Як бачимо населення не могло в повній мірі застосовувати задля своїх потреб інститут страхування. Лише вельможі могли скористатися послугами іноземних страхових компаній, які, як уже зазначалося досить активно розвивались в європейських країнах.
Вважається, що перший етап організації та становлення державно-правових засад страхування (у тому числі фінансово-правових) починається з 1786 р. Маніфестом Катерини ІІ "Про заснування Державного позичкового банку", яким було встановлено державну монополію на страхову діяльність і почали створюватися державні страхові товариства [15]. Так, маніфестом від 28 червня 1786 р. встановлювалося право позичкового банку здійснювати страхову діяльність. У той же час ст.20 цього маніфесту заборонялося проводити страхування переліченого майна в іноземних страхових компаніях. Цей нормативний акт вводив основний принцип фінансово-правового регулювання страхування, що пов’язаний із вкладенням страхових грошових ресурсів, перш за все в національну економіку. Важливим уявляється створення страхової експедиції, яка була заснована при банку та проіснувала 36 років, що можна вважати початком історії розвитку страхування на території Російської імперії як організаційного та економічного інституту[16].
З прийняттям даного нормативного акту, відбулося усвідомлення значущості інституту страхування як для суспільних потреб, так і для економіки держави. Виникла необхідність в регулюванні страхових фондів, правильному їх використанні.
У 1827 р. був виданий Царський указ про пенсії. На той час пенсії були досить скромними, і тодішній уряд започаткував створення так званих емертикальних пенсійних кас різними відомствами, в основу формування яких був закладений принцип вислуги років[17].
В 1835 р. створено Російське товариство застрахованих капіталів і доходів ("Життя"). Воно протягом 20 років володіло монопольним становищем здійснювати операції зі страхування життя. В 70-х рр. ХІХ ст. страхуванням життя починає займатися Петроградське товариство, а у 80-х - товариство "Росія". Варто відзначити, що на території Російської імперії страхуванням життя займалися акціонерні компанії, а взаємних товариств було лише два. Натомість у країнах Європи цим страхуванням у більшості випадків займалися саме товариства взаємного страхування[18].
Діяльність цих страхових товариств адмініструвалася найвищими посадовими особами держави, які були їх співзасновниками. Основною метою законодавця було не нормативне, у тому числі фінансово-правове регулювання відносин в галузі страхування, а встановлення таких форм адміністративного нагляду та контролю за страховою діяльністю, яке дозволило б державі втручатися в цю діяльність[19].
У 1885 р. було знято заборону на діяльність в Російській імперії зарубіжних страхових товариств, які спеціалізувалися на різноманітних видах страхування, у тому числі на перестрахуванні. У цей час контроль та нагляд за страховою діяльністю від імені держави здійснювався Міністерством внутрішніх справ. Встановлювалася плата за отримання дозволу займатися на території Російської імперії страховою діяльністю та обов’язок резервувати на рахунках державного банку 30% надходжень від страхових платежів[20]. Це заклало фундамент регламентування резервування коштів страховиком, як матеріальної гарантії, та розвивало державний фінансовий контроль.
Страхування в Україні розвивалося на теренах Галичини та Буковини. У 1869 р. розпочало здійснювати страхування життя "Краківське товариство взаємного страхування", яке називалось "Флоріанкою", охоплювало територію Галичини, Буковини та планувало поширити свою діяльність на територію Волині, Поділля та центральної України. В 1891 р. у Львові було створено перше на західних землях України страхове товариство "Дністер", яке стало вагомою фінансовою інстанцією не тільки Галичини, а й усієї Австро-Угорської імперії[21].
У дореволюційні роки одним із важливіших центрів страхування в Україні була Одеса. Тут функціонували самостійні страхові товариства, а також філії провідних страхових компаній Петербурга та Москви, а також іноземних страховиків, діяльність яких, як уже зазначалося була дозволена з 1885р. В 1899 р. було створено "Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їхніми робітниками і службовцями"[22].
На початку ХХ ст. в Україні було зроблено спробу створити страхове товариство "Любов", яке основною спеціалізацією мало страхувати пенсії на випадок удівства та допомоги на випадок сирітства. Товариство так і не розпочало свою діяльність через недостатню кількість охочих застрахуватись. З часом професор Чернівецького університету Стефан Смаль-Стоцький зробив спробу знову створити страхове товариство такого типу як попереднє (товариство "Любов"). Його спроба виявилася вдалою і 1911р. в Чернівцях розпочало свою діяльність товариство взаємного страхування життя та пенсій "Карпатія". Згодом головний офіс із несприятливими політичними та господарськими обставинами було перенесено до Львова. Характерною рисою діяльності Товариства взаємного страхування життя і пенсій "Карпатія" було все охоплення страхового ринку, щоб люди різного статку могли скористатися страховими послугами[23]. Створення товариства взаємного страхування "Карпатія", а саме головних напрямків його діяльності - страхування життя та пенсій, сприяло появі в Україні такого інституту, як недержавне пенсійне страхування. Було закладено фундамент для подальшого розвитку цього інституту в нашій державі.
Як бачимо на території України були поширені як національні так і іноземні страхові товариства, діяльність яких вливала по різному впливала на розвиток страхової справи та страхових відносин.
Ці відносини у той час потребували розвинутого страхового законодавства, у тому числі у сфері фінансово-правового регулювання страхування. Основу фінансово-правового регулювання функціонування страхових структур складала саме фінансова сторона їх діяльності. Перш за все це стосувалося своєчасності та правильності сплати податків державну казну. Можливим уявляється встановлення обов’язкової публічної звітності страхових структур по визначеній схемі: річний баланс по розділам, стан рахунків, статистичні відомості. За необхідності орган страхового нагляду міг призначити планові та позапланові ревізії фінансової та оперативно-технічної діяльності страхових структур. При цьому перевірялися збереженість грошових коштів, ведення каси, форм та методи відшкодування резервних фондів, правильність відрахувань в резервні та запасні фонди. Страховий комітет, що входив до складу Міністерства внутрішніх справ, діючи в межах циркулярів цього відомства, контролював й інші правові аспекти товариств, законність полісних умов з точки зору відповідальності їх нормам права. Фінансування видатків на утримання апарату державного страхового нагляду здійснювалося за рахунок казни шляхом перерозподілу особливого страхового збору із загальної суми страхових платежів, що надійшли к всі страхові товариства у звітному році[24]. Держава встановила обумовлені межі страхової діяльності, забезпечила гарантійні резерви страховиків, та налагодила потрібний контроль над страховими товариствами.
В 1905 р. був прийнятий закон, який надавав право державним ощадним касам заключати договори страхування життя Згідно з цим законом договори страхування життя могли укладати без попереднього медичного огляду. При цьому початкова страхова сума складала 25 рублів. Страхові виплати по цих договорах здійснювались з відстрочкою на 5-7 років. В якості офіційної цілі страхування життя через державні ощадні каси з невеликими страховими сумами було притягнення до страхування широких прошарків населення. Для організації і контролю державного особистого страхування через систему ощадних кас було створено Управління державних ощадних кас, що складалося із сітки ощадних кас, розділених на дванадцять районів, кожний район очолював інспектор державних ощадних кас та із центральної страхової канцелярії на правах самостійного відділу для координації діяльності інспекторів Управління[25].
Ця форма страхування дістала подальший розвиток, коли 1914 р. було закріплено "Положення про страхування доходів і капіталів в Державних ощадних касах"[26].
Крім державних ощадних кас страхування життя здійснювали пенсійні каси при міських і земських установах[27], а також пенсійні каси для залізо дорожніх службовців[28].
На початку ХХ ст. у Львові функціонувала низка пенсійних фондів. Одним з яскравих прикладів був Пенсійний фонд працівників міських електричних закладів у Львові. Право на вступ до Пенсійного фонду працівників міських електричних закладів мали усі працівники, хто платив внески до фонду, пройшов військову службу, не належав до інших фондів і вік при вступі до фонду не перевищував 40 років. Відповідно до статут формування Пенсійного фонду працівників міських електричних закладів у Львові (один з останніх затверджено 1924 р.) проводилося за рахунок: майна попереднього пенсійного фонду; внесків членів пенсійного фонду (вступні та щомісячні); щомісячні дотації міських чи районних електричних закладів; інших доходів фонду (пожертви, штрафи та пені, відсотки від майна) [29]. З цього можна зробити висновок, що пенсійне страхування є комплексним фінансовим інститутом, включає умови формування грошових фондів, регулює умови вступу у фінансові правовідносини і має розподільчий та перерозподільний характер. Функціонування у Львові пенсійних фондів працівників міських електричних закладів є прикладом грамотного розвитку недержавного пенсійного страхування на території України. Ці фонди за своєю суттю слід відносити до сучасних недержавний корпоративних пенсійних фондів.