Аналізуючи цю цитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію, поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І. Лебедєв торкається і категорії "людська гідність", але не надає їй самостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить в основі честі. Таке становище пояснюється тим, що об’єктом правового захисту на той період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей же автор ставить і питання про надання честі статусу об’єкта цивільно-правового регулювання, а не тільки захисту, оскільки, на його думку, "покарання за образу честі також зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідок образи" [88, с. 21].
Великий внесок в удосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи в праві зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти, які гостро реагували не тільки на випадки недосконалості чинного законодавства і суперечливість судової практики, а й на загальний стан науки в цій галузі.
Так, Й.О. Покровський, критично ставлячись до стану юриспруденції на початку XIX століття, зазначив, що "недостатність теорії "об’єктивних норм" виявлялася не меншою мірою, наприклад, і в галузі охорони інтересів честі" [149, с. 124]. Торкаючись стану цивільного законодавства, цей відомий учений не обмежувався тими прогресивними тенденціями, які вже намітилися в цей час стосовно до захисту "особливого права, яке випливає з самої ідеї особистості" (приміром, передбачена Зводом законів цивільних (ст.ст. 574, 667-670) можливість компенсації за порушення честі) [185, с. 417], а ставив питання про розширення цивільно-правових способів такого захисту [149, с. 124; 151, с. 23-35].
На думку Й.О. Покровського, "кримінальне переслідування порушника чужої честі перебуває також в залежності від різних соціальних умов, унаслідок чого потерпілий далеко не завжди може добитися в цьому порядку повернення свого доброго імені", тому "очевидно і тут необхідно дати потерпілому засіб для поновлення своєї репутації, дати позов про визнання поширюваних чуток неправильними…" [149, с. 124]. Як видно з наведених цитат, він піднімав питання про спростування відомостей, які порочили честь, у порядку цивільного судочинства.
Розкриваючи суть цивільного покарання, Д.І. Меєр також обґрунтовував необхідність його застосування не тільки за порушення майнових прав, а й, приміром, за особисту образу, яка порушувала право особи на честь, на повагу з боку співгромадян [115, с. 251].
Проаналізувавши чинне в другій половині XIX століття законодавство і стан наукової думки щодо честі та гідності, можна зробити висновок про те, що правовий статус цих цінностей не є однорідним з огляду на те, що вони були вже не тільки об’єктами кримінально-правової охорони, а й підлягали захистові за допомогою достатньо розвиненого цивільно-правового механізму. Отже, їх правова природа визначалась уже рамками міжгалузевого інституту захисту честі та гідності.
Такий стан законодавства викликав неоднозначне ставлення вчених-цивілістів, і на противагу позиції Й.О. Покровського, Д.І. Меєра Г.Ф. Шершеневич ставив питання про скасування ст. 670 Зводу законів цивільних, яка передбачала грошову компенсацію за "безчестя", і заперечував проти включення честі до об’єктів правового регулювання [249, с. 57]. Ці питання є і досі дискусійними у вітчизняній цивілістиці.
Незважаючи на неоднозначність правової думки кінця ХIХ – початку ХХ століття щодо правового статусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в досліджуваний період вона мала яскраво виражений еволюційний характер, оскільки була пов’язана з початком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій і загальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх як самостійних об’єктів цивільних прав. Так, крім вищезазначених робіт, Й.О. Покровський присвятив проблемам честі спеціальне дослідження [151, с. 23-35]. Велику увагу правовому статусові гідності й честі приділив у підручнику з цивільного права Д.І. Меєр, провівши чітку грань між громадянською честю та громадською честю та порушивши питання про визнання людської гідності [115, с. 134-135].
Важливим етапом у формуванні правового статусу гідності й честі як об’єктів цивільних прав є розвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту 1917 року. Незважаючи на те, що прийнятий 1922 року ЦК УРСР не регулював відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, у науці цивільного права гостро ставилося питання про необхідність такого регулювання, а отже, і про необхідність надання цим цінностям статусу об’єкта цивільних правовідносин (цивільних прав). Так, уже в 40-і роки з’явилися роботи, спрямовані на вирішення цієї проблеми [2, с. 65-67; 230, с. 8-9].
На початку 60-х років ХХ століття в результаті тривалої дискусії прогресивна ідея цивілістів отримала своє визнання у вигляді законодавчого закріплення спочатку в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а далі й у ЦК УРСР 1964 року. Свій нормативний вираз вона знайшла в статті 1 ЦК УРСР, відповідно до якої в предмет цивільного права було включено не тільки майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а й у випадках, передбачених цим нормативним актом, інші особисті немайнові відносини. До такого випадку відноситься ст. 7 ЦК України, присвячена захистові честі, гідності та ділової репутації. Але, незважаючи на ці позитивні моменти, правовий статус цих цінностей особи як самостійних об’єктів цивільних прав свого легального закріплення не отримав і розглядався як такий тільки на доктринальному рівні.
Аналіз поглядів цивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їх прогресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід [245, с. 8-12; 246, с. 137-138; 12, с. 208; 189, с. 4].
Так, наприклад, у роботі С.А. Чернишової "Захист честі та гідності громадян" окремий розділ присвячено класовому характеру честі та гідності [245, с. 8-12]. Чітка прихильність до такої позиції простежується і в раніше опублікованій нею рецензійній статті на книгу А.В. Бєлявського та М.А. Придворова "Охорона честі та гідності особи в СРСР", де автор особливо підкреслює як позитивний момент рецензованої роботи той факт, що вони "правильно зупиняються на класовому змісті категорій честі та гідності..." [246, с. 137].
Класовий зміст нематеріальних благ відмічається і в роботах багатьох інших учених [12, с. 208; 189, с. 4]. "Грішить" такого роду характеристикою честі й гідності Велика Радянська Енциклопедія, автори якої дають глибоке тлумачення досліджуваним категоріям [19, с. 232]. І знову-таки критерієм "глибини" стає класова сутність честі й гідності. Абсолютизація вищезазначеної ознаки зумовила неминуче односторонній підхід, властивий цілому ряду дослідників позначеної проблеми.
Аналіз юридичної літератури кінця XIX – початку XX століття свідчить про те, що, незважаючи на гострі класові суперечності в суспільстві, юристи того часу не дотримувалися таких поглядів, а, скоріше, навпаки, у їх роботах знаходить своє підтвердження соціальна характеристика і моральних, і правових категорій.
Так, торкаючись питання про вплив законодавчого поділу російських громадян на стани (дворянство, духовенство, міських і сільських обивателів) на права фізичної особи, Д.І. Меєр відмітив його протиприродний характер, оскільки в основі такого поділу, на його думку, лежать історичні умови, а не природа людини, яка не знає такої нерівності [115, с. 132]. Соціальні корені бачить у "крилатих пліток" і "ущипливого наклепу", поширюваних як у світському суспільстві, так і в нижчих його шарах, і А.Ф. Коні [76, с. 261].
Відхід ученихвід характеристики соціальних норм з точки зору їх класовості став помітним у правовій літературі вже в середині 90-х років. Прикладом може служити монографія І.І. Карпеця "Кримінальне право і етика", де автор, докладно досліджуючи взаємовідносини права й моралі, слушно зазначає, що "...загальнолюдські моральні ідеали та цінності – це велика спадщина людського досвіду й думки. Звичайно, і досвід, і думки, і погляди, і поведінка залежали від класового і соціального становища людини, проте крізь ці чинники, які визначали все буття людини, пробивалися до життя погляди, норми й правила, які відбивали сутність людини – Людини Розумної" [71, с. 36].
Сьогодні загальнолюдські цінності та норми справедливо привертають до себе все більшу й більшу увагу, тому що саме їм належить вирішальна роль у вихованні людей, формуванні їх свідомості. Не випадково людина, її життя та здоров’я, недоторканність і безпека визнані Конституцією України найвищою соціальною, а не класовою цінністю. Таким чином, вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики правового статусу гідності й честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.
Оскільки гідність і честь – важливі об’єкти цивільних прав, то їх соціальна значущість повинна знайти свій подальший розвиток, конкретизацію і стосовно до системі цивільного права України. Важливою віхою у цьому процесі є прийняття нового ЦК України як базового законодавчого акта у сфері приватного права. Як видно з Проекту ЦК України, права фізичної особи на гідність і честь його автори відносять до особистих немайнових прав, що забезпечують її соціальне буття (гл. 21) [241; 242; 243]. Отже, після прийняття нового Цивільного кодексу України вищезазначена конституційна характеристика цих цінностей особи знайде свою практичну реалізацію.