозволена правоможному)" [7, с. 27]. Як бачимо, висновки в цій роботі зроблено тільки на рівні тлумачення усталеного в даному разі напряму юридичного мислення і виражають вони лише одне з теоретичних припущень щодо характеру розглядуваного в ній суб’єктивного права. Справедливості ради слід зазначити, що набагато раніше, ніж таке припущення було висловлено А.Л. Анісімовим, у юридичній літературі існували вже більш конкретні точки зору на сутність досліджуваного права. Наприклад, уже 1986 року автори монографії під редакцією В.П. Мозоліна відмічали, що суб’єкт особистих немайнових прав не є пасивним, а користується цими правами; отже, кореспондуючі обов’язки третіх осіб не вичерпуються утриманням від порушення особистого права [175, с. 205]. Така позиція йшла врозріз із загальноприйнятою та відповідала вже більш сучасним уявленням про сутність суб’єктивного права.
Зміна "духу" цивільного законодавства привела до переосмислення цілої низки теоретичних проблем, у тому числі й стосовно порушеної проблематики, і тому погляди багатьох учених докорінно змінилися. Прикладом може служити позиція відомого фахівця в галузі особистих немайнових прав М.М. Малеїної, котра протягом тривалого часу, відмічаючи абсолютний характер правовідносин з приводу честі й гідності, зводила основні обов’язки суб’єктів, що протистоять правоможній особі, до неперешкоджання здійсненню свого права [100, с. 10]. Як видно з останніх публікацій, погляди цього автора істотно змінилися і її сучасний підхід полягає в тому, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер, який випливає з аналізу їх змісту та здійснення [105, с. 16]. У статті М.М. Малеїної немає жодної згадки про негативний аспект суб’єктивного права на честь і гідність. Видається, що такий підхід є найкращим з огляду на його наукову обґрунтованість і відповідність змістові цивільного законодавства сучасного періоду. До заслуги М.М. Малеїної слід віднести і той факт, що вона не зводить всі можливі правоможності суб’єкта особистого немайнового права до традиційної "тріади" повноважень власника, суб’єктивне право якого, на думку деяких авторів, схоже з суб’єктивним правом на честь і гідність [38, с. 631 та ін.]. Це дало їй підставу відмітити, що суб’єктивне право не є нерозкладане на складові елементи ціле, а являє собою сукупність можливостей (правомочностей), і що суб’єкт особистого немайнового права має, крім володіння й користування, інші різні правоможності [105, с. 17].
Як видно зі змісту статті Р.О. Стефанчука, позиція М.М. Малеїної оцінюється ним як радикальна. Про це свідчить аналіз автореферату дисертації доктора юридичних наук за 1997 рік, де "повноваження щодо володіння, користування і зміни честі, гідності та ділової репутації" цей автор відносить до позитивного аспекту права на честь, гідність і ділову репутацію. Однак з останньої публікації за 2000 рік випливає, що погляди цього правознавця стали ще більш радикальними, оскільки тут уже йде мова не про якісь окремі аспекти суб’єктивного права, а про єдиний позитивний його зміст – зміст, що виключає поняття "негативний аспект", який, на нашу думку, узагалі позбавлений будь-якого сенсу. У позиції ж Р.О. Стефанчука це не знаходить свого відображення. Ось чому в цілому правильна, як ми вважаємо, думка автора про те, що редакція статті 290 Проекту ЦК України про право на повагу честі та гідності, а також статті 291 цього ж джерела про право на недоторканність ділової репутації потребує коректування, не виокремлює все-таки основної ідеї щодо прийнятності "права на повагу" в змісті цих норм, оскільки він не висуває конкретних пропозицій щодо зміни їх редакції.
У зв’язку з розглядуваним питанням про "право на повагу" честі, гідності та ділової репутації на окрему згадку заслуговує такий вироблений теорією підхід. Характеризуючи суб’єктивне право особи на честь, гідність і ділову репутацію, багато хто з цивілістів відзначає як істотну особливість їх абсолютний характер [37, с. 199; 240, с. 334; 38, с. 83; 7, с. 25 та ін.]. Саме ця обставина послужила для Р.О. Стефанчука підставою для сумнівів щодо правового статусу права на повагу гідності та честі у вигляді конкретного суб’єктивного права фізичної особи.
Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що сама по собі конструкція абсолютного суб’єктивного права не проливає світло на позначену проблему. Так, деякі автори, відмічаючи практичну значущість абсолютизації особистих немайнових прав, тим же часом указують, що "слід мати на увазі, що поділ цивільних правовідносин на абсолютні та відносні значною мірою має умовний характер, оскільки в багатьох цивільних правовідносинах поєднуються як абсолютні, так і відносні елементи" [39, с. 83]. До цього треба додати, що така умовність притаманна й відносинам, об’єктом яких є честь, гідність і ділова репутація особи. На думку А.Л. Анісімова та інших цивілістів, що відмічають абсолютний характер досліджуваних прав, головною суттю обов’язків невизначеного кола осіб є "утримання від посягання на честь, гідність і ділову репутацію індивіда, трудового колективу чи організації" [7, с. 24]. У цьому й полягає, на їх думку, особливість здійснення особистих немайнових прав, оскільки "законом визначаються не межі реалізації нематеріальних благ правоможною особою, а встановлюються межі вторгнення сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються, допускається застосування примусових заходів до їх відновлення" [39, с. 83], – уточнюється в юридичній літературі.
Не можна погодитися з такими твердженнями тільки тому, що суть права на честь і гідність обмежено зводиться лише до утримання від їх порушення. Як уже раніше зазначалося, це не відповідає стану законодавства і тим його перспективам, котрі вже намічені в дальшому його розвитку щодо регулювання особистих немайнових відносин. Пропозиції авторів Проекту ЦК України про закріплення не тільки права особи на захист честі, гідності, але й права на повагу цих цінностей особи мають під собою цілком обґрунтовану наукову базу. А останнє право – більш широке за змістом у порівнянні з наведеними вище доводами. Ще 1976 року такий видатний фахівець із загальної теорії права, як Л.С. Явич, справедливо зазначив, що слід відрізняти реальні правові відносини від юридичних конструкцій абсолютного та загального правовідношень. На його думку, "можна сперечатися про значення цих теоретичних абстракцій для науки та практики, але вважати їх правовими реаліями немає підстав" [264, с. 209].