Обґрунтовуючи висновок про те, що саме у визнанні гідності й честі проявляється сутність досліджуваного суб’єктивного права, вважаємо за необхідне послатися як на приклад на юридичні норми, що присвячені праву на повагу. Так, у ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №111 під назвою "Обов’язки поважати права людини", мова йде саме про те, що основні права гарантуються кожному [163, с. 27], а отже, визнаються за будь-яким суб’єктом. У статті 81, яка присвячена праву на повагу особистого та сімейного життя, у п. 1 зазначено, що кожний має право на повагу його приватного та сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції, а в п. 2 – що держава не може втручатися в здійснення цього права, крім випадків, перелічених у цій нормі [163, с. 30], що на думку дисертанта, також є доказом визнання цих прав. Про загальне й ефективне визнання та здійснення прав і свобод людини з метою сприяння їх повазі говориться і в Загальній декларації прав людини [113, с. 14]. У цьому зв’язку заслуговує на увагу висновок М.Н. Марченка про те, що в сучасних правових системах категорія "гідність особи" сприймається як об’єктивний факт, як визнання цінності особи в усіх регульованих правом сферах соціального життя: економічній, політичній, особистій [131, с. 318]. Позитивно оцінюючи кодифікаційну діяльність авторів Проекту ЦК України стосовно до закріплення в системі вітчизняного законодавства інституту особистих немайнових прав людини, С.І. Шимон також справедливо вважає це доказом стабільності тенденції загального забезпечення прав і свобод людини, визнання цінності конкретної особи, її духовної, моральної неповторності [251, с. 163].
Таким чином, зведення сутності суб’єктивного права на гідність і честь до утримання від їх порушення або до їх недоторканності значно збіднює його характер. Крім того, вона не відповідає і тим загальнотеоретичним поглядам юристів на суб’єктивне право особи, яке більшість авторів зводить до міри юридично можливої поведінки. Якщо припустити, що утримання від порушення гідності й честі – це вид і міра юридично можливої поведінки, то значення цього суб’єктивного права втрачається, оскільки при цьому нічого не вказується про соціальну цінність даного права, про свободу власних дій суб’єкта, від яких залежить зміст честі й гідності, про незалежність суб’єкта в здійсненні цього права тощо.
Торкаючись питання про поняття суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі, слід зазначити, що його наукове визначення робиться вперше. Але як у загальноправовій, так і в цивільно-правовій літературі існує безліч моделей і загальноюридичного значення, і стосовно до позначеної тематики. Це пояснюється тим, що протягом тривалого періоду дане питання є досить спірним у науці, у чому можна переконатися на прикладі тих визначень, котрі вироблено цивілістами щодо суб’єктивного права особи на гідність і честь. Так, деякі автори під правом на честь, гідність і ділову репутацію розуміють право на самооцінку й соціально значущу оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина та юридичної особи (організації), від яких залежить їх становище в суспільстві [39, с. 303]. М.А. Придворов бачить у ньому забезпечену законом та іншими соціальними нормами можливість для кожного суб’єкта користуватися цим соціальним благом і в разі їх порушення вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки [166, с. 41-42]. Трапляються в юридичній літературі і найзагальніші визначення у вигляді того, що право на честь і гідність – суб’єктивне право з притаманними йому властивостями (абсолютне, невідчужуване та невіддільне від особи його носія) [197, с. 165].
Виводячи поняття суб’єктивного права особи на повагу гідності й честі, дисертант бере за основу одну з загальновизнаних у цивілістичній літературі моделей суб’єктивного права, розроблену С.М. Братусем. На його думку, суб’єктивне право – "це міра можливої поведінки даного суб’єкта, забезпечена законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб" [22, с. 13]. Приблизно така ж модель суб’єктивного права визнана й існує до цього часу і в загальноправовій літературі [193, с. 381]. Велике значення для вирішення цього питання мають і ті положення, які містяться в Проекті ЦК України: це і загальне положення про особисте немайнове право (ст. 260), і положення про його зміст (ст. 262), здійснення (ст. 264, 265) та ін. Безумовно, що немає необхідності включати їх усі до розроблюваного визначення, але деякі з них заслуговують на особливу увагу і повинні знайти своє відображення в ньому. Це стосується насамперед правила статті 262 Проекту ЦК України, де вказано, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя, а також правило про самостійне здійснення особистих немайнових прав (ст. 264) [241; 242; 243].
Узагальнюючи все раніше розглянуте, пропонуємо таке визначення права на повагу до гідності та честі. Право на повагу до гідності та честі – це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей. Відповідно до Конституції України така юридична можливість визнається й охороняється державою, а тому за своєю юридичною природою це право є суб’єктивним правом особи. Його здійснення передбачає реалізацію змісту цього права для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов’язаної, бо не виключає ні свободу користуватися своїм правом на гідність і честь, ні обов’язок поважати ці цінності.
Оскільки така правова конструкція передбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права для задоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожної особи на недоторканність її гідності й честі та до можливості вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать гідність і честь особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивного права і значно збіднює його зміст. Оскільки право на повагу гідності та честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагу гідності та честі й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальних цінностей.
Для усунення суперечностей у назві й змісті статті 290 Проекту ЦК України та необґрунтованого звуження змісту права на повагу гідності та честі вважаємо за необхідне внести такі доповнення:
1. У назві статті 290 після слів "на повагу" додати слова "і захист", що в цілому повинне виглядати так:
"Стаття 290. Право на повагу і захист гідності та честі."
2. Зміст статті 290 доповнити частиною 1: "Кожний має право на повагу до гідності та честі". У зв’язку з цим ч. 1 і ч. 2 даної статті вважати відповідно чч. 2 і 3.
2.2 Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу
гідності та честі
гідність честь особа цивільний правовий
Досліджуючи далі юридичну природу суб’єктивного права на повагу гідності та честі, треба зупинитися окремо на питанні про його здійснення, що надає йому реального значення та необхідної визначеності.
Згідно з загальнотеоретичними аспектами здійснення (реалізація) прав людини – це практичне використання нею можливостей, відображених її відповідними правами [143, с. 18].
У цивілістиці здійсненням суб’єктивного права прийнято вважати реалізацію її змісту для задоволення інтересу правоможної особи [105, с. 17]. Здійснення суб’єктивного права на честь і гідність складається з певних претензій, з одного боку, і визнання цих претензій – з іншого [166, с. 41]. Порівнюючи ці визначення, слід дійти висновку про те, що зміст їх є однаковим і зводиться до питання про зміст досліджуваного права.
Зміст прав людини (як їх якісна характеристика) – це умови й засоби, які утворюють можливості людини, необхідні для задоволення її потреб в існуванні та розвитку [147, с. 17]. На думку М.А. Придворова, зміст претензій при здійсненні суб’єктивного права на гідність і честь "буде визначатися соціальним середовищем і уявленням про характер честі, яке склалося в суспільстві" [166, с. 41].
Досліджувалося в науці й питання про можливості носія суб’єктивного права, причому як із загальнотеоретичної, так і цивільно-правової позиції. Уже традиційно зазначається, що зміст будь-якого цивільного права складають:
1) правоможність на власні позитивні дії (правовикористання): можливість самостійно здійснювати фактичні та юридично значущі дії;
2) правоможність на чужі дії (правовиконання): можливість заінтересованої особи вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;
3) правоможність претензії (правозахист): можливість звертається за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи [193, с. 383].