Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна. Вони можуть бути нормативно-правовими чи індивідуально-правовими, тобто містити норми права або бути актами застосування права. Рішення, прийняті в порядку референдуму, мають найвищу юридичну силу, оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключати в майбутньому можливість зміни чи будь-якого коригування його державними органами або посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути ска-совані референдумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів з на-ступним його затвердженням на референдумі.
Іншими словами, акти референдуму володіють іму-нітетом, статусом "недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими акта-ми і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конститу-ційно-правових актів.
Предметом референдуму може бути й скасування пе-вного закону або окремих його положень. Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можуть прийма-тись виключно референдумом. Це так званий імперативний (обов'язковий) референдум. Предметом такого референдуму є, відповідно до ст.73 Конституції України, питання про зміну території України.
Конституційний Суд України - важлива ланка механізму правової охорони Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі повноваження. Деякі його акти можуть містити конституційно-правові норми. Йдеться про ті рішення Конституційного Суду, які приймаються з питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми конституційного права, Конституції і законам України. Такі рішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними. Вони породжують певні юридичні наслідки: втрачають силу (стають нечинними) нормативно-правові акти (окремі їх положення) в разі їх невідповідності Кон-ституції і законам [8].
Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх положень. У зв'язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду, тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.
Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного права, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, Що регламентується переважно нормами адміністративного права. В той же час трапляються акти, які містять норми конституційного права. Таким, наприклад, є "Положення про порядок легалізації об'єднань громадян", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140.
Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента - "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р. їх нормативно-правовий характер не викликає сумніву: вони неперсоніфіковані, розраховані на неодноразове застосування, мають універсальний характер дії.
Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод-ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; на-родний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са-моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.
Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'я-заних із правами громадян України. Виключалась можли-вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяль-ності.
Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль-ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга-нізації національних союзів, які об'єднували б пред-ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле-нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга-нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.
Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх на-ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської, мол-давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Гене-рального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ-ності [14].
Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер-говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.
Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні сягають часів Київської Русі і біля його витоків лежить збірка стародавнього українського права "Руська Правда", а також відомі науковому світові пізніші історичні пам'ятки правової культури України - "Литовські статути", акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького"Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького").
Початком історії українських конституцій вважається 5 квітня 1710 року, коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом.
Друга половини XIX та початок ХХ століття представлена конституційними проектами та науково-публіцистичних працями. У 1846-1847 роках, Григорій Андрузький, член Кирило-Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету представив "Начерки Конституції Республіки", де передбачалося що Україна - суверенне державне утворення у конфедерації слов'янських народів. У 1884 році український вчений та політичний діяч М. Драгоманов представив фундаментальну роботу "Вольный Союз - Вільна Спілка", де пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені особисті і політичні права. У травні 1905 року М. Грушевським опубліковано статтю "Конституційне питання і українство в Росії", де розвинуті основи, закладені М. Драгомановим, децентралізації Російської імперії та конституційного-правового будівництва в Україні.
Реальний конституційний процес в Україні почався у 1917 році із поваленням самодержавства у Росії.
17 березня 1917 року представниками українських партій, суспільних, культурних організацій створюється Центральна Рада - всеукраїнська громадська організація й координаційний центр. Її головою вибирається Михайло Грушевський. Центральна Рада організовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17-21 квітня 1917 року в Києві за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій.
27 червня створюється Генеральний Секретаріат Центральної Ради - виконавчий орган (уряд) у складі восьми генеральних секретарів і генерального секретаря, яким стає Володимир Винниченко (УСДРП - Українська Социал - Демократична Робоча Партія), з розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства. Центральна Рада стає законодавчим органом, а Генеральний Секретаріат - органом центральної виконавчої влади [7].
3 липня Центральною Радою ухвалюється II-й "Універсал Української Центральної Ради", про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом де зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу в Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання" на основі якого представники Генерального Секретаріату здійснюють спробу знайти компроміс із Тимчасовим урядом Росії. Але Росія знову відхиляє всі вимоги України.
20 листопада Центральна Рада ухвалює III-й "Універсал Української Центральної Ради", яким проголошується утворення Української Народної Республіки - УНР та побудову стосунків із Росією на федеративних засадах. До УНР ввійшли Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина й Таврія.
9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалює IV-й "Універсал Української Центральної Ради", який проголошує Українську Народну Республіку - самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Генеральний Секретаріат перетворюється у Раду Народних Міністрів. Його головою стає Всеволод Голубович.