Релігійно-канонічні тексти - це норми певних релігій, які закріплюються у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові відносини суб'єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це джерело права практично не застосовується.
Міжнародно-правові акти - це норми міжнародного співтовариства, які поширюються на територію держави після відповідної ратифікації цих актів відповідними державними органами. Це ввесь корпус документів з прав людини тощо.
Можна виділити два шляхи формування права: - через норми, що виходять від держави;
через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.
Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право - система норм, що грунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.
У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та 'їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.
Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя ("Салічна правда", "Російська правда" та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.
У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, "судів"). Так поступово формуються судові прецеденти - рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права - в Англії, СІЛА, Канаді, Австралійському Союзі (англо-аме-риканський тип правової системи).
У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) - у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).
У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи) [11].
У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) - традиційно-общинні правові системи.
Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один - романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) - у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий - англо-американський, або загальне право (Англія, СІНА та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).
джерело право конституційне україна
Корені українського права просліджуються у романо-герман-ському типі правової системи (див. розділ V "Основні типи правових систем світу (Загальне порівняльне правознавство").
Конституційне право в кожній зарубіжній країні - це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка Інша галузь права, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.
Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного права, слід звернути увагу на те, що всю сукупність норм державного права поділено на окремі групи норм - певні правові інститути зі стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної національної системи права [3].
Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об'єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Ці відносини набувають правового характеру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами конституційного права.
Суб'єктами конституційних правовідносин вважають таких учасників соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно - це глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, конституційний суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).
Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення "адміністративної опіки", внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо [4].