Дослідження поняття честі в епоху рицарства і джентльменства свідчать про те, що його зміст протягом тривалого історичного періоду розвитку людського суспільства суттєво змінювався, але водночас простежується і той факт, що багато з перелічених вище критеріїв честі мають певну стабільність і притаманні "людям честі" нашого часу. Тобто людство поступово виробило такі уявлення про честь, які знаходяться поза класовими, становими та національними вимірами.
Так, Бертран Рассел підкреслював, що "віра в принцип особистої честі, хоча наслідки її бували нерідко абсурдними, а часом – трагічними, має за собою серйозні заслуги, а її занепад аж ніяк не є чистим здобутком... Якщо звільнити поняття честі від аристократичної пихи та схильності до насильства, то в ньому залишиться дещо таке, що допомагає людині зберегти порядність і поширювати принцип взаємної довіри в суспільних відносинах…" [268, с. 42-43; 138, с. 154].
Досліджуючи честь в аспекті рицарської етики, М. Оссовська приділила увагу і звичаям XVIII століття. На основі аналізу "Байки про бджіл" Б. Мандевіля вона дійшла висновку про те, що це століття найбільш суворо обійшлося з рицарською традицією, оскільки в ній автор, як вважає М. Оссовська, не тільки відзначає корисні результати для суспільства в ході звернення до почуття честі: "Звеличуючи високе походження, ми пробуджуємо в людях гординю і заохочуємо їх до гідних похвали діянь, єдина нагорода за які – слава", а й, характеризуючи у своїй "Байці про бджіл" людей честі, приписує їм велику терпимість до гріха [138, с. 123].
Аналіз вищезазначених поглядів М. Оссовської не дозволяє повною мірою поділити її думку. Погоджуючись узагалі з тим, що XVIII століття відіграло немалу роль стосовно до спадку рицарських традицій, ми не можемо обмежитися тим єдиним джерелом, який узято до уваги дослідником.
У XVIII столітті погляди на честь визначалися не тільки з точки зору дворянсько-монархічного укладу життя [138, с. 123; 226, с. 577-630]. Прикладом слугує робота О.М. Радищева "Бесіда про те, що є син Вітчизни" ("Беседа о том, что есть сын Отечества") [174, с. 569-577]. На питання, хто гідний такого звання, автор дає однозначну відповідь: вільна людина, яка любить честь, "без якої вона, як без душі". Аналіз уявлень цього видатного громадського діяча Росії свідчить про їх радикально-революційний характер, оскільки він проповідував рівність всіх людей від природи, боротьбу за звільнення людини з точки зору теорії природного права. Тобто вже в цей період закладалися ідеали вільної людини, до яких ми нарешті звернулися сьогодні, у тому числі й на рівні правових поглядів. Заслугою О.М. Радищева також є те, що паралельно он розвінчує світогляд стародавніх мислителів, приміром Аристотеля, які визнавали носіями честі тільки станову знать.
Досліджуючи правовий статус честі відповідно до вітчизняного законодавства ХVIII століття, слід відзначити обґрунтовану думку юристів про те, що в цей період була особливо помітною тенденція щодо викоренення такого явища, як приниження честі [207, с. 42]. Отже, честь за тих часів мала статус не тільки культурно-антропологічного феномена, а й важливого об’єкта правової охорони. Причому аналіз вітчизняного законодавства цього періоду свідчить про те, що її соціальний характер поповнювався все новим і новим змістом. Наприклад, згідно з розділом VII Конституції Пилипа Орлика 1710 року [233, с. 195] захистові за допомогою важливої юрисдикційної форми – воєнного Генерального Суду підлягала так звана "Гетьманська честь".
Воїнським Артикулом 1715 року [139, с. 264-304], а також "Правами, за якими судиться малоросійський народ" ("Правами, по которым судится малороссийский народ") 1743 року [233, с. 205] закріплювалася відповідальність не тільки за вищезазначені різноманітні діяння, пов’язані з безчестям, а й відповідальність наклепників, обмовників, пасквілянтів, осіб, які складали "підкидні листи", тощо. Однак до найважливішого результату дослідження з позначеної проблеми слід віднести той факт, що саме в цей період поряд з поняттям "безчестя" стала застосовуватися лексема "честь". Так, вона прямо використовується не тільки в Конституції Пилипа Орлика, а й при визначенні наклепу в главі ХVIII Воїнського Артикулу 1715 року (арт. 151). Ці нормативні акти, на думку дисертанта, і є одними з перших у вітчизняному законодавстві, відповідно до яких поняття "честь" було введено в юридичну діяльність.
У ХIХ столітті поняття "честь" стало вживатися не тільки в окремих правових нормах. Так, наприклад, розділ десятий Уложення про покарання кримінальні та виправні (Уложения о наказаниях уголовных и исправительных) 1885 року мав назву "Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб" ("О преступлениях против жизни, здравия, свободы и чести частных лиц") [233, с. 280-282]. Аналіз цього джерела свідчить про те, що честь тоді вже мала такий самий правовий статус, як і життя, здоров’я фізичної особи. Крім того, указівки на ці цінності стосовно до приватних осіб, без зазначення їх станової та класової належності, є яскравим підтвердженням соціального характеру названих цінностей.
Незважаючи на те, що честь на досліджуваний період досягла достатньо високого правового статусу, будучи важливим об’єктом як кримінального, так і цивільного захисту, слід все ж відзначити, що саму категорію "честь" було введено в юридичну діяльність тільки на рівні згадок про неї, оскільки ні у відповідному законодавстві, ні в теорії права її поняття не містилися. З урахуванням такого становища Д.І. Меєр слушно зауважував, що "наше законодавство не зводить поняття про честь у ступінь самостійної установи, як це ми зустрічаємо в римському праві й на його підставі – у багатьох законодавствах Західної Європи, а тільки в окремих визначеннях указує випадки, коли настає безчестя і наслідки, що з ним пов’язані" [115, с. 135]. Очевидність такого становища проявляється в ході аналізу чинного на той період законодавства в західних регіонах України, відповідно до яких правовий статус честі як об’єкта охорони істотно відрізнявся від вищезазначеного статусу не тільки механізмом правового захисту, а й тим, що він мав яскраво виражений цивільно-правовий характер у результаті її виділення як самостійної правової категорії. Це пояснюється тим, що західноукраїнські землі протягом 1772-1918 рр. перебували під пануванням Австрійської імперії, основним джерелом законодавства якої було Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року – найкращий зразок юридичної техніки того часу. Так, відповідно до ст. 1330 цього Уложення, "якщо через образу честі заподіяно кому-небудь дійсну шкоду або позбавлення прибутку, то ображений має право вимагати відшкодування шкоди або повного задоволення" [233, с. 361].
Згідно з філософськими уявленнями до сутнісних категорій моральної свідомості, що нерозривно пов’язані з моральними відносинами та моральною практикою і займають центральне місце в системі категорій етики, відноситься разом з честю і людська гідність [170, с. 154]. Маючи таку ж, як і честь, могутню силу, яка значною мірою впливає на людські стосунки, у тому числі й на суспільні відносини, регульовані правом, гідність відіграє не меншу в порівнянні з честю роль і в його системі. Очевидність такого висновку випливає з безлічі правових норм як міжнародного, так і національного права. Досить тільки зазначити, що при прийнятті Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 19 грудня 1966 року насамперед бралося до уваги саме визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних невід’ємних прав їх як основи свободи, справедливості та загального миру й визнавалося, що ці права випливають з притаманної людській особистості гідності [113, с. 20].
Так само, як і стосовно честі, виникнення етичних уявлень про гідність юристи відносять до періоду первісного суспільства. І.Л. Марогулова зазначає, що цьому сприяли життя первісних людей, їх спільна праця, що вимагала не тільки певної оцінки поведінки кожної особи, а й власної самооцінки [110, с. 6].
В етичній літературі генезис цієї ідеї пов’язується з етапом зародження деяких особистісних характеристик, що, за більш уточненими даними, відповідає епосі розкладу родоплемінного ладу військової демократії (останній стадії пізньородового суспільства). Саме в цей період, на думку філософів, починається процес розкладу синкретичної колективної свідомості людини, а психологічним ядром особистості є самосвідомість – суб’єктивне "Я", самооцінка і – необхідний момент – самоповага [170, с. 43]. І незважаючи на те, що в сучасних юридичних джерелах зазначається, що значення й поширеність військової демократії того стародавнього періоду розвитку людства в літературі перебільшувалися (починаючи з робіт відомого американського етнографа ХIХ століття Л. Моргана), відомості про те, що уявлення про гідність виникли в більш пізній період первісного суспільства, знаходять своє підтвердження. Як відмічають історики, первісний лад, за сучасними даними, охоплює величезний відрізок часу (понад 2 млн. років) і на першій його стадії, пов’язаній з присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти, і лише з ХL-ХХV тисячоліття до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу [66, с. 3].
До перших писемних свідчень притаманних древнім уявлень про гідність людини дослідники відносять давньоєврейські священні книги Танах (грецькою – Біблія), у яких містяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівність людей [160, с. 16]. Пізніше, у VI-V ст.ст. до н.е. ці ідеї обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами Лікофроном, Антифонтом, Алкідамом [86, с. 103-104].