Питання про практичне й теоретичне значення соціальної природи духовних цінностей людини, а також пов’язаних з цією проблемою прав фізичної особи останнім часом все виразніше ставиться в юридичній літературі [247, с. 10-11; 136, с. 72-76]. Однак не всі автори згодні з таким положенням. Так, представники суб’єкто-центристської концепції людини зазначають, що "термін "соціальне" пристьобується до всіх форм життя, до всіх творчих етапів діяльності", що "боротьба особи за свої права в "Новий час" має яскраво виражений соціально-політичний і економічний відтінок, бо вона втратила інтерес до вищих проявів духовності", що "соціальний суб’єкт є істота, залежна від суспільства" і що, нарешті, "культурі нав’язується протиприродна функція – культивувати в Людині "соціальне замість людського" [23, с. 259, 270, 272]. Неприйнятність соціальних критеріїв у питанні розрізнення вищих і нижчих цінностей, оскільки це питання духовного змісту життя людини, підкреслювали й А.А. Гусейнов і Р.Г. Апресян. [41, с. 232-233]. Аналіз наведених доводів свідчить про те, що вищезазначені автори, використовуючи термін "соціальний", вкладають у його зміст етимологічне значення (від лат. socialis – суспільний, тобто такий, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві) [133, с. 654], незважаючи на те, що він є надто багатозначним, а тому його застосування і тлумачення потребує обережного підходу.
Не випадково в юридичній літературі особливо підкреслюється, що поняття "соціальне" і "суспільне" різні за значенням і що "соціальне – це те, що безпосередньо працює на людину, суспільне – опосередковано" [152, с. 45].
Відповідні роз’яснення є і в філософській літературі, що свідчить про наявність певної проблеми. Так, приміром, В.А. Канке зазначає, що "соціальне – це все те, що характеризує спільне існування людей и відмінне від їх природної фізико-біологічної основи. Соціальне виникає як системна характеристика, як інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей" і що "поза цією взаємодією соціальне не існує" [70, с. 243].
Загальновідомо, що існування людини в суспільстві не можливе поза процесом соціалізації, під чим слід розуміти "процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправний член суспільства…" [195, с. 1242].
Не поділяючи точки зору авторів, котрі вбачають соціологізаторський підхід при застосуванні визначення "соціальний", вважаємо, що в цьому зв’язку заслуговують на увагу доводи В.А. Канке про те, що "соціальне (суспільне) ніяк не вичерпується соціально загальним. Члени даної соціальної групи зазвичай мають багато спільного (звички, традиції, способи мислення тощо), але вони й відрізняються один від одного, будучи разом з тим членами однієї і тієї ж соціальної групи людей" [70, с. 243]. Правий автор і в тому, що "соціальне" – це системний ефект, для якого є характерним як загальне, так і особливе [70, с. 243]. Про детермінованість соціальної природи людини всією сукупністю суспільних відносин і про вплив усіх соціальних чинників на формування та розвиток людської особистості не ізольовано один від одного, а в органічно єдиній, системній цілісності говориться і в правовій літературі [72, с. 547]. Вважаємо, що саме такий зміст закладено в поняття "соціальний" як основну характеристику честі й гідності, закріплену на конституційному рівні. Такий самий зміст використовується багатьма авторами й у ході наукових розробок [136, с. 72-76]. З урахуванням викладеного думаємо, що твердження А.Л. Анісімова про те, що категорія гідності являє собою діалектичну й органічну єдність соціального та індивідуального, особистого [7, с. 15], не заслуговує на увагу через помилковість, оскільки він протиставляє систему одному з її елементів.
Епопея ідеї про честь і гідність допомагає виявити й таку важливу тенденцію їх розвитку та взаємодії: ідея честі все більше й більше поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності, що, як справедливо вважає В.А. Малахов, є найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть [96, с. 185].
З юридичної точки зору це пояснюється тим, що реалізація саме ідеї про людську гідність служить підтвердженням гуманістичних основ і морального здоров’я суспільства [38, с. 365]. Поважати, гарантувати, охороняти людську гідність – означає поважати й охороняти основні життєві права людини, забезпечувати гідні її умови життя, ставитися до неї як до вищої цінності [11, с. 6].
Звідси напрошується висновок про те, що домінуюча роль гідності в порівнянні з честю є характерною не тільки для системи моральних, а й правових пріоритетів. Позначена проблематика врешті-решт не зводиться лише до того, щоб поміняти їх місцями при переліченні в нормативних джерелах або змінити порядок дослідження. Думається, що відмічена вище значущість "гідності" в порівнянні з "честю" повинна знайти своє відображення в іншому, а саме в тому статусі, що закріплений у праві України за обома цінностями, кожна з яких відіграє свою, особливу роль у моральних і правових орієнтирах особистості. У цьому зв’язку, вважаємо, є неприйнятним і підхід, який, по суті, абсолютизує значення гідності в порівнянні з честю. Так, наприклад, криміналіст В. Осадчий, спробувавши співвіднести між собою поняття обох категорій, ставить питання про доцільність уживання в юридичній літературі тільки терміна "гідність" відповідно до назви глави III КК України – "Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи", де "честь" не вживається [135, с. 89], що значно применшує роль цієї правової категорії.
Аналіз досліджень юристів щодо значущості честі та гідності, визначуваної ними, свідчить і про такий підхід, коли, навпаки, у науці більшого значення надавали честі, ніж гідності [151, с. 23-35].
Для криміналістів, приміром, це послужило підставою характеристики стану законодавства, пов’язаного з проблемою честі та гідності. Так, на думку А.В. Кузнєцова, більша значущість, цінність інтересу, що виступає об’єктом наклепу в порівнянні з інтересом, який є об’єктом образи, стали для законодавчих органів приводом перегляду системи злочинів проти честі та гідності особи, що містилася в КК РРФСР 1926 р., де образу було поставлено на перше місце, а наклеп – на друге. Зміну їх місцезнаходження в КК РРФСР 1961 року зазначений автор пояснює тим, що наклеп посягає на честь людини як більш значущий інтерес особи, ніж гідність, посягання на яку пов’язане з образою [84, с. 67-68].
Наведені міркування є підтвердженням такого негативного явища, що існувало на той час, як недооцінка суспільством людської гідності, і тому вони сприймалися в науці як звичайна річ. І лише наприкінці 90-х рр. ХХ століття поступово в суспільній свідомості почалася переоцінка цінностей. Уже в цей період багато вчених, особливо філософського напрямку, зазначали, що "на нашій сучасній життєвій шкалі цінностей почуття гідності займає одне з останніх місць. Це – перше місце, від якого індивід легко, а то й полегшено, відмовляється. Ось наша страшна біда. Адже там, де ображено та пригнічено людську гідність, там немає індивіда, здатного жити в горизонті особистості, тобто здатного жити вільно, морально" [13, с. 56-57]. Слід погодитися, що "саме тому досі усвідомлення власної людської гідності, м’яко кажучи, не найсильніша сторона нашого сучасника" [96, с. 187-188]. Такі філософські судження цілком прийнятні й для позначення правового характеру взаємодії ідеї про честь та ідеї про гідність. У цьому зв’язку заслуговує на увагу висновок про те, що у взаємодії честі й гідності домінуючу роль, безперечно, відіграє гідність, без облагороджуючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення [96, с. 188], бо вона – "найвища, ні з чим не порівнянна цінність" [251, с. 147].
Усе це не дозволяє нам поділити думку І.П. Домбровського про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним у порівнянні з гідністю [45, с. 6].
Ідея гідності особи займає провідне становище в умовах демократичних перетворень, на шляху побудови правової держави, виражаючи загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного її члена. Не випадково тому в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 р. зазначається, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості й загального миру. Крім того, особливо застерігається. що права людини випливають із притаманної людській особистості гідності [113, с. 32].
Усе це наперед визначає особливий правовий статус цієї цінності особи відносно системи права. Питання про те, наскільки ідея людської гідності знаходить в ній свою реалізацію, свідчить про реальність і життєвість її визнання і виключає декларативність. З аналізу чинного законодавства видно, що ідеєю людської гідності пройняті правові норми всіх галузей права, базисом яких є Конституція України. Це дає підстави для поставлення проблеми про міжгалузеве комплексне об’єднання норм у вигляді інституту гідності особи [131, с. 311-337], що стає об’єктом досліджень не тільки в галузевих юридичних науках, а й у загальнотеоретичному правознавстві. Так, наприклад, глава XIII "Загальної теорії держави і права" під редакцією М.Н. Марченка спеціально присвячена цій проблемі та має назву "Гідність людини як основа права і демократичної державності" [131, с. 311-337], де автор уперше поставив за мету звести в єдину систему знання, надбані в різноманітних галузях юридичної доктрини.